Письменниця Тетяна Іваніцька розповіла про те, чому не варто «ставити діагноз» авторові, опираючись лише на його твори
З молодою письменницею Тетяною Іваніцькою починали говорити про поезію та прозу, а потім перейшли на те, як із творчістю пов’язується фах психіатра, котрий здобуває, а ще порозмовляли про Бучач, де народилась співрозмовниця, та Тернопіль, де мешкає. Тож із цього інтерв’ю дізнаєтесь, чому не варто «ставити діагноз» авторові, опираючись лише на його твори, чим цікаві мандри не тільки містами-мільйонниками, й містечками, в чому родзинки Бучача та чому Тернопіль — місто, де хочеться залишитись.
— Тетяно, у вашому доробку поетичні збірки Carpe Diem та «Паперові крила». Розкажіть, над якими темами ви міркували у своїх книжках? — Мої поетичні збірки побачили світ у 2015 та 2017 році відповідно. Вони містять вибрані твори, написані протягом певного періоду. Кожна збірка — своєрідний закритий гештальт на події та почуття, які найбільше хвилювали. Carpe Diem (в перекладі з латинської — лови момент) містить два розділи. Перший — про пошук себе, юнацькі переживання та тривоги, про друзів, рідних і важливі місця. Другий — фідбек на події тринадцятого-чотирнадцятого року, про боротьбу та пристрасть у прагненні до справедливості. Збірка «Паперові крила» містить легкі, романтичні, сентиментальні вірші, мета яких окрилювати. Як написав у передмові мій друг-письменник Віталік Третяк: «Вони спонукають мандрувати, горіти, кохати, рухатись, падати, вставати і йти далі, врешті решт — жити! Адже, хіба не про це ми забуваємо у метушливому повсякденні? Хіба не для цього потрібна поезія?»
— Що зараз вас цікавить у поезії? — Наразі у мене виникла внутрішня потреба працювати над колективною пам’яттю, зазирати в минуле свого родоводу, міста, країни; працювати над психологією людей та переказувати свої рефлексії в поезії. Не знаю, що з цього вийде та який матиме вигляд, але поки є натхнення — пишу. Мені цікаво пробувати себе у різних поетичних жанрах і формах, вчитися, розвиватися та шукати власні родзинки у письмі.
— Ви також пишете прозу. Як відбувається розподіл поетичного та прозового? — Такий розподіл часто відбувається інтуїтивно, коли певна емоція торкається глибинних почуттів, тоді, залежно від внутрішніх потреб «тут і зараз», народжується поезія або мала проза. Раціонального пояснення цьому мені важко дібрати. Натомість у великих текстах виникає бажання апелювати не лише до метафор і містких образів, а й дивитися на ситуацію з різних точок зору, прожити сюжет, побувати «