Як знайти новий життєвий старт після війни

Погляд – в нікуди. Обличчя схудле, риси загострені, рухи – мляві. Таким Валерій Чоботар, якого більше знають за позивним "Гатило", був ще рік тому.

Тепер переді мною сидить геть інша людина. Усміхнений. Жвавий. Очі – горять, описує Гатила Марічка Паплаускайте в матеріалі Української правди.

Ви могли про нього чути. Заслужений тренер України з фрі-файту, із початком війни він вступив до лав Добровольчого Українського Корпусу "Правого сектора", де отримав у підпорядкування роту. Брав участь у боях за Донецький аеропорт.

Якось він отримав від волонтерів ватну куфайку – стару, але не ношену. У кишені Валерій знайшов лист – 80-річний тернополянин вибачався, що нічим iншим допомогти добровольцям не може. Ця історія багато переповідалася.

Ви могли його й бачити. Гатило став одним із героїв документальної стрічки про захисників аеропорту "Добровольці Божої чоти".

У фільмі, до слова, він теж інший – зосереджений воїн. Знову ж, зовсім не схожий на себе теперішнього.

– Мене конкретно попустило, – так просто пояснює зміни у собі.

Валерій пройшов повний цикл психотерапевтичного тренінгу проекту Wounded Warrior Ukraine і тепер сам може допомагати побратимам справлятися із поствоєнним синдромом.

Аби робити це краще, нині продовжує навчання і далі – вчиться на психотерапевта-бодинаміста.

Про свій особистий шлях відновлення та про тонкощі психологічної роботи із ветеранами розповідає щиро і без прикрас.

СОРОМ

– Зізнаюся, тільки після тривалої роботи над собою, я зрозумів, чому взагалі поїхав на війну. Всі вважають – бо я сміливий, бо я воїн. І я сам раніше так декларував. А лиш тепер розумію, що причина була іншою — сором.

Мені було соромно не воювати. Соромно жити із дівчиною (тепер уже жінкою), рідна сестра якої на фронті. Соромно – жити в місті, городяни якого воюють. Соромно – продовжувати бути тренером і вчити хлопців бути чоловіками. Я просто не міг не поїхати.

Їхав під сильним емоційним спустошенням. Щойно загинув Орест Квач – дуже близький мені друг.

Ми з дружиною на честь нього тепер назвали нашого сина Орестом.


Валерій Чоботар: "Тільки після тривалої роботи над собою, я зрозумів, чому взагалі поїхав на війну. Причиною був сором"

Тоді ж я подався на передову на цій емоції втрати. Про те, як війна може мене змінити, навіть не думав.

А потім просто відчув зміни. Це було тоді, коли я ненадовго повернуся з фронту додому. Знову ж таки – на похорон. Ховали Андрія Юркевича – хлопця, що тренувався у мене в залі.

Я ходив вулицями і відчував, як раптом став сильно ненавидіти більшу частину людей навколо. Бо їм байдуже, бо вони не відчувають того, що відчуваю я.

Тепер я розумію: вони ніяк не могли відчувати того ж, що і я – вони нікого не хоронили. Але тоді я буквально почав кидатися на людей.

Їду на машині, десь на мить довше простояв на світлофорі – мені вже ззаду сигналять. Вибухав від того. Хотілося вийти і розбити тій людині голову об капот. Один раз мало не зробив це.

Стримувало розуміння того, що своєю поведінкою можу образити дружину. Вона у мене надзвичайно тонка і романтична натура. І та сила та агресія, які виходили з мене, вона проти них була беззахисна. Вирішив, що мушу з тим щось робити.

Валерій Чоботар: "Їду на машині..., ззаду сигналять. Вибухав від того. Хотілося вийти і розбити тій людині голову об капот"

Останньою краплею стала одна неприємна історія. Я добряче вдарив одного зі своїх бойових побратимів там, на передовій. Він прийшов випивши, почав поводити себе не зовсім адекватно, хамити, принижувати підрозділ. Я не втримався і врізав йому. А він ще й головою стукнувся об щось.

Мені досі прикро. Бо він насправді сміливий, класний вояк. Виявилося, що ще й не питущий – просто хтось десь налив 50-100 грам, ще й на фоні контузії... Коли мене попустило, я його сам відкачував.

Пізніше до нас приїхав Олег Гуковський (тренер з бодинаміки  авт.), і я попросив його попрацювати з цим хлопцем – допомогти йому. А врешті і сам потрапив на тренінг.

Насправді, я на той момент нічого не знав ані про бодинаміку, ані про посттравматичний стресовий розлад. Чесно скажу, після першого дня тренінгу прийшов додому і давай гуглити – що таке емпатія, що таке ПТСР, і ще з десяток слів, які я нібито і чув раніше, але, що вони дійсно значать, не знав.


