Диво-дитину з Тернополя відзначили Леонід Кучма і Борис Олійник (фото)

«Павло Шачко – це талановита дитина, якій треба трішки допомогти реалізувати свій талант, щоб він мав широку дорогу у житті. Давайте побажаємо таким дітям щасливої долі у нас в Україні, щоб побільше в них перед очима було світлих фарб», - таким словами екс-Президент України Леонід Кучма привітав 13-річного підлітка із Гаїв Шевченківських Павла Шачка з відкриттям першої персональної виставки у Києві.

Експозицію із майже 20 картин Павла Шачка влаштовано у приміщенні Президентського Фонду «Україна».

Павло – вихованець відомого тернопільського художника Миколи Дмітруха. Як сказав під час відкриття виставки митець, його учень -  унікальна дитина, з якою працювати дуже легко.

«Найперша подяка батькам, що створили для Павла умови для його розвитку. Рівень – надзвичайно високий: якби тут, на виставці не було Павла, то відвідувачі подумали б, що роботи виконані дорослим, сформованим художником. Цієї виставки ми чекали, хотіли, щоб роботи Павла побачила столиця», - сказав Микола Дмітрух.

«Пишу тоді, коли маю настрій. Мене ніхто не змушує. Мій вчитель Микола Антонович тільки делікатно підкаже щось, і все. Далі кладу фарби, і так виходить картина», - пояснив Павло присутнім на виставці свій творчий процес.

«Як казав Шолом-Алейхем, талант – як гроші: як є – то є, а як нема - то нема. У цього хлопця є талант і вже видно хорошу школу. Я йому по-доброму заздрю, бо зовсім не вмію малювати. За ним грядуще – це поза всіляким сумнівом», - із цими словами до обдарованого підлітка звернувся присутній на відкритті експозиції поет, Герой України Борис Олійник. - Я хочу, щоб у нього все було так, як він задумав, а й навіть трошки більше».

Незабаром роботи Павла Шачка будуть представлені ще у двох столичних збірнях – у Музеї видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького, а потім – у Національному Музеї Тараса Шевченка.

Як свого часу повідомляв «Терен», Павло Шачко цього року став лауреатом Всеукраїнського конкурсу «Диво-дитина» і переміг у номінації «Найтворчіша дитина України».

У Гаях Шевченківських, де живе родина Шачків, усюди відчувається рука господаря – пана Петра. Разом з ним та його дружиною Наталею, батьками талановитого хлопчика, який дивує усіх своїми «дорослими» роботами, забираючи усі нагороди творчих конкурсів, піднімаємося на другий поверх садиби.

Розмовляємо з мамою Павла у кімнаті, де все говорить про захоплення сина – мольберт біля вікна, дитячі картини, нагороди, у куточку – баночки з фарбами, тюбики, пензлі, мастихіни.

- Пані Наталю, коли зрозуміли, що Ваш син має неабиякий хист до малювання?

- Ще у садочку вихователі нам казали, що Павлик малює якось по іншому, ніж діти. Дійсно, ми й самі бачили, що його малюнки мали певний зміст, несли якесь смислове навантаження. Наче запрошували, аби той, хто розглядає роботу, ніби подумки мав розмовляти з автором, вловити його думку, разом з ним пройти певну історію, викладену за допомогою фарб. Павло «схоплював» тему, як кажуть, «на льоту». Оригінально розвивав її на аркуші паперу чи потім, на картоні й полотні. І це було не просто певне статичне зображення чогось чи когось, а відтворення певної думки, ідеї… Син удома весь час малював. А коли пішов у перший клас, ми подумали: якщо це йому подобається, нехай розвиває здібності.

- Ви давали синові певні завдання, пропонували розмалювати обриси готових малюнків?

- Ні. Павлик ніколи не любив розмальовки, де вже були окреслені певні форми. Він сам творив рисунки, фантазував. Він і мене захопив, що я теж почала малювати, хоча за фахом я економіст…

Пані Наталя розповідає, що спочатку разом із чоловіком Петром вони хотіли віддати сина у художню школу в Тернополі.

