Читання: від страху до задоволення

Тексти закриті та відкриті, свідоме читання, творчість про творчість — це аж ніяк не повний перелік тем, про котрі поспілкувалася з молодою тернопільською літературознавицею, журналісткою, перекладачкою, літературним критиком, авторкою монографії «Українська експериментальна поезія кінця ХХ – початку ХХІ століття: текст, контекст, інтертекст» Юлією Починок.

— Юліє, чим для тебе є читання?

- Для мене читання – це релакс. Завжди. Навіть тоді, коли я писала дисертацію і читала не лише художню літературу, а й наукову, - передусім одержувала задоволення від процесу. Естетична функція безумовно превалювала. Інакше не було б результату. Чомусь завжди складалося так, що займалася я тільки тим, що найбільше люблю. Можливо, тому воно в мене найкраще й виходило. Бо ж ненависне діло ризикує бути покинутим посеред шляху. Натомість завжди хочеться побачити плоди улюбленої праці, в яку віриш і виконуєш з насолодою, а не з примусу.

— Як змінювалося ставлення до тексту із заглибленням у нього?

- Можливо, не ставлення змінювалося, а мій кут зору як читача. Із повним зануренням у текст в мене завжди виникають аналогії на рівні контекстів чи інтертекстів. Іноді я можу побачити на основі якої теорії західного літературознавства сконструйовано той чи інший текст. Або ж одразу шукаю «компанію за інтересами» для конкретного автора. Тобто відслідковую, хто ще пише у такому стилі; чи цей автор єдиний серед свого покоління. Якщо трапляється так, що не знаходжу аналогів серед сучасників – шукаю попередників. Таким чином вимальовую цілу мережу взаємодії певного тексту з іншими авторськими школами в Україні та за її межами.

— Барт радив отримувати задоволення від читання. А для чого читаєш ти?

- Так. Я дуже люблю читати Ролана Барта і часто послуговуюся його літературною філософією. Не виняток і ця його теза, яку я, мабуть, повністю підтримала і навіть аргументовано доказала у відповіді на перше запитання. Він як знаковий (особисто для мене) критик також дуже цікаво поділяв тексти на «писабельні» (відкриті) та «читабельні» (закриті). Відтак «писабельний» текст – плюралістичний, відритий до можливого додумування читачем окремих деталей чи кінцівки твору. Такий текст запрошує до співавторства, співтворення (якщо це, наприклад, перформанс). «Читабельний» текст - довершений і цілісний, має всю повноту втілення задуму автора. Тому, у цьому випадку, читач може насолодитися лише власне авторським шедевром, без претензії на так звану співтворчість. У цьому бартівському контексті я можу лише додати, що отримую більше задоволення саме від читання «писабельних» текстів. І намагаюся бути активним читачем чи «дописувачем».  

—       Питання до тебе, як літературного критика. Чим для тебе відрізняється читання для себе і читання з прицілом на написання?

- Нічим. У мене всі книжки помальовані олівцем і з нотатками на полях. Тобто читаю я однаково і для прицілу, і без нього. Різниця, мабуть, лише у відчутті тексту. Є тексти, які викликають у мене почуття, а є такі – до яких я байдужа. 

— Є таке розуміння рецензії, як тексту, писаного рецензентом не стільки про книжку, скільки про себе. Тож, як читання і писання працює на те, щоби розуміти себе?

- Будь яка рецензія – це творчість. Відповідно – це текст суб’єктивного характеру про чиюсь творчість. Виходить така собі тавтологія: рецензія – це творчість про творчість. Відтак, якщо проаналізувати про які книжки за десять років я писала і що писала, можна багато цікавого довідатися. Наприклад, про літературні смаки: про що більше було написано: поезію чи прозу?; і чому?; писалося в позитивному ключі чи ні?; здебільшого цікавили традиційні віяння чи експериментальні? і т. ін. Таким чином, якщо аналізувати свою творчу діяльність – то багато чого цікавого можна дізнатися про себе, як особистість. І тут важливу роль може відіграти метод інтелектуальної біографії, який зараз все більше набуває популярності. Якраз про творчість критиків і літературознавців найкраще говорити (чи писати)на основі аргументаційної бази цього методу. Відтак можна за допомогою ключових слів із творчої біографії (наприклад, назви книжок, про які літератор писав чи які любив читати, прізвища авторів тощо) висвітлити цілу павутину літературного шляху критика.

— Існує безліч підходів до визначення того, що робить добру книжку доброю. Якими критеріями керуєшся у визначенні цього?

- Добра книжка (для мене) повинна бути на високому рівні не лише змістово викладена, але й формально змодульована. Це безумовно має бути щось оригінальне, навіть якщо написане у тенденційному ключі. Добра прозова книга обов’язково повинна бути наративно вправною, інакше ризикує бути нудною. Сильний вірш – безперечно метафоричний, символічний, а, можливо, в чомусь і таємничий (не відкритий для кожного читача). Тоді є стимул дошукуватися суті у лабіринтах форми і змісту.

— Мені цікаво, який у тебе книжковий раціон, що читаєш зараз. І яке твоє літературне guilty pleasure.

- Оскільки читання для мене – передусім задоволення, то як такого спеціального раціону немає. Тобто розкладів читання я собі не складаю. Весь відбір відбувається вчасно. А радше спонтанно. Нещодавно прочитала книгу новел Марини Єщенко «Поговори зі мною» та книгу травелогів Надії Сеньовської «Оптимістичні подорожі довоєнною Україною». Зараз слухаю класика експериментальної музики (фонетичної поезії) – Іво Малека. Guilty pleasure, мабуть, немає. Вже ж зійшлися на тому, що для мене література – це pleasure у всіх її проявах. Ігнорувати – так, зловтішатися – ні.

— Про гігієну читання. Щоби ти порадила читачеві, котрий несміливо дивиться на високі полиці, а руки інстинктивно хапають романи та детективи — як перебороти страх класики і знайти в собі сили читати багатосторінкові вольюми?

- Не боятися. Сприймати читання як насолоду. Насправді ніхто нікого примусити читати для себе класичні тексти замість масової літератури не може. Це має бути власний свідомий вибір. Якщо сьогодні руки тягнуться до романів – чому ні? Можливо, завтра душа забажає вольюмів із високого чтива.

— І взагалі, на твою думку, як співвідноситься якість і кількість прочитаного з глобальнішими речами – штибу загальної культури і аж до сакральних штук штибу розуміння свого місця в світі?

- Знаємо, що кількість – не завжди якість.  Але якщо кількість якісна – то шансів розкрити себе і знайти своє місце у світі більшає. Бо ж книги дарують нам щонайменше – перспективу. Якщо спостерігати за процесами читання на глобальному рівні, то звісно, що «на коні» ті, хто розуміє про що читає і може осмислювати та переосмислювати прочитане, а можливо навіть в чомусь і домислювати. Читання без розуміння (не кажучи вже про бачення застосування прочитаного на практиці) втрачає сенс. А в цьому ключі вже вимальовується показник якості чи її відсутності.

— Нещодавно вийшла твоя робота про експериментальну поезію. Чому саме поезія як об’єкт? Якщо мовити про мову доби — якою мовою промовляє сьогодення?

- Робота моя про поезію, мабуть, тому, що я теж писала вірші. І як поетка могла відчути цей «об’єкт» не лише з позиції читача, а й з позиції автора. Тут якраз йдеться про «писабельність» текстів, які я досліджувала. Автори, про яких писала в моїй роботі, своїми текстами надавали мені унікальну можливість співавторства і це мене найбільше захоплювало у моїх наукових пошуках і власних експериментах. Звісно, експериментальна лінія сьогодні перебуває у балансі із традиційною. Але таких інтермедійних явищ стає все більше і вони набувають популярності. Тому я б сказала, що сьогодення пропонує нам знайомитися із культурою експерименту.

Анна ЗОЛОТНЮК

Фото надані Юлією ПОЧИНОК