Історії дівчат із Петриківського будинку-інтернату знайдуть відображення у фото проектів американки Керолін Дрейк. Вона провела минулий тиждень із вихованцями закладу. Керолін фіксувала на камеру моменти звичайного побуту.

Для чого втілюється фото-проект і чому вибір для історій зупинився на Петриківському інтернаті Керолін розповіла під час бесіди з нашим кореспондентом.

                             
Частину фото Керолін робила спеціально для дівчат

- Твій візит на Тернопільщину знайде відображення у фото. Що має на меті проект і хто його ініціює?

- Я хочу видати книжку про долі дівчат з інтернат-будинку. Планую відзняти фото протягом року, щоб були усі сезони. Щоб показати зміну часу, яка впливає або не впливає на зміну життя дівчат. Ініціатива моя, а хто ще зацікавиться підтримкою проекту, наразі не знаю. Точно запропоную матеріал для публікації у New York Times, де я працюю фріланцером. Цей проект повинен привернути увагу до покинутих дітей. А якщо я його закінчу успішно, мене приймуть до учасників спільнота відомих фотографів Magnum Photos. Сьогодні я номінант, який має завдання втілити будь-який проект. Я вибрала для цього Україну. Маю два роки, щоб заслужити членство в цій організації.

           
 А інша частина – постановочна фотосесія. Як от імітоване дівчатами сонце

- Окрім New York Times, в яких проектах ще працюєш?

- Моєму графіку бракує стабільності. Але я навчилась підлаштовуватись, воно цього варте. Мені надходять пропозиції від різних видань, я обираю підходящі для себе. Це фоторепортаж та дизайн книг. Серед основних моїх клієнтів - Nature Conservancy, National Geographic, Gourmet, Newsweek, the New York Times, GEO. Я відвідую різні країни, де роблю фотосюжети. Завжди концентруюсь на вибраному конкретному аспекті. До прикладу, мої проекти для National Geographic – це історія ортодоскальних юдеїв в Нью-Йорку та кошерної общини в Ійові (США). Вони мають особливі обмеження відповідно до релігійних переконань. А от у Мексиці я працювала виключно над особливостями кухні. ​

Під час проекту Керолін фотографувала їжу мексиканців. Кактуси у них – замість зелені до страв

- І чим запам’яталась ця кухня?

- Я відвідувала фестиваль Великодньої кухні разом зі своїм хлопцем. Він – мексиканець за походженням, тому він був моїм перекладачем. Їхня кухня – це сервіровані кактусом страви, дуже смачні свіжі соки та багато свинини. А ще залите соусом з шоколаду, овочів та спецій куряче м’ясо.

       
Фестиваль Великодньої їжі у Мексиці найбільше запам’ятався Керолін свіжими фрешами та куркою в шоколаді

- Як хлопець ставиться до твоїх постійних робочих поїздок?

- Він також фотограф. Ми познайомились під час навчання на магістратурі 14 років тому. Інколи працюємо над спільними проектами тільки заради того, щоб не бути довгий час окремо. Але мені більше подобається працювати самостійно. Так бачення фото буде суто індивідуальне.

Керолін Дрейк інколи працює в парі зі своїм хлопцем – американським фотографом Андре Гонзалез

- Чи пов’язана книга про інтернат із двома твоїми попередніми?

                                               
У закладі є спортзал. Зазвичай він закритий​

- «Дві ріки» - це книга про п’ять країн Центральної Азії, які входили до складу колишнього Радянського Союзу.  Їх розділяє дві річки. Своєрідна історія про відмінність між сусідніми країнами, які відділені кордонами. А течія річок з’єднує ці країни в одну спільноту. А «Дикий голуб» - про свободу уйгур – культурної спільноти Західного Китаю. Україна – це прагнення свободи від пережитків Радянського Союзу. Тому зв'язок є. Та насправді, я не буду акцентувати на особливостях України. Головна ідея – це покинуті діти. І відповідь на питання «Чи мають вони шанс для змін, коли вже так багато втрачено?»

"Метою проекту є зміни у житті дівчат, - каже Керолін Дрейк. - Хоча б тижня їхнього життя під час проекту"

- Яка доля сиріт та дітей з вадами зазвичай передбачена для американських дітей?

