Тернополянка Людмила Пиріг – красива, яскрава, кмітлива і відверта не по-тернопільськи. Працює режисером на обласному державному телебаченні. Вона – ведуча концертів і виїзних церемоній. 10 років жила у Магадані (Росія), працювала там актрисою у театрі. Виховує 13-річну дочку Софію і, як каже, себе. Після смерті чоловіка вчиться жити заново. Сайту Про Те розповіла про свої переживання і життєві висновки.

Коли прокидаюся вранці, молюся. Зі сну ще перебуваю у своїй шкарлупі. Як виходжу на вулицю, думаю про те, чи не зробила чогось ганебного, щоб називатися дитиною Божою.

40 років – це межа страхів. Межа саме тих страхів, які були до 40 років і тих, які починаються після 40. Перебуваю у тій межі. Спочатку можна боятися, що буде не дуже вдала сукня на випускний вечір. Згодом боятися, чи матимеш гідного кавалера. Переживала за те, які люди трапляються на шляху. Приходиш десь на роботу, стикаєшся з людьми, з їх інтересами, які не завжди співпадають з твоїми. Кожне нове середовище лякає. Потім боїшся за дитину. Нині мої страхи змінилися. Маю страх образити когось. Думаю, що ображаючи іншу людину, ображаю Бога. Боюся, щоб не вчинити чогось ганебного. Постійно думаю над тим, як я живу, повідомляє Про.те.

Були моменти, які хочу відмотати, як кіноплівку, відрізати і забути. Є провини перед батьками, які мене гризуть. Але молодість – така, все робить без оглядки. Перед померлим чоловіком також маю провини. Не завжди все було так, якби хотілося.

Коли не стало чоловіка, усвідомила – чого ще можна боятися в житті? Кожен страх можна пережити. Змоделювати собі ту найстрашнішу ситуацію і пережити її в мозку. Таким чином долаєш той страх. Вже покроково знаєш, що і як робити.

Страх – як інстинкт самозбереження. Кожна психічно здорова людина має той страх. Напевне тільки безумці не мають страху. Я провела багато імпрез і великих концертів. Але кожен раз, коли виходжу на сцену, маю страх.

Найбільше шкодую за тим, що не була у декретній відпустці. Софійці виповнилося 3 місяці і я вийшла на роботу. Лишала її з нянею. Працювала актрисою в театрі у Магадані.

Дочка іноді не хоче їсти мого борщу. Каже, що не так, як тато варив. Я не люблю куховарити щодня. Хоча інколи є натхнення щось смачне приготувати. Любимо із Софійкою разом варити на кухні. Але ми не вміємо наводити порядок вдома. Порядками займався чоловік. Тепер у суботу приїжджає мама і допомагає приводити помешкання до пуття.

У побуті теж можна бути творчим. Я так не вмію. Можу себе виражати тільки в соціумі. Вдома відпочиваю. Дім – моя фортеця. Прийшла, зачинила за собою двері. Все. Більше мене нічого не хвилює. Я знаю, що я вдома. Розслабилася і не можу бути творчою. Вдома не фантазую. Інші вміють прикрашати помешкання, займаються рукоділлям. Я не вмію ні вишивати, ні в’язати. Мене це не захоплює, хіба нервує, злить.

Жінка не повинна нічого собі шкодувати. Ніхто не знає, коли закінчиться життя. В чому тоді смисл того шкодування для себе і відкладання грошей?

Не можу собі відмовити ні в чому. Коли чогось хочу, це як хвороба. Якщо не маю можливості, то всякими методами доб’юся того. Вважаю, що платити потрібно за позитивні емоції. Подорожі, одяг мені і дитині, відвідини кафе, прикраси – це позитивні емоції. Не розумію, в чому позитивні емоції стосовно плати за комуналку.

Чоловік усе життя дбав для дому. Коли йому було 10 років, його сім’я втратила хату у Підволочиському районі. Вони жили внизу, підійшла вода і затопило хату. Чоловік розповідав, як його з води витягнули і як йому було зимно. Для нього найважливіше було житло. Він завжди купував квартиру тільки на останньому поверсі. Лишився той страх.

Їздили на гастролі по Колимі. А там – сопка за сопкою і покинуті селища. Що таке Магадан? Знайшли золото – побудували селище. Викопали золото – покинули селище. Нема ні живої душі. Їдеш, а там десь друшляк валяється, каструлі. Жахлива порожнеча. Селище від селища за 800 кілометрів. Ми отак весь день їхали. Всю дорогу актори пили. Приїхали – ще поїли і добряче попили. Богдан зайшов до свого номеру в готелі. Я взяла своє горня і хотіла піти, бо бачила, що всі вже добре п’яні. А монтер сцени хапає мене і каже: «Сегодня, малая, ти спиш со мной». У мене руки почали трястися. Мені – 25 років. Це мене дуже образило. Кинула на нього те горня і тарілку. Прибігла на рецепшен і спитала, в якому номері директор театру. Прийшла до Богдана в номер і кажу: «Дядьку, ви в мене вдома були? Ви моїй мамі в очі дивилися? Куди ви мене привезли? Ви не бачили, в якому люди там стані, що там мене лишаєте? Що хочете, робіть – я з вашого номера нікуди не піду. Можу у вас тут на килимку спати, але туди не піду». А він: «Що – север горячих не любит». Розсунув ліжка надвоє і всю ніч розказував мені про полювання на ведмедів, як вони йдуть на оленя, яка корисна їхня ягода брусниця. Це було, як казка. Не пам’ятаю, як я заснула і як прокинулася. Цю ніч ніколи не забуду. Вранці я повернулася з ним до акторів. Потім ще з цими людьми працювала 10 років, але більше ніхто жодного разу не сказав мені такої образливої фрази, де і з ким я буду спати і що мені робити.

