/ /Василь ШКЛЯР: «То було найважче – вижити і не зрадити»

20 Жовтня 2018, Субота


Відео
Лікар із Тернополя: «Собак вакцинують, бо вони – породисті, а дітей не щеплять» (відео, фото)

Це цікаво
20 жовтня в історії Тернопільщини

Фоторепортаж
Чемпіони Гусятинщини отримали золоті медалі (фоторепортаж)

Фоторепортаж
На Тернопільщині відкрили новий пасторальний рік (фоторепортаж)

У Кременці влаштували еко-подію (фото)

Фоторепортаж
Тернопільські футболісти зіграли матч на честь 40-річчя «Ниви» (фоторепортаж)

19 Жовтня 2018, П’ятниця


Погода
Сергій зиму починає

Відео
Чемпіонат, тривалістю в півроку, завершився на Тернопільщині (відео)

Опалювальний сезон у Тернополі може початися зі скандалу

22 жовтня стартує голосування за проекти «Громадського бюджету Тернополя»

Фоторепортаж
У Тернополі взялися за чистоту у підвалах (фотофакт)

Фоторепортаж
У Тернополі заасфальтували заїзд до будинку (фоторепортаж)

Тернополянам на замітку: 10 принципів здорового харчування

Фотофакт
Тернопільська «Красуня дня»

На Тернопільщині за один день було ліквідовано 8 пожеж у природних екосистемах

Що чекає тернополян на вихідних?

Хвилинка грамотності для тернополян: викорінюємо російське. Частина 3 (фото)

Відео Фоторепортаж
Тернополян переконували: краще заплатити 200-300 гривень за вакцину, ніж 2 тисячі – за ліки від грипу (фото, відео)

Фоторепортаж
Чортків славиться своїми історичними пам’ятками (фоторепортаж)

Фоторепортаж
Слідчий поліції попався на хабарі (фоторепортаж)

Відео
Кір не відступає – ця вірусна інфекція на Тернопільщині вже побила всі рекорди (фото, відео)

Фоторепортаж
Чому Тернопільщиною варто подорожувати восени? (фоторепортаж)

На Збаражчині з магазину вкрали елітний алкоголь

Вперше за три сезони Україна збільшила експорт кавунів (Агро-новини)

Фотофакт
У Тернополі лагодять сходи у багатоповерхівках (фотофакт)

Фоторепортаж
Діти та вчителі двох тернопільських шкіл долучились до благодійності (фоторепортаж)

«Герой сучасності, воїн добра»: друзі згадують загиблого героя Віктора Гурняка (фото)

Вчителька з Тернопільщини виграла скандальний суд (фото)

Фоторепортаж
По крихтах у Бучачі збирають особливу пам’ятку (фото)

Жителю Тернопільщини у столиці встановили механічне серце

У райдержадміністрації пояснили причину гучних звуків у небі над Тернопільщиною

Чотири роки без пластуна, що не зрадив присягу

На Тернопільщині асенізатор «злетів» з дороги (фото)

Чи потрібний Тернопіль фестивалям?

На Тернопільщині зник чоловік

Анонс
Тернополян чекають на традиційному сільськогосподарському ярмарку

Дві години переховувався в лісі водій, який потрапив у ДТП

Фоторепортаж
Великоходачківське відлуння срібного весілля Франца Йосипа (фоторепортаж)

Це цікаво
Дивовижні речі створює своїми руками вчителька з Тернопільщини

Перевозити домашніх улюбленців у тернопільських таксі стало недешево

Відео
У Почаївській міській раді скандал через крісла (відео)

Фотофакт
На Тернопільщині зацвіте «Вишнева алея» (фотофакт)

Фоторепортаж
Модерністичні балкони Тернополя

На Тернопільщині насіяли майбутніх дубів

На Тернопільщині знову траур

У Тернополі мріють про бойлери у школах і пандуси у висотках (фото)

Продавці неякісного товару на Тернопільщині виплатили 200 тисяч гривень

Для громади на Тернопільщині шукають волонтерів

Це цікаво
19 жовтня в історії Тернопільщини

Фоторепортаж
У тернопільській бібліотеці відбувся міжнародний фестиваль документального кіно про права людини (фоторепортаж)

Тернопільська «Нива» відтепер має нового старшого тренера

Фоторепортаж
На Тернопільщині люди похилого віку знайшли заняття для душі (фоторепортаж)

Василь ШКЛЯР: «То було найважче – вижити і не зрадити»

Василь Шкляр – один з найпопулярніших письменників країни, «батько українського бестселера», автор відомого роману «Чорний Ворон», який приніс йому широку славу та престижні літературні нагороди. Саме за цей твір 2011 року Василеві Шкляру було присуджено Національну премію імені Тараса Шевченка. Однак уперше в історії цієї державної відзнаки він не прийняв її, протестуючи проти антиукраїнської гуманітарної політики тодішньої влади.

