58-річний Степан Федорович із Чорткова пішов воювати за Україну

Новину про те, що пан Степан Федорович, головний спеціаліст відділу майнових відносин Чортківської районної ради добровільно зголосився піти до війська, мені повідомив воєнком Леонід Підручний.

Я на початку подумав, що військовий комісар пожартував, бо з чого б це Степан Романович, маючи непогану роботу, затишний кабінет та інші привілеї чиновника проміняв їх на сирий бліндаж. Але то виявилося правдою, і я сильно пожалкував, що не поспілкувався з паном Степаном у військкоматі перед відправкою до навчального центру. Як-не-як, знайомий з людиною вже давно.
Допоміг зустрітися з ним майор Руслан Садигов. З ним ми їздили до 233-го навчального центру, що на Рівненщині, доправляючи сюди мобілізованих хлопців з Чортківського району. Завдяки винахідливості майора Садигова та старшого офіцера тамтешньої військової частини добралися до палаткового містечка полігону, де служить наш земляк. Назустріч вийшов засмаглий чоловік у камуфляжі з автоматом АКС 74У на плечі. Важко було впізнати у цьому наряді Степана Федоровича, але незмінною у ньому залишилася усмішка.

Часу в нас було обмаль, тому розмовляли про найсуттєвіше. Степан Романович каже, що доволі швидко адаптувався до нових умов, подружився з колегами по службі, відновив практику стрільби з автоматичної зброї, освоїв техніку. У навчальному процесі старається не відставати від інших, хоч вкластися в нормативи, звісно ж, важкувато. Командири, зважаючи на поважні роки призовника, не вимагають від нього повної викладки.

Пан Степан розповідає, що його тут називають «дєдом», бо він у підрозділі дійсно найстарший за віком.
Імовірно, що військовослужбовець Федорович потрапить після навчання до одного з автобатальйонів. У війську, а тим паче в зоні АТО, конче потрібні водії, артилеристи, танкісти та інші спеціалісти, які розуміються в технічному обладнанні. На жаль, значна кількість таких фахівців перебувають за кордоном, уникаючи мобілізації. Тому й доводиться сідати за «баранку» автомобіля чи за важелі танка людям, яким за 50.

Степан Романович саме з цієї категорії осіб. Труднощі, запевняє, його не лякають, бо за спиною життєвий та практичний досвід. Має надію, що ця клята війна скоро закінчиться, і у війську служитимуть лише професіонали. Однак на сході України ще досі гримлять вибухи, гинуть та отримують поранення військові й цивільні люди. Будемо щиро просити Господа Бога, аби Степана Федоровича та всіх українських воїнів, як співається у козацькій пісні, «шаблі не брали, кулі минали…».

Михайло Опиханий, «Золота пектораль».