- У нас немає багато будинків-інтернатів. Переважно там маленькі діти, батьки яких померли. Але вони часто знаходять нову сім’ю. Усиновлення в нас популярне. А дітей з особливими потребами виховують в сім’ї, згодом їх приймають на роботу. У нас до цього ставляться із розумінням. В той же час таких дітей, а особливо з проблемами аутизму, в США стає все більше і більше. До них звикають, їх адаптовують, але не лікують і не виліковують.

- І все-таки чому саме Україна і Петриківський будинок-інтернат?

          
Керолін фотографувала наше шахтарське місто Торез на Донеччині у 2006 році​

- Я відвідала Україну вперше, коли тільки подалась на стипендію Фулбрайта. Її виграла у 2006 році, після чого провела у вас рік. Я могла вибрати будь-яку країну для проекту. Але мене цікавить життя тих, хто був під владою Радянського Союзу. Україна мені здалась найкращим таким прикладом. В той рік я фотографувала шахтарське місто Торез на Донеччині, Погулянку на Волині, Львів і Тернопіль. До інтернату в Петриках потрапила випадково. А вже потрапивши сюди, не можу не повертатись знову.

                                 
 Фото з першого року в Україні. Донеччина

- Щось змінилося в будинку з часу твого останнього візиту?

У подарунок дітям залишився бісер. До наступного приїзду Керолін дівчата виготовлять вироби 
- Прибули нові діти зі Сходу. Тепер маємо дві частини країни, з’єднані в цьому закладі. Ці нові дівчата інші. Вдома вони були у змішаних закладах, де в сусідніх корпусах жили хлопці. А Петриківський будинок – лише для дівчат. Це такий новий аспект життя будинку. Але справжніх змін не відбулося. Практично ніхто з дівчат не покинув будинку.

                        
Хенд-мейд займає основну частину дозвілля вихованців

- Відколи ти захоплюєшся фотографією?

- Я закінчила факультет медіа, культури та історії Браунського університету.  Довгий час працювала в мультимедійній кампанії. А потім вирішила вивчати світ через об’єктив камери. Поступила на магістратуру на спеціальність фотографа. Вчилась і водночас працювала. Жодного разу не пожалкувала про свій вибір. Адже що може краще відобразити історію, як не фотографія? Я також є тренером для фотографів. Під час лекцій я більше часу приділяю розповідям про сюжет історій, які вдалось зафіксувати. Техніка приходить після зацікавленості. Влітку проведу семінар в Норвегії, звідти, можливо, знову завітаю в Україну.  

                  
Найчастіше дівчата вишивають картини із зображенням будинку

- А як ставишся до іммігрантів в США?

- Без них життя країни не було б до кінця завершеним. Кожен народ дає свій колір у загальну картину. Заглянути за двері іншої національності  - це моє захоплення. Тому я рада кожній зустрічі в Америці з гостем іншої країни. І якщо цей гість знайшов США підходящим місцем для життя, я матиму більше часу пізнати культуру його народу.

- Керолін, ти власник кількох нагород. Яка твоя улюблена?

- Це Guggenheim Fellowship за книгу «Дві ріки». Я отримала за неї солідну суму (сміється, - авт.). А гроші – це свобода подорожувати і реалізовувати нові проекти. На оформлення кожного із них йдуть роки. І зазвичай це кілька країн, це відкритий простір. Мій сьогоднішній проект – це Україна, одне місце, яке є закритим. Через стіни інтернату проходитимуть зміни сезонів року. Можливо, вони мінятимуть і життя всередині.

Довідково:

Каролін Дрейк народилася в Каліфорнії (1971р).

Вона працює над документальними проектами для редакцій та читає лекції.

Кар’єру фотографа почала у 30 років. До того працювала у мультимедійній кампанії Silicon Alley в Нью-Йорку.

Входила в Panos Pictures, зараз є номінантом в Magnum Photos. Нагороджена стипендією Гуггенхайма, Фулбрайта, премією Ланге-Тейлор. Чотири рази була призером першого місця  міжнародної нагороди  Pictures of the Year International та  World Press Photo. Її фото зберігають в колекції бібліотеки Конгресу США.

Катерина БОЙКО

Фото автора і Керолін Дрейк