25 років на «швидкій», 4 - на фронті: історія фельдшера з Тернополя (фото)

Тернополянин Віктор понад 25 років працював фельдшером екстреної медичної допомоги, а з початком повномасштабного вторгнення добровільно став на захист України. Майже чотири роки він рятує життя побратимів на передовій, пройшовши найгарячіші напрямки фронту. Історію Віктора розповіли на фейсбук-сторінці 105-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ.

У 2022 році я сказав побратимам: 23 вересня 2026 року мені виповниться 60 років, я звільняюся за віком. І щоб нікому не було образливо, до цього дня війна має закінчитися, аби ми всі повернулися до своїх родин, — посміхається сержант Віктор.

До повномасштабної війни його єдиним військовим досвідом була строкова служба ще за радянських часів. Натомість професійному покликанню він присвятив чверть століття, працюючи фельдшером на швидкій допомозі в Тернополі.

Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, Віктор без вагань вирішив іти до війська.

Захист Вітчизни. Дуже негативно поставився до того, що наш колишній «братній народ» посягнув на наш суверенітет. Своїм обов’язком вважав стати на захист і об’єднатися з усіма, щоб дати гідний відпір.

Уже на другий день великої війни він прийшов до військкомату, пройшов медичну комісію, а того ж вечора був у своєму підрозділі.

Спочатку Віктор служив бойовим медиком роти вогневої підтримки, а згодом, коли виникла потреба у фахівцях із медичною освітою, став фельдшером медичного пункту 3-го батальйону.

За час служби він побував на Донеччині, Куп'янському, Сумському, Харківському та Покровському напрямках. Військовий переконаний, що багаторічний досвід роботи на швидкій допомозі став для нього важливою перевагою.

Мені не було важко проходити моральні пороги, адже на «швидкій» за 25 років я побував у різних ситуаціях. У військовій медицині сфера навіть більш вузькопрофільна — в основному травми та поранення.

Водночас, за словами Віктора, бойовий медик має виконувати не лише свої професійні обов'язки.

Виконуєш усі ті самі обов’язки, що й звичайний стрілець, але крім того маєш додатковий рюкзак медика. Так само заходиш на бойові чергування і в разі потреби надаєш допомогу.

За чотири роки війни суттєво змінилися й умови евакуації поранених.

У 22-му році чекали темної пори доби, щоб вивезти поранених. А зараз і вдень, і вночі небо контролюється ворожими дронами. Ворог так само переймає наш досвід. Основна проблема — це доставити пораненого до медиків. Але люди в процесі війни здобули медичний досвід і самі навчилися надавати собі першу допомогу та чекати на евакуацію.

Попри всі труднощі, підрозділу Віктора вдалося врятувати життя багатьом українським військовим.

Удома на захисника чекають дружина, донька, двоє онучок, зять, брат і батьки. Найбільшою підтримкою для нього залишаються дружина та донька.

Розповідаючи про мрії після війни, Віктор говорить насамперед про родину.

Мрію присвятити життя онукам. Дуже шкодую, що коли пішов на війну, вони були ще зовсім маленькими, а за ці роки вже виросли — багато спілкування втрачено. Думаю тепер надолужити.

Читайте також: «Настільки втягнувся, що на звичайній роботі вже не бачу себе»: історія бійця з Тернопільщини

Фото 105-ї окрема бригада територіальної оборони ЗСУ