Валерій Чоботар: "Ти зробився агресивнішим, злішим, в певній мірі вибуховим – але усі твої реакції є природними. Якби вони на війні не розвинулися тебе би вбили"

Тренінг найперше дає розуміння, що ти – змінився. Так, ти зробився агресивнішим, злішим, в певній мірі вибуховим – але усі твої реакції є природними. Якби вони на війні не розвинулися, ти скоріш за все не витримав би тої реальності і втік, або здурів, або тебе би вбили. І оцей гнів, і вибуховість — вони тепер є в тобі, і нікуди не діваються. Головне знати, як ними керувати, і контролювати свої емоції.

Я вже трохи вмію. Мені іноді друзі кажуть: "Бачили, що була мить, коли ти хотів його (когось там) убити". Раніше ця "мить" могла тривати по півдня – так мене трухало. Тепер, коли щось таке трапляється, знаю, як мені подихати, яку вправу зробити, на чому сконцентруватись, аби відпустило.

ШОК

Скільки разів ви могли бачити таке: коли трапляється біда – людина обома руками хапається за голову?

Згадайте фільм "Добровольці божої чоти". Там є фрагмент: поранені цивільні мешканці села Піски, медики збігаються довкола них. Напруга така.

І от син одного із поранених стоїть над своїм посіченим батьком і тримається за голову. Він у шоці, і це добре зчитується з його пози. Люди інтуїтивно так роблять.

Уся бодинаміка базується якраз на тому, що наші емоції тісно пов'язані з нашими тілесними відчуттями. Відповідно – саме через роботу з тілом ми працюємо з емоціями та психічними реакціями.


Валерій Чоботар: "Хороша вправа – ставиш руки на голову і трохи тиснеш донизу. Так одразу відчуваєш кордони власного тіла. З'являється відчуття, що ти є"

На першому тренінгу нам сказали так: "Ви повинні заземлитися і триматися за землю". Звучало трохи глупо – яка земля, навіщо її триматися?

Пізніше відчув і зрозумів. Коли людина в стані шоку, її ніби виносить з власного тіла. Вона буквально не в собі. І щоби заспокоїтися і прийти до тями, їй треба у себе повернутися. Для цього є хороша вправа – ставиш руки на голову і трохи тиснеш донизу. Ноги на землі, вони відчувають землю, а зверху ти притискаєш голову і одразу відчуваєш кордони власного тіла. З'являється відчуття, що ти є.

ПРАВДА

Основне на війні – люди. Ми можемо мати найкрутіше озброєння та оснащення, але якщо при цьому не зважатимемо на людей, не пам’ятатимемо, що вони – основна цінність, нічого не вийде.

Ця ідея близька і бодинаміці. Власне, на тренінгах ми докладаємо усіх зусиль, аби берегти цінних нам людей.

У нашому суспільстві мало говорять про проблеми війська. Народ у більшості своїй не звик до правди. Подивіться тільки на рекламні постери Міністерства оборони – красивий, щасливий і вгодований легінь з автоматом. Таке враження, що він щойно підкорив Еверест, встановив на ньому прапор України і каже "Я це зробив!".

Блін, це не про війну!

Війна – це ж не посмішка. Так, ми дійсно багато сміємося на передовій, але це, скоріше, – захисний рефлекс.

Єдині правдиві плакати були зроблені з фотографій Сергія Лойка – не позерські, а максимально чесні портрети хлопців із аеропорту. Правдиві обличчя правдивих людей.

Валерій Чоботар: "Єдині правдиві плакати були зроблені з фотографій Сергія Лойка"

А все інше, що я бачив, – неправда. А люди дивляться і обманюються. Потім думають, що армія – це так няшно і мило. Да ніфіга!

Війна – це бруд і купа дебілізму. І про це треба говорити!

Ясно, що правда сама по собі нічого одразу не змінить. Але армія нам потрібна? Потрібна. Захищати країну треба? Треба.

Так може просто перестанемо брехати і закривати очі на проблеми?!Коли будемо бачити їх, усвідомлювати і визнавати — буде легше їх вирішити.

Ми ж поки мовчимо і про нервові зриви, про самогубства, про те, що багато хлопців починають пиячити.

ДОВІРА

Це надзвичайно важливо, що мої колеги – хлопці з проекту Wounded Warrior Ukraine – їздять зараз по військовим частинам, по окремим підрозділам, по воєнкоматам і розповідають правду про те, як трансформує людину війна.

Нещодавно ми проводили базовий тренінг для початківців у Тернополі, і один хлопець спершу виявляв до нас велику недовіру. Казав –допомога атошникам стала мейнстрімом, а наш проект взагалі подібний йому на МММ-піраміду: буцімто, хто це за просто так з ветеранами працюватиме.

А після двох днів занять цей чоловік з нами усіма уже обнімався і все казав, як хоче потрапити на наступний етап.

Чому так?

Очевидно, він і сам відчував і бачив у собі певні зміни. Але не знав, чи це нормально, і як із цим жити далі. Коли такі ж як він – ветерани-тренери – розповідають, що самі через подібне проходили, з’являється найважливіше у цій справі – довіра.

