/ /Василь ШКЛЯР: «То було найважче – вижити і не зрадити»

19 Квітня 2018, Четвер


Погода
В Тернополі п’ятниця видасться прохолоднішою

На Тернопільщині перед виборами вирішили «роздерибанити» землю?

На Тернопіль можна буде поглянути із висоти пташиного польоту

У Тернополі нарешті стало чисто там, де ніхто не прибирав уже декілька років (відео)

Відео
Тернополяни хочуть брати участь в онлайн-голосуванні (відео)

Тернополяни зможуть розраховуватися на Укрпошті карткою

Тернополянам показуватимуть мультфільми англійською

Фотофакт
Тернопільська «Красуня дня»

Безробітні тернополянки вивчали мистецтво вирішення конфліктів

Тернопільські біатлоністи таки можуть поїхати в Росію, проте вже не потрібно

Поліцейського на Тернопільщині зловили «на гарячому» (фото)

Тернополянам стане приємніше повертатись додому (фото)

На Тернопільщині замість того, аби ремонтувати дорогу, крали гроші

Тернополяни можуть посеред вулиці безкоштовно перевірити здоров’я (фотофакт)

«Подорож у країну професій» привезли в ОТГ на Тернопільщині

Невідомі на Гусятинщині кілька місяців тероризували власників автотранспорту

Активіст з Тернопільщини та Добкін сварилися через Московський патріархат (відео)

У Тернополі поставили камеру спостереження там, де побували вандали

Анонс
У «Бункермузі» представлять незвичну виставку

Фотофакт
Центр Тернополя продовжують облагороджувати (фотофакт)

Послуги на тернопільському теплоході стануть кращими?

У Кременці ледве не сталося лихо (фото)

У Тернополі перекрили кілька вулиць

Тернопіль увійшов до чергового рейтингу (інфографіка)

Дохід конопляного гектара — тисяча доларів (Агро-новини)

Що спільного у Тернополя, Вірджинії Вулф та Ґертруди Стайн?

Сергій Притула може отримати почесне звання

У Тернополі в багатоповерхівці пожежа: евакуювали 25 людей

Фотофакт
У Тернополі знущаються із тварин (фото, 18+)

Фоторепортаж
Тернопіль розквітає (фоторепортаж)

Тернопільським медикам стало простіше влаштуватися на роботу в Польщі

Тернополяни можуть доїхати до Будапешту за 214 грн

Відео
Найцікавіше про дороги Тернопільщини (відео)

Відео
Як виглядав найбільший студентський флешмоб у Тернополі? (відео)

На освіту в Тернополі витратять більше

Терміново
На Підволочищині підліток зґвалтував хлопчика

Фоторепортаж
Ті, що тримають балкони. Чотири давні тернопільські консолі (фоторепортаж)

У Тернополі дитина жебракувала на вулиці разом зі своїми батьками

Анонс
Барви з дитинства – виставка живопису та графіки у Тернополі

За газ підприємство Тернопільської міської ради заборгувало більше 10,5 млн грн

Із грошима на Тернопільщині – все в порядку

Фотофакт
У Тернополі почали зафарбовувати дорожні знаки (фотофакт)

Це цікаво
19 квітня в історії Тернопільщини

На Тернопільщині діти відвідали виставку ляльок-мотанок(фото)

Футбольний клуб Тернопільщини переміг збірну Теофіполького району

На Тернопільщині прихорошили зооботанічний сад(фото)

На Тернопільщині ліквіовано ще 4 загорання сухої трави

18 Квітня 2018, Середа


Погода
Погода у Тернополі 19 квітня

Тернопільський суддя за кошти свого сина відкупив у нього елітний автомобіль

Фоторепортаж
Археологи показали в Тернополі давні артефакти (фото)

На Тернопільщині зіткнулися пікап і вантажівка (фото)

Останні новини Тернопільщини вже у новому випуску громадсько-політичної газети Тернопілля

Василь ШКЛЯР: «То було найважче – вижити і не зрадити»

Василь Шкляр – один з найпопулярніших письменників країни, «батько українського бестселера», автор відомого роману «Чорний Ворон», який приніс йому широку славу та престижні літературні нагороди. Саме за цей твір 2011 року Василеві Шкляру було присуджено Національну премію імені Тараса Шевченка. Однак уперше в історії цієї державної відзнаки він не прийняв її, протестуючи проти антиукраїнської гуманітарної політики тодішньої влади.