Нічого не планую. Це не прерогатива людини – планувати. Нічого не загадую наперед. Що Бог дасть – те й добре. Після того всього, що пережила, хочеться лише, щоб Господь дав трошки здоров’я, щоб з дитиною все було добре. Зрештою, хочеться розплющити очі і жити.

Коли заплющуємо очі і засинаємо, звідки ми знаємо, куди потрапляємо? Не знаємо, де ми і що там відбувається. Кожного разу, як заплющуємо очі, не знаємо, чи їх розплющимо.

Люди бояться смерті, бо не знають, що там. Вагітність і пологи дали мені своє розуміння смерті. Дитина ще в утробі матері захищена, все добре, в звичному середовищі і раптом її кудись виштовхують. Лікарі кажуть, що дитина під час пологів переживає сильний стрес. Вона також боїться. Бо невідомість. Вона не знає, що народжується. Так само людина не знає, що далі. А може смерть – це перехід продовження чогось іншого?

10 травня на мій день народження була дуже важка ніч. Це за 5 місяців до смерті чоловіка. Його дуже все боліло. Наша медицина не вчить, як правильно знеболювати онкохворих. Софійка була у своїй кімнаті, а чоловік – у своїй. Думаю – мені 39 років. Піду до неї і притулюся, як до життя. Бо там, як сказав мені один священик, холодно і темно. У нього вже була енергетика різкого холоду. Ставив на мене руку, а мені аж до кісток було зимно. Вдосвіта я пішла до кімнати дочки. Притулилася до неї і задрімала. Вранці повертаюся до вікна, розплющую очі, а там – велике сонце на ціле вікно. Небо голубе. І я думаю – це минеться. Життя – ось таке. Як сонце.

У 17 років пережила нещасливе кохання. Я закінчувала школу, всі подруги ходили до репетиторів і готувалися до вступу у вищі навчальні заклади. У мене вдома висіла весільна сукня і я готувалася виходити заміж за священика. Два роки з ним зустрічалася. Вивчила все Письмо, бо постійно переписувала йому проповіді. Кожної неділі була в церкві. Не ходила на дискотеки, бо виходила заміж за священика. Він закінчував духовну семінарію, я вишивала йому фелон і весь свій вільний час проводила з його старенькими батьками. Так сталося, що приїхала до нього до Львова, де він вчився. Він жив у гуртожитку, чомусь не семінаристів, а фармацевтів. Фармацевти – в основному дівчата. Я глянула, як там все було весело, якось не так, як йшлося в тих проповідях, які переписувала. Мене це насторожило. Після приїзду додому ми розійшлися. Я з головою поринула у творчість.

Часто думаю, де межа між гординею і гідністю? Між ними дуже тонка грань. Не годен знати точно – ти стоїш на межі гідності чи гордині? У нас була революція Гідності. Зрозуміло, що на Майдан людей не гординя погнала, а почуття власної гідності.

Я – бунтар. Хтось стане на ногу у транспорті – у мене вже спротив. Може це такі іспити в житті. Читаю Святе Письмо і думаю, Ісус – також бунтар.

Депресія і я – це різні речі. Не депресивна, хоча теж часом опускаю руки. Я – жінка свято. Де буваю, там рух. Така моя вдача. Не можу добами сидіти і гундосити, що все не так. Іноді нарікаю, але різко це відрубую. Нарікати – гріх. Життя вчить людину, яка нарікає. Як в школі – ставлять два і пересаджують на останню парту. Поки тебе не відшліфують. Поки не перестанеш нарікати.

Жінка – це обличчя її чоловіка. Чоловік – це обличчя жінки. Інакшої формули не буває.

Мене у що не вдягни, буде гарно. Тим не хизуюся. Просто знаю, що воно так є.

Не можна жаліти чоловіка. Він – апогей всього. Його треба любити. Йому обов’язково треба вірити. Попри все. Любити, довіряти і тішитися, що він є.

Чоловік був старшим від мене на 27 років.  Він тримав усі кути в хаті. Але якщо потрібно було приймати якесь надважливе рішення, він завжди питав моєї думки. Коли хтось з його друзів питався, чи в нього є навігатор, чоловік відповідав: «Нащо мені навігатор – в мене є Люда».

Тепер мушу робити те, що мала б і раніше робити. Мушу готувати їсти, пильнувати помешкання, мусила дізнатися, де ЖЕК наш. Якби не втратила чоловіка, навіть не знала би, який він був вагомий. Усе сприймала, як даність – приїхав, привіз, холодильники заповнив, за хату заплатив, їсти наварив. Він завжди казав: «Вдягнуті, взуті, нагодовані – ну і слава Богу».

У 40 років багато чого починається вперше. Раптом на роботі я стала Людмилою Романівною. Не Людочко, не Людою, не Людкою.

Краса жінки – у внутрішній гармонії. Які б вона не відвідувала модні салони краси, якщо нема внутрішнього сонця, внутрішньої радості, бажання жити, любити, то нічого не допоможе. Сяйво в очах не роблять у салонах.

Наталя ЛАЗУКА