Поет, есеїст, перекладач, літературознавець Василь Махно народився у Чорткові, але вже п'ятнадцять років мешкає  в Нью-Йорку. Йому вдається долати кордони і не втрачати зв'язок з Україною.

«Терен» спілкувався з паном Василем про Тернопіль, в якому минула його молодість.

- З 2000 року Ви живете в Нью-Йорку, наведіть паралелі між Тернополем і містом Великого Яблука.

- Надзвичайно непросте запитання для мене. Бо якихось суттєвих паралелей, тобто подібностей, поміж Тернополем і Нью-Йорком годі відшукати. Я б сказав, що можна знайти тисячу відмінностей поміж цими містами. Нью-Йорк зовсім не можна порівнювати з будь-яким містом, це не тому, що я перебуваю у полоні снобізму, просто наповнення Нью-Йорка, його структура такі насичені, що вони просто не залишають шансів для інших міст планети. А Тернопіль має свою структуру, свій ритм і своє наповнення, які характерні більше європейським містам середньої руки, в цьому його привабливість і його недоліки.

- У видавництві «Крок» 2013 року вийшла Ваша збірка «Я хочу бути джазом і рок-н-ролом. Вибрані вірші про Тернопіль і Нью-Йорк». Чи часто у Ваших віршах згадується Тернопіль?

- Приблизно половина віршів у цій книжці про Тернопіль. Власне саму книжку було сконструйовано так, щоби Тернопіль став літературним текстом. Про Нью-Йорк, як відомо, написано тисячі віршів і сотні романів, а от про Тернопіль не так уже багато. Принаймні, того, що можна вважати якісною літературою. Тернополю я присвятив також довгий есей «Врубай свою музику гучніше, якщо зможеш», в якому 80-ті та 90-ті роки минулого століття створили мою персональну історію та хронологію міста. Деякі моменти есею «Листи і повітря» також відбуваються у Тернополі. Тернопіль можливий як літературний текст лише за тієї умови, коли мова про місто буде позбавлена локального патріотизму і сентиментальності. Бо Тернопіль, як і життя, багатовимірні.

- Який вірш про Тернопіль Ви найчастіше читаєте?

- Усе залежить від настрою. Інколи «Музика в місті», почасти «Муза», «Джаз з Орфеєм», «Однокласник Роман», «Бенза».

- Які моменти Вашої юності в Тернополі Ви згадуєте?

- Цих моментів стільки, що вони уклалися в життя, а якщо б це усе записати, то й роман, очевидно, би вдався. Справа у тому, що того Тернополя, який, я знав уже нема. За якихось тридцять років змінилося усе, навіть будинки перефарбовано. Але не це головне – ти відчуваєш спресованість часу. Так відчуває місто кожне покоління. Ну, і моє покоління не виняток. Найголовніше, що з тих вулиць і будинків зникли знайомі запахи, змінилися голоси, помолодшали обличчя, - і час затирає багато чого, що колись видавалося важливим і вічним. Ось чому я пишу свій Тернопіль, щоби зафіксувати його на папері.

- Що Вас змушує повертатись в Тернопіль?

- У цих поверненнях я відчуваю свій обов’язок втримати нитку взаємозв’язку. Промацати ті вузли своєї пам’яті, які можуть підживити мої письменницькі зацікавлення, своє відчуття простору як тексту, котрий для мене давно вже не обмежується виключно Тернополем.

- Як американські новини висвітлюють події на сході України?

- Переважно американська преса вдумливо розповідає про перебіг подій на сході. Усвідомлюючи, хто агресор, а хто жертва у тих воєнних діях. Хоча трапляються й проросійські статті, очевидно, замовлені й проплачені. Як ви знаєте, офіційна позиція американського уряду - на боці України.

- Чи вважаєте Ви за потрібне письменникам писати про бойові дії в зоні АТО?

- Я вважаю, що всі війни стали предметом мистецького осмислення. Війна – це те саме життя, тільки в екстремальних умовах, тобто в умовах, коли життя і смерть ходять пліч-о-пліч. Тому такі твори будуть з’являтися в українській літературі. А коли естетика війни стане справжнім текстом, то тут загадувати не можна. Інколи для такого осмислення потрібно кілька років.

- Що б Ви побажали тернополянам?

- Коли Україна переживає один із найскладніших моментів своєї новітньої історії, усі побажання набирають іншої ваги. Вони наповнюються такими простими речами, як відповідальність, чесність, героїзм, свобода. Синя смужка мирного неба і хліб насущний. Усього цього я бажаю своїм землякам!

Богдан БОДЕНЧУК.

Фото – з відкритих джерел.