Автор романів «Тінь сови», «Ностальгія», «Ключ», «Елементал», «Кров кажана», «Маруся» та ін. Твори В. Шкляра перекладено англійською, португальською, болгарською, шведською, словацькою, вірменською та іншими мовами.

Новий роман Василя Шкляра «Троща» сьогодні є, мабуть, найпопулярнішим художнім твором в Україні. Харківське видавництво «Клуб сімейного дозвілля», яке на початку осені благословило його у світ, вже видрукувало три тиражі – і це, очевидно, тільки початок. На творчі зустрічі з автором роману приходять сотні, а то й тисячі читачів, як то було недавно у столичному Будинку кіно.

Про роботу над «Трощею» йдеться у розмові нашого кореспондента з відомим письменником Василем Шклярем.

– Ви, пане Василю, своєю попередньою творчістю якось підсвідомо наближалися до «Трощі». І той потяг, на східцях якого головний герой «Чорного Ворона» востаннє побачив Тіну з немовлям, прямує через Струсівський ліс до Тернополя. І в «Марусі» також знаходимо «галицький» слід – сотник УГА Осип Станімір родом із Ладичина. А що остаточно підштовхнуло вас до роботи над «Трощею»?

– Після виходу у світ «Чорного Ворона» мене часто просили: «Напишіть роман про УПА. Там стільки карколомних сюжетів, що і вигадувати нічого не треба». Я, звісно, віднікувався, казав, що не хочу забирати хліб у тамтешніх письменників, які набагато ліпше обізнані з цією непростою тематикою. А сам добре розумів, що замало бездоганно вивчити історичну колізію цієї безприкладної боротьби. Треба ще володіти магією місцевого діалекту, душею відчувати ту страшну атмосферу, в якій доводилося жити і боротись українцям наших західних теренів. Та в душі прагнув це зробити.

Я багато їздив тими теренами, де наші герої не змирилися з московською окупацією, читав-перечитував різні архівні документи, знайомився зі спогадами учасників тих подій. Мене дуже зацікавила-вразила історія зради окружного СБ Василя Магдія, запротокольована слідчим-есбістом як «Справа Юди». Знову і знову повертався до неї, і дедалі гостріші сумніви не давали мені спокою – щось тут не так усе просто.

І вже коли я зупинився на цих подіях, то розповів про них моєму давньому другові Роману Ковалеві. До речі, він командир одного з підрозділів Української Добровольчої Армії. Виявилося, що Роман також багато знає про ту драму над Стрипою, бо родом із тих країв – із села Соснів Теребовлянського району.

І тоді я остаточно зробив свій вибір. Поїхав у ті місця, де влітку 1947 року розігралася трагедія в очеретах над Стрипою, зустрічався з багатьма людьми, ходив повстанськими стежками.

Приємна несподіванка очікувала мене у Багатківцях – місцеві краєзнавці показали плебанію, де у 30-х роках минулого століття жив священик Їжак, в якого подовгу гостював Юрій Горліс-Горський. Саме тут він писав другу частину свого документального роману «Холодний Яр». То вже був для мене своєрідний знак – Холодний Яр наздогнав мене і там, у Галичині. Більше того, деякі хлопці-підпільники, що переховувались у трощі, тобто в очереті над Стрипою, воювали до того у сотні, яка називалася «Холодноярці». І тоді я зрозумів, що саме Боже Провидіння привело мене в ці краї.

– Наскільки так звана «Справа Юди», запротокольована слідчими Служби безпеки ОУН і знайдена на початку 90-х років, допомагала вам у написанні роману?

– Я використав з протоколів доволі колоритні, промовисті деталі, побутові описи, лексичні особливості… Але всіляко уникав документального буквалізму, що могло зашкодити художній тканині роману.

Мене передусім цікавили витоки зради Магдія та йому подібних. Що, зрештою, підштовхнуло їх до такого ганебного кроку? На той час підпільників уже охопила неймовірна фізична і моральна втома. Адже збройний опір окупантам, спочатку – гітлерівським, а згодом – сталінським, тривав роками, а надії на переможний кінець залишалося дедалі менше. По-друге, наростало недовір’я до провідників, особливо тих, які відходили на Захід. Вони наказували повстанцям триматися з останніх сил, обіцяли повернутись, але ніхто не повертався. А ті, яких десантували на парашутах, відразу потрапляли у пастки, вдало розставлені есгебістами. Та й обіцяна швидка війна, яка, за словами політвиховників, мала розгорітися між совєтами й американцями, ніяк не починалась. А люди гинули щодня.