Автор романів «Тінь сови», «Ностальгія», «Ключ», «Елементал», «Кров кажана», «Маруся» та ін. Твори В. Шкляра перекладено англійською, португальською, болгарською, шведською, словацькою, вірменською та іншими мовами.

Новий роман Василя Шкляра «Троща» сьогодні є, мабуть, найпопулярнішим художнім твором в Україні. Харківське видавництво «Клуб сімейного дозвілля», яке на початку осені благословило його у світ, вже видрукувало три тиражі – і це, очевидно, тільки початок. На творчі зустрічі з автором роману приходять сотні, а то й тисячі читачів, як то було недавно у столичному Будинку кіно.

Про роботу над «Трощею» йдеться у розмові нашого кореспондента з відомим письменником Василем Шклярем.

– Ви, пане Василю, своєю попередньою творчістю якось підсвідомо наближалися до «Трощі». І той потяг, на східцях якого головний герой «Чорного Ворона» востаннє побачив Тіну з немовлям, прямує через Струсівський ліс до Тернополя. І в «Марусі» також знаходимо «галицький» слід – сотник УГА Осип Станімір родом із Ладичина. А що остаточно підштовхнуло вас до роботи над «Трощею»?

– Після виходу у світ «Чорного Ворона» мене часто просили: «Напишіть роман про УПА. Там стільки карколомних сюжетів, що і вигадувати нічого не треба». Я, звісно, віднікувався, казав, що не хочу забирати хліб у тамтешніх письменників, які набагато ліпше обізнані з цією непростою тематикою. А сам добре розумів, що замало бездоганно вивчити історичну колізію цієї безприкладної боротьби. Треба ще володіти магією місцевого діалекту, душею відчувати ту страшну атмосферу, в якій доводилося жити і боротись українцям наших західних теренів. Та в душі прагнув це зробити.

Я багато їздив тими теренами, де наші герої не змирилися з московською окупацією, читав-перечитував різні архівні документи, знайомився зі спогадами учасників тих подій. Мене дуже зацікавила-вразила історія зради окружного СБ Василя Магдія, запротокольована слідчим-есбістом як «Справа Юди». Знову і знову повертався до неї, і дедалі гостріші сумніви не давали мені спокою – щось тут не так усе просто.

І вже коли я зупинився на цих подіях, то розповів про них моєму давньому другові Роману Ковалеві. До речі, він командир одного з підрозділів Української Добровольчої Армії. Виявилося, що Роман також багато знає про ту драму над Стрипою, бо родом із тих країв – із села Соснів Теребовлянського району.

І тоді я остаточно зробив свій вибір. Поїхав у ті місця, де влітку 1947 року розігралася трагедія в очеретах над Стрипою, зустрічався з багатьма людьми, ходив повстанськими стежками.

Приємна несподіванка очікувала мене у Багатківцях – місцеві краєзнавці показали плебанію, де у 30-х роках минулого століття жив священик Їжак, в якого подовгу гостював Юрій Горліс-Горський. Саме тут він писав другу частину свого документального роману «Холодний Яр». То вже був для мене своєрідний знак – Холодний Яр наздогнав мене і там, у Галичині. Більше того, деякі хлопці-підпільники, що переховувались у трощі, тобто в очереті над Стрипою, воювали до того у сотні, яка називалася «Холодноярці». І тоді я зрозумів, що саме Боже Провидіння привело мене в ці краї.

– Наскільки так звана «Справа Юди», запротокольована слідчими Служби безпеки ОУН і знайдена на початку 90-х років, допомагала вам у написанні роману?

– Я використав з протоколів доволі колоритні, промовисті деталі, побутові описи, лексичні особливості… Але всіляко уникав документального буквалізму, що могло зашкодити художній тканині роману.