Валерій Чоботар: "Коли такі ж ветерани розповідають, що самі через подібне проходили, з’являється найважливіше у цій справі – довіра"

Нам є чим поділитись. Ми розуміємо, скажімо, як це круто, коли стріляють "Гради". Це такий класний звук, ви не уявляєте. Так, він страшний. Але оце – бум, бум, бум, а потім звук каміння, що сиплеться з неба.

Говорячи це зараз, я з жахом розумію, що мені цього бракує. Ці звуки несуть смерть, але ще мають якусь таку ненормальну силу.

І коли я розказую таке на тренінгу, то буває помічаю, як починає штирити людину, яка до цього моменту слухала мене з явним скепсисом на лиці.

Він відчував те саме. Він знає, про що я говорю. Так з’являється довіра. Людина стає відкритою. Починає ділитися власним життям, власними переживаннями.

БАЖАННЯ

Найважче сказати "Допоможи мені". Особливо для чоловіка. Але поки людина не буде готова допомогу прийняти, нічого не вдієш.

Тут аналогія така: якщо людина топиться і не подає руки, спасти її практично неможливо. А якщо спробуєш, то вона ще й тебе втопить.

Але як тільки вона висуне з води руку, тоді ти можеш спробувати її витягти. Бо буде за що вхопитися.

Так і тут. Ми їздимо зараз країною, розповідаємо, даємо зрозуміти, що допомога є, треба тільки про неї попросити.

Авторка нашого тренінгу з Данії – Дітті Марчер (Директор Інституту Бодинаміки – данської школи тілесно-орієнтованої психотерапії – авт.)нас одразу налаштовувала – як би сильно ми не хотіли допомогти, якщо людина сама не хоче змін, ми не в силах.

Валерій Чоботар: "Ми їздимо зараз країною, розповідаємо, даємо зрозуміти, що допомога є, треба тільки про неї попросити"

Це вибір людини, і вона має право не хотіти допомоги. Вона має право лишатися нещасним обдуреним героєм АТО. Має право навіть на самогубство. Це буде її вибір.

Єдине, що ми можемо зробити – розказати, що вихід є. Показати власним прикладом, що з усього цього можна вибратись.

Зараз я продовжую займатися військово-патріотичним вихованням. Доводиться частенько пояснювати – я в жодному разі не збираюся готувати дітей до війни. Найбільше я б хотів, аби жоден із тих хлопців, яких зараз ми в табори запрошуємо і вчимо поводитись зі зброєю, ніколи не потрапив на справжню війну.

Не хочу цього, бо знаю, що таке війна. Але я хотів би, щоби ці хлопці виросли чоловіками: могли усвідомлено приймати рішення і нести за них відповідальність. Якщо би це вдалося, вважатиму, що ця війна була недаремна в моєму житті.

ЦІННІСТЬ

На війні зрозумів, що для мене є цінним. Раніше я багато хороших речей декларував, але по суті нічого не робив.

Скажімо, любив говорити, що виховую підростаюче покоління. А зараз розумію – яке покоління можу виховати, якщо не приділятиму уваги новонародженому сину? Про яку українську націю можна говорити, якщо моя сім’я страждатиме від моїх вчинків, від браку спілкування зі мною.

На першому тренінгу Дітті спитала: "Коли ти збираєшся повернутися?". Спершу не зрозумів – куди повернутися?

Вона перепитала ще раз: "Коли ти збираєшся повернутися? Назад до себе". Мене це торкнуло.

І дійсно, після тренінгу я відчув, що поступово повертаюся до себе.Повертаюся в того Валерія, яким я хотів стати в дитинстві. Мрійником був тоді. Хотів орнітологом стати.

Валерій Чоботар: "Любив говорити, що виховую підростаюче покоління. А зараз розумію – яке покоління можу виховати, якщо не приділятиму уваги новонародженому сину?"

Може це смішно, але я зараз горджуся не певними звершеннями, а простими речами: 20 років думав про це, а лиш тепер взяв і своїми руками злагодив сім шпаківень. Для когось смішно, а для мене – вчинок.

Завдяки усім втратам зрештою отримав шанс піти іншою дорогою, ніж йшов до того. Мені уже 40 і я від того якось особливо гостро відчуваю те, що зрозумів саме на війні: життя – надзвичайно тонка штука. Ось воно є, а ось – уже немає. І тому так важливо відділяти усе справді цінне, правдиве від нецінного.

Повністю відпали якісь політичні речі: кричати про зміну прем’єра мені не цікаво, мені цікаво – чи зможуть нормальні люди ставати прем’єрами, і що особисто я можу зробити для цього.

Проект сильно змінив мене. Я ніби повернувся у певну життєву точку, де колись раніше обирав, яким шляхом іти.

Як у билинах, пам’ятаєте, отой камінь і три шляхи. Одним я уже йшов. Тепер маю шанс на новий.

Вибір читачів за тиждень

Відео