– Та, мабуть, найбільше підпільний рух потерпав від чекістської агентури, яка проникала в повстанські лави дедалі ширше.

– І то гірка правда. Каральні органи всюди мали свої вуха й очі. Бо коли людина мусила робити вибір між життям ціною зради і смертю, то далеко не кожен міг вистояти. Це породжувало страшне недовір’я в рядах повстанців, бо звідусіль можна було очікувати смертельної небезпеки. Навіть з боку вчорашніх побратимів.

Адже підпільникам, які потрапили до рук ворога, якийсь внутрішній диявольський голос нашіптував: «Ти можеш врятуватись і не зрадити нікого. Розповідай ворогам те, що вони вже знають». Але то були марні сподівання. Можливо, на щось таке надіявся і Магдій, якого бачимо в романі під псевдо Стодоля. Мало того, він наївно вірить у те, що у ворожому таборі принесе більше користі, ніж серед своїх.

У такій складній ситуації людина сама себе дурить. Бо не можна піти на співпрацю з ворогом і не завдати шкоди підпіллю. То було найважче – вижити і не зрадити.

– Що найбільше вас зачепило за живе, коли знайомилися з текстами допитів, які проводили слідчі Служби безпеки Організації у «Справі Юди»?

– Там є багато сторінок, які читаєш з великим болем і жалем. Та, мабуть, найбільше вразили прикінцеві зауваги слідчого, де йдеться про ліквідацію родини Магдія-зрадника, особливо його малолітніх братів.

– Але в романі, на відміну від жорстокої дійсності, молодший брат зрадника Влодко залишається живим. Його буквально витягує з обіймів смерті головний герой твору Місяць, хоч таким чином грубо порушує інструкції Організації.

– Саме так. Дії живих людей не завжди збігаються з приписами інструкцій… Життя інколи викидає такі кульбіти, які жодними логічними правилами передбачити чи обмежити неможливо. Адже за таку жалість, за таке милосердя, згідно з приписами Організації, друг Місяць також підлягав ліквідації. Як і сільська дівчина Зоня та її батько-коваль, що допомогли хлопчині врятуватися…

– Головний персонаж «Трощі», від особи якого ведеться авторська розповідь, не має ні прізвища, ні імені. Лише наприкінці роману «воскресла» з того світу Михася називає його Місяцем. Маємо щось на взірець Невідомого солдата?

– Та ні, тут інше. Як автор я впродовж усієї оповіді дотримувався (у змові зі своїм головним персонажем) певних правил конспірації. Водночас і тримав інтригу. Хто ж він, цей оповідач? Хто це такий, що вийшов живим із пекла? Крім того, я дивився на цю історію мовби очима всіх хлопців, які були оточені в трощі без шансу на порятунок. Живих і мертвих. Це якось мимоволі сталося у процесі роботи над романом. Це справді збірний, узагальнюючий образ, хоча він також має свого прототипа. І я свідомо так вів оповідь, аби читач довідався псевдо головного героя лише у розв’язці твору. Щоправда, до фіналу були натяки. Пригадуєте, йдуть два повстанці нічним полем, виглянув з-за хмар місяць, і один із них мовив: «Тепер вас двоє». А далі головний персонаж зустрічає Влодка, який втікає від смертельної розправи, і хлопчина простодушно каже: «Я впізнав тебе. Ти – друг Місяць». «Може Місяць, а може й ні», – відповідає на те наш герой. Тобто, на його місці міг бути будь-хто з його побратимів, котрий не зрадив кодексу лицарської честі. Будь-хто із тих вояків, які полягли в нерівному бою з ворогом.

– Хтось із письменників сказав, що сам Господь подарував українському народові героїчне покоління, яке піднялося на боротьбу спочатку з польськими, а згодом – з більшовицькими і гітлерівськими окупантами у 30–50-х роках минулого століття. Очевидно, з їхнього героїчного чину, з їхньої самопожертви і нестримного прагнення до свободи беруть витоки і протестний дисидентський рух, і звитяга Небесної сотні, і подвиг наших сучасників-добровольців, які стримали російську орду на Сході?