Мене передусім цікавили витоки зради Магдія та йому подібних. Що, зрештою, підштовхнуло їх до такого ганебного кроку? На той час підпільників уже охопила неймовірна фізична і моральна втома. Адже збройний опір окупантам, спочатку – гітлерівським, а згодом – сталінським, тривав роками, а надії на переможний кінець залишалося дедалі менше. По-друге, наростало недовір’я до провідників, особливо тих, які відходили на Захід. Вони наказували повстанцям триматися з останніх сил, обіцяли повернутись, але ніхто не повертався. А ті, яких десантували на парашутах, відразу потрапляли у пастки, вдало розставлені есгебістами. Та й обіцяна швидка війна, яка, за словами політвиховників, мала розгорітися між совєтами й американцями, ніяк не починалась. А люди гинули щодня.

– Та, мабуть, найбільше підпільний рух потерпав від чекістської агентури, яка проникала в повстанські лави дедалі ширше.

– І то гірка правда. Каральні органи всюди мали свої вуха й очі. Бо коли людина мусила робити вибір між життям ціною зради і смертю, то далеко не кожен міг вистояти. Це породжувало страшне недовір’я в рядах повстанців, бо звідусіль можна було очікувати смертельної небезпеки. Навіть з боку вчорашніх побратимів.

Адже підпільникам, які потрапили до рук ворога, якийсь внутрішній диявольський голос нашіптував: «Ти можеш врятуватись і не зрадити нікого. Розповідай ворогам те, що вони вже знають». Але то були марні сподівання. Можливо, на щось таке надіявся і Магдій, якого бачимо в романі під псевдо Стодоля. Мало того, він наївно вірить у те, що у ворожому таборі принесе більше користі, ніж серед своїх.

У такій складній ситуації людина сама себе дурить. Бо не можна піти на співпрацю з ворогом і не завдати шкоди підпіллю. То було найважче – вижити і не зрадити.

– Що найбільше вас зачепило за живе, коли знайомилися з текстами допитів, які проводили слідчі Служби безпеки Організації у «Справі Юди»?

– Там є багато сторінок, які читаєш з великим болем і жалем. Та, мабуть, найбільше вразили прикінцеві зауваги слідчого, де йдеться про ліквідацію родини Магдія-зрадника, особливо його малолітніх братів.

– Але в романі, на відміну від жорстокої дійсності, молодший брат зрадника Влодко залишається живим. Його буквально витягує з обіймів смерті головний герой твору Місяць, хоч таким чином грубо порушує інструкції Організації.

– Саме так. Дії живих людей не завжди збігаються з приписами інструкцій… Життя інколи викидає такі кульбіти, які жодними логічними правилами передбачити чи обмежити неможливо. Адже за таку жалість, за таке милосердя, згідно з приписами Організації, друг Місяць також підлягав ліквідації. Як і сільська дівчина Зоня та її батько-коваль, що допомогли хлопчині врятуватися…

– Головний персонаж «Трощі», від особи якого ведеться авторська розповідь, не має ні прізвища, ні імені. Лише наприкінці роману «воскресла» з того світу Михася називає його Місяцем. Маємо щось на взірець Невідомого солдата?

– Та ні, тут інше. Як автор я впродовж усієї оповіді дотримувався (у змові зі своїм головним персонажем) певних правил конспірації. Водночас і тримав інтригу. Хто ж він, цей оповідач? Хто це такий, що вийшов живим із пекла? Крім того, я дивився на цю історію мовби очима всіх хлопців, які були оточені в трощі без шансу на порятунок. Живих і мертвих. Це якось мимоволі сталося у процесі роботи над романом. Це справді збірний, узагальнюючий образ, хоча він також має свого прототипа. І я свідомо так вів оповідь, аби читач довідався псевдо головного героя лише у розв’язці твору. Щоправда, до фіналу були натяки. Пригадуєте, йдуть два повстанці нічним полем, виглянув з-за хмар місяць, і один із них мовив: «Тепер вас двоє». А далі головний персонаж зустрічає Влодка, який втікає від смертельної розправи, і хлопчина простодушно каже: «Я впізнав тебе. Ти – друг Місяць». «Може Місяць, а може й ні», – відповідає на те наш герой. Тобто, на його місці міг бути будь-хто з його побратимів, котрий не зрадив кодексу лицарської честі. Будь-хто із тих вояків, які полягли в нерівному бою з ворогом.

– Хтось із письменників сказав, що сам Господь подарував українському народові героїчне покоління, яке піднялося на боротьбу спочатку з польськими, а згодом – з більшовицькими і гітлерівськими окупантами у 30–50-х роках минулого століття. Очевидно, з їхнього героїчного чину, з їхньої самопожертви і нестримного прагнення до свободи беруть витоки і протестний дисидентський рух, і звитяга Небесної сотні, і подвиг наших сучасників-добровольців, які стримали російську орду на Сході?

– То було покоління, яке заявило світові словами поета Олеся Бабія «Нам солодше у бою умирати, ніж жити в путах, мов німі раби». І вони вмирали. За Україну, за її волю, за свій уярмлений народ. Нині багато хто полюбляє казати, що за Україну треба не вмирати, а перемагати і жити. Красиво звучить. Але велика мета ніколи не досягається без жертв. Ще холодноярці-залишенці у 20-х роках минулого століття, коли вже не було надії на визволення, казали, що ми загинемо, але на нашій крові проросте мета для майбутніх поколінь. І жодна їхня жертва не була даремною. Їхній героїчний чин, гасла, ідею підхопили ті ж таки вояки УПА. І своєю боротьбою вони так само вселяли віру в перемогу нових поколінь, народжували нових героїв. УПА боролася проти гітлерівців і совітів. І ті, й ті зазнали цілковитого краху, їхня справа засуджена всім світом. І лише ідея ОУН-УПА перемогла, бо вона втілилась у незалежність нашої держави. То хто за великим рахунком вийшов переможцем у тій борні?

– У «Чорному Вороні» є такий епізод. У галицькому містечку Копичинці, куди головний герой твору прибився, щоби врятувати свою дружину Тіну з немовлям, їм надала тимчасовий притулок єврейка Єва. І вже за скромною вечерею, наливши їм темної і густої вишнівки, запропонувала тост за те, щоби кожен з них повернувся до свого Єрусалима. Бо сама також була вигнанкою і після смерті чоловіка й дитини жила в чужому домі. Чи ми, українці, вже повернулися до своєї хати, до свого Єрусалима?

– Ні, ми ще перебуваємо в дорозі. І, мабуть, за рік-два туди не дійдемо. Надто довго і нещадно нас нищили вороги зусібіч. А особливо – ворог московський. Він і тепер перейшов нам дорогу. Зненацька, підло, жорстоко, як це вміє тільки москаль. Потоптані на генному рівні, ми ще не навчилися жити власним розумом, бути самими собою. Але вже народилася нова українська людина. Поки що вона в меншості, та перемога за нею.

– Ви неодноразово бували на Тернопіллі, протягом тривалого часу збирали тут матеріали для написання «Трощі», спілкувалися з багатьма людьми… Що зосталось у згадках, що дотепер зігріває вашу душу?

– Не хочу повторювати банальних фраз, які доводиться чути у таких випадках. Скажу лише одне: до Тернопільщини у мене приязнь на якомусь навіть кровному рівні. Річ у тому, що в трагічному тридцять третьому, коли сталінський режим убивав голодом мільйони українців, мій дід по матері пішов, як у нас казали, в «западну» і привіз звідти мішечок кукурудзи. Я не знаю, як він переходив кордон, хоч це було неймовірно важко. Та ця кукурудза допомогла вижити родині, зокрема й моїй мамі, яка була тоді дитиною. Завдяки тому значно пізніше з’явився на світ і я. Це, очевидно, привело мене до цього краю уже як письменника.

Тернопільщина – то своєрідна модель українського світу. З виразним національним обличчям, з глибокими традиціями, з модерним самовираженням. Ви тільки погляньте, які особистості вона подарувала світовій культурі. Соломія Крушельницька і Лесь Курбас, Михайло Бойчук і Богдан Лепкий, Іван Марчук і Ярослав Павуляк…

У мене там багато друзів. Не менше, ніж у Києві. І я сі тішу з того.

Ми прощалися з автором «Трощі» – він поспішав, аби не запізнитися на потяг, який відходив до Краматорська. Там на нього чекала чергова зустріч із читачами. «А після цього їду на передній край, в окопи, щоби зустрітися з хлопцями. З ними у мене теж особливі стосунки. Їх чомусь нині називають «атошниками». Це ж треба вигадати таке нікчемне слово-покруч. А ворогів називаємо «бойовиками». Хто втовкмачує в голови українців таку єресь?»

Розмову вів Володимир КРАСНОДЕМСЬКИЙ

121

mm
teren.in.ua

Передрук та інше використання матеріалів, що розміщені на сайті, дозволяється за умови посилання на teren.in.ua.

Залишити коментар

  Коментарі Facebook

Схожі матеріали
Інші публікації автора