Бучач - місто сюжетів

Письменниця Софія Андрухович мала нагоду побувати в Бучачі, вона познайомилась з містом, його жителями та історією.

Це дві основні характеристики Бучача: недолугість і досвід. Недолугість і гідність. В залежності від того, з якого боку пагорбів, що облямовують місто, дивишся, бачиш то середньовічне містечко, то занедбану провінцію, то понурий облущений населений пункт без натяку на характер, то мальовничий багаторівневий світ, в якому можеш спостерігати за одночасним розгортанням безлічі сюжетів.

Ви можете пізнавати будь-що самотужки, але до деяких письмен самому неможливо підібрати ключі, а в деяких дверях — не знайти замок без підказки. Тому вважайте, що вам випало нечуване щастя, якщо зустрівся хтось, у кого в руках брязчить важке металеве гроно, хто підкаже, на яку дощечку спиратись ногою у темряві і перед якою низькою балкою схилити голову, і хто зможе підтримати за руку, ведучи підземеллями чи слизькими від свіжого болота стежками, щоб врешті вивести в несподіваній точці позаду заіржавілого кіоску, над чиїмось порослим лопухами городом, неподалік тієї дороги, що веде уздовж занедбаного єврейського цвинтаря.

При дорозі рядком складені частини мацев. Люди знаходять їх, коли розбирають фундаменти своїх старих будинків чи дороги, вимощені ще за війни — і приносять сюди, на місце, якому мацеви належать. Ви ніколи б не здогадались, що саме звідси відкривається така панорама, що місто лежатиме перед вами у м’яких складках пагорбів, і можна буде повільно ковзати поглядом з будівлі на будівлю, з монастиря — на руїни замку, з Успенського костелу — на Ратушу, перебирати балкони, вікна і вежі, як кишені і ґудзики старих костюмів.

Ваш провідник — не високопоставлена особа, але кожен вітається з ним на вулиці. Він виводить вас на хори під час богослужіння у церкві Воздвиження Чесного Хреста Господнього, і хлопчаки-ліцеїсти світять ізнизу на вас своїми зацікавленими обличчями. Ви приходите до церкви Покрови, яку жіночки готують до храмового свята, і бачите, як вони по-діловому носяться туди-сюди навою, головним вівтарем і ризницею, траскають різьбленими царськими воротами, аж погойдується амвон, і нещасні беззахисні вівці, на ньому зображені, самі починають падати у пащі голодних вовків. Але заклопотані жіночки цього не помічають.  Їм ще стільки всього треба зробити, стільки вимити й витерти, стільки впорядкувати. Ось одна з них, на драбині навпроти, енергійно тре темною шматою щічки Пінзелевого ангелика. Жінка старанно плює на шмату і розтирає. В неділю, на свято Покрови, ангелик аж сяятиме: здаватиметься, щоки його пульсують, немов у живого.

У цій круглій церковці так затишно і добре. Хто б міг подумати, що в її підвалі кілька десятиліть лежали, закопані, півтори сотні понівечених трупів.

На відстані хвилини ходи від церкви — колишній НКВД. Нижній поверх пофарбований у темно-брунатний колір. Вузькі хідники, на яких раніше рядками лежали замордовані, виставлені для опізнання, а тепер молода жінка напружено котить візок із дитиною, колеса якого раз по раз зіслизають із бордюра.

Провідник умовить вас піднятись на самісіньку вежу Ратуші. Він показуватиме, на які дощечки риштувань краще ставати ногами, і за які частини тіла скульптур варто триматись, демонструватиме, як правильно хапатись руками за залізні перекладини, видряпавшись вузькою розгойданою драбинкою на наступний рівень, і наскільки сильно пригинати голову, піднімаючись гвинтовими сходами. Коли ви проминете багаторічні нашарування голубиного посліду, спотикаючись ногами об напіврозкладені трупики птахів, а поглядами — об разки птахів живих, туркотливих, врешті-решт опинитесь-таки на самому вершечку Ратуші, в тісній вежі з годинниковим механізмом.

Ця вежа має чотири вікна, і кожне з цих вікон виходить на інший бік часу. Одне вікно бачить пагорби з монастирем, інше — Успенський костел; з одного боку — єврейські кам’яниці, з іншого — бетон радянського часу; звідси можна розгледіти Стрипу під вербами, і місток, і вгадати вулицю Гімназійну, де колись було фотоательє «Німанд» і пожежна сторожа, гімназія, «Сокіл», Будинок-читальня; а з протилежного боку — високі будівлі з балконами, напханими гарбузами, двори багатоповерхівок, перетворені на городи, затягнуті плямистою осінньою шкірою, а далі за ними — поля, пагорби і небо.

Провідник ваш, виявляється, володіє годинниковим бамканням. Ви допоможете йому видобути з крихітного пакетика запобіжник, і він під’єднає дротики, додасть гучність і вибере звучання. Ви зачаїлись там, нагорі, над голубиними трупами і над уламками скульптур, а містечко ні про що не підозрює ще якихось цілих секунд сімнадцять. Продовжує свою марну працю єдиний реставратор у масці, схожій на шолом лицаря. Марічка в крамниці подарунків і далі спритно скручує тонкими пальцями квітку з кольорових надувних кульок. Висока жінка благородного і рідкісного антропологічного типу піднімає руку, щоб зупинити автобус (він їде до Тернополя годин шість через найвіддаленіші і найдрібніші села, і всередині нього нервово смикаються у своїх коробках кролі і лопочуть крилами кури).

Десь у відгалуженні Нагірянського тунелю, будівництво якого завершили в 1884 році, поскрипує тривожно вагон, повний міжвоєнних роверів. Кінцева станція перерізаної Галицької Трансверсальної залізниці, що до війни поєднувала Бучач із рештою світу і звідки відправляли до концтаборів місцеве населення, приймає якраз свій єдиний вантажний потяг із Чорткова. Забрьохані вівці ловлять занімілими від холоду губами примерзлу траву в дворі готелю — а над ними кружляють очманілі перед обличчям смерті мухи.

Сімнадцять секунд закінчується. І годинник починає відбивати час.