– То було покоління, яке заявило світові словами поета Олеся Бабія «Нам солодше у бою умирати, ніж жити в путах, мов німі раби». І вони вмирали. За Україну, за її волю, за свій уярмлений народ. Нині багато хто полюбляє казати, що за Україну треба не вмирати, а перемагати і жити. Красиво звучить. Але велика мета ніколи не досягається без жертв. Ще холодноярці-залишенці у 20-х роках минулого століття, коли вже не було надії на визволення, казали, що ми загинемо, але на нашій крові проросте мета для майбутніх поколінь. І жодна їхня жертва не була даремною. Їхній героїчний чин, гасла, ідею підхопили ті ж таки вояки УПА. І своєю боротьбою вони так само вселяли віру в перемогу нових поколінь, народжували нових героїв. УПА боролася проти гітлерівців і совітів. І ті, й ті зазнали цілковитого краху, їхня справа засуджена всім світом. І лише ідея ОУН-УПА перемогла, бо вона втілилась у незалежність нашої держави. То хто за великим рахунком вийшов переможцем у тій борні?

– У «Чорному Вороні» є такий епізод. У галицькому містечку Копичинці, куди головний герой твору прибився, щоби врятувати свою дружину Тіну з немовлям, їм надала тимчасовий притулок єврейка Єва. І вже за скромною вечерею, наливши їм темної і густої вишнівки, запропонувала тост за те, щоби кожен з них повернувся до свого Єрусалима. Бо сама також була вигнанкою і після смерті чоловіка й дитини жила в чужому домі. Чи ми, українці, вже повернулися до своєї хати, до свого Єрусалима?

– Ні, ми ще перебуваємо в дорозі. І, мабуть, за рік-два туди не дійдемо. Надто довго і нещадно нас нищили вороги зусібіч. А особливо – ворог московський. Він і тепер перейшов нам дорогу. Зненацька, підло, жорстоко, як це вміє тільки москаль. Потоптані на генному рівні, ми ще не навчилися жити власним розумом, бути самими собою. Але вже народилася нова українська людина. Поки що вона в меншості, та перемога за нею.

– Ви неодноразово бували на Тернопіллі, протягом тривалого часу збирали тут матеріали для написання «Трощі», спілкувалися з багатьма людьми… Що зосталось у згадках, що дотепер зігріває вашу душу?

– Не хочу повторювати банальних фраз, які доводиться чути у таких випадках. Скажу лише одне: до Тернопільщини у мене приязнь на якомусь навіть кровному рівні. Річ у тому, що в трагічному тридцять третьому, коли сталінський режим убивав голодом мільйони українців, мій дід по матері пішов, як у нас казали, в «западну» і привіз звідти мішечок кукурудзи. Я не знаю, як він переходив кордон, хоч це було неймовірно важко. Та ця кукурудза допомогла вижити родині, зокрема й моїй мамі, яка була тоді дитиною. Завдяки тому значно пізніше з’явився на світ і я. Це, очевидно, привело мене до цього краю уже як письменника.

Тернопільщина – то своєрідна модель українського світу. З виразним національним обличчям, з глибокими традиціями, з модерним самовираженням. Ви тільки погляньте, які особистості вона подарувала світовій культурі. Соломія Крушельницька і Лесь Курбас, Михайло Бойчук і Богдан Лепкий, Іван Марчук і Ярослав Павуляк…

У мене там багато друзів. Не менше, ніж у Києві. І я сі тішу з того.

Ми прощалися з автором «Трощі» – він поспішав, аби не запізнитися на потяг, який відходив до Краматорська. Там на нього чекала чергова зустріч із читачами. «А після цього їду на передній край, в окопи, щоби зустрітися з хлопцями. З ними у мене теж особливі стосунки. Їх чомусь нині називають «атошниками». Це ж треба вигадати таке нікчемне слово-покруч. А ворогів називаємо «бойовиками». Хто втовкмачує в голови українців таку єресь?»

Розмову вів Володимир КРАСНОДЕМСЬКИЙ

107

mm
teren.in.ua

Передрук та інше використання матеріалів, що розміщені на сайті, дозволяється за умови посилання на teren.in.ua.

Залишити коментар

  Коментарі Facebook

Схожі матеріали
Інші публікації автора