- Пішли туди, але нам сказали, що він ще маленький. Тому відправили його у школу народних ремесел. Туди син ходив два роки. І коли ще йому не було повних 9 років, ми таки занесли документи у художню школу. Директор тоді сказав, що Павлу не вистачає кілька місяців, щоб взяти його на навчання. А тоді каже, а ну покажіть ці роботи. Довго дивився на них, а потім сказав, що Павла візьмуть у школу. Але не в нульовий клас, як це мало би бути, а одразу ж у третій.  

- І що, були там його ровесники?

- Жодного. Нині він там, у своїй групі, наймолодший. Потрапив до навчання до відомого у Тернополі художника Миколи Дмітруха. На заняття дитина просто летіла, чекав того, дня, коли буде малювати. Ще жодного разу не сказав, що йому було нудно чи важко, чи чогось він не розумів і ніхто йому не допоміг. Раділи, що у Павла все виходить, усіляко його підтримували. А роботи його почали брати на шкільні, міські виставки. Допомогли йому навіть влаштувати свою першу персональну виставку.

- Все-таки, як же сталося, що Павло, так би мовити, вийшов на всеукраїнську творчу «орбіту»?

- Одного разу Микола Антонович надіслав на дитячий конкурс «Я - козацького роду» роботу Павла. Ми про це навіть не знали. Пізніше дізналася, що такий конкурс започатковано 2009 року. Перший сезон - сезон легенд і переказів, другий — віршованих творів, а третій — художній. У цьому третьому сезоні діти віком від 7 до 15 років мали змагатися у мистецтві зображення козацьких образів, архітектурних пам’яток козаччини. Тож кажу, Микола Антонович, навіть нічого нам сказав, а сам відправив на цей конкурс роботу Павла.

- Яка це була робота?

- Син гуашшю намалював колоритного запорожця з оселедцем і зайняв перше місце у найменшій віковій категорії. Як нагороду, отримав путівку в дитячий табір «Козацька Фортеця» на Черкащині. Павло ще був відзначений особливою нагородою від Івана Малковича. Видавець подарував йому цілу сумку книг. Пізніше Павло отримав друге місце у мистецькому фестивалі «Free Art Festival» в Тернополі. Крім того, одну з його робіт було відзначено у конкурсі «В гостях у гетьмана», що його проводила ТРК «Радіо-Ера».

- Як все оце вплинуло на подальше художнє захоплення Павла?

- Знаєте, кожна така перемога була своєрідним стимулом для його навчання. Тоді я вже почала шукати інформацію про різні дитячі конкурси. І що ми не надішлемо, кожного разу – перемога або ж призові місця. Подивіться, скільки грамот, дипломів, подяк – десь до тридцяти! Пригадую, у Полтаві був конкурс дитячого малюнка. Спеціально для цього Павло не робив рисунок. Мав вже готовий етюд на тему про літо, як це вимагалось за умовами, і надіслав туди. Із двох з половиною тисяч малюнків його робота здобула призове третє місце.

- Вчитель Павла розповідав, що справжній фурор зробив малюнок його вихованця у Львові, на одному із таких конкурсів.

- Так, це був дуже серйозний конкурс. Потрібно було подати три роботи. І коли ці художні твори проходили оцінку журі, тоді й дитину запрошували до участі у творчому фестивалі. А потім Павла запросили туди, учасників зібрали, оголосили певну тему і всі мали її самостійно відтворити.

- Там брали участь тільки діти?

- Ні, це був відкритий конкурс, в якому могли брати участь особи до 35 років. І от, уявіть собі ситуацію. Сидять за мольбертами переважно дорослі люди і серед них – дитина, щось собі малює. Це Павло. Ніхто не міг ні підійти, ні підказати, тим більше, щось допомогти. Це був такий собі творчий екзамен-перепустка для участі в конкурсі. Павло тоді намалював писанку, ніби вона тріснута, а з неї виростає дерево, уквітчане теж писанками. Після завершення малювання митці, члени журі взяли цю роботу. Обступили, щось між собою говорили, А тоді співставляли домашні його роботи, зрозуміли, що це – один і той самий почерк, стиль, якщо можна так сказати. Павло у 10 років тоді отримав гарний іменний диплом… А ще він став фіналістом всеукраїнського конкурсу «Небелиці» у Львові. Його роботу взяли на виставку у Київ. Потім ця виставка їздила у Варшаву, Брюссель. Також переміг у конкурсі «Щасливі діти українські на коні».

- Бачу, навіть календар із роботою Павла з цього конкурсу…

- Так. Організатори випустили красивий кольоровий календар із малюнками. Тут є ще й робота нашої донечки Насті, вона теж взяла участь у цьому конкурсі, і була відзначена журі. Отримала перше місце у номінації «Краща позаконкурсна робота».

Слухаючи разом зі мною Наталю Шачко, Микола Дмітрух, вчитель Павла, додає, що творчий рівень його вихованця відповідає навикам значно старших за віком юних художників, навіть цілком сформованих молодих митців. 

- Колоритні, динамічні композиції просто вражають своєю довершеністю і неповторністю, - каже художник. - За мою більш як 20-річну роботу у художній школі я вперше працюю з такою талановитою дитиною. З ним працювати дуже легко. Він розуміє з півслова. І щораз дивує новою роботою, вони аж струменяться, світяться…

А ось, і Павло. Заходить у хату, вітаємось. Не за роками серйозний погляд, у спортивному костюмі, у руках – бінокль.

- Це щоб краще розгледіти сюжети до майбутніх картин? -  жартую.

- Та ні, просто дивився через вікно у бінокль… Тернопіль тоді стає такий близький. Ніби рукою подати. Але я люблю одразу перевертати бінокль і так знову – ближче-дальше. А що між цим? Щось таке, що єднає те, що далеко, і те, що близько. От би це намалювати…

- А ти як взагалі пишеш картини? Олівцем накидаєш чи одразу на полотні працюєш?

- Як коли. Часом кілька основних ліній наведу, іноді, ніби вже бачу готову картину і тоді тільки мастихіном кладу фарби. Люблю густі мазки, такі, що ніби «виходять» з картини, вони як живі. Я не люблю довго малювати, виписувати кожну деталь. Пишу переважно акрилом, швидко сохне, можна шар за шаром наносити.

- На твоїх роботах – міста, будинки, море, кораблі, вітрильники…

- Це мені найбільше подобається. Місто теж як море, де багато людей, а ті будинки – ніби острівці, поміж яких – пішоходи, люди, як риби в океані, де є кораблі. Одні стоять в порту, старі вже, інші рухаються, пливуть собі. Я це все малюю, ніби бачу, відчуваю зсередини, що саме так треба, а не інакше. Микола Антонович підказує, яку фарбу підібрати, як правильніше нанести мазок, щоб то виглядало краще.

…За мить Павло бере у руки мастихін, сміливо зачерпає ним в’язку фарбу із чималенького відерця, і, як маленькою кельнею робить блискавичні рухи і на поверхні картини залишаються кольорові сліди. А потім відставляє убік мастихін, торкається свіжої фарби пальцем - рух, ще один - і на полотні народжується барвисте диво…

- Ми вже самі дивуємось, чи не втомлюється син, чи не заважко йому все це, - тихо говорить пан Петро, батько Павлика. - Він у нас ще й затятий футболіст, вивчає німецьку, англійську. Багато встигає. Нехай, так  цікавіше жити.

… Я покидав цю добру оселю і думав, як то важливо, коли батьки дають дітям шанс і можливість побачити навколишній світ таким, яким може бачити сама дитина. І відчувати душею диво свого світу. Щоб кожного дня дитяча душа доростала до розгадок і відкриттів. Аби вимальовувались картини живої дійсності, співзвучні дитячій фантазії. А потім, освоїти велику життєву науку – бачити серцем. Бо правду кажуть, що пісню можна співати голосом чи картину просто малювати пензлем. Але можна співати серцем, як і залишати на полотні часточку своєї душі.

Олег СНІТОВСЬКИЙ

Фото автора та з домашнього фотоархіву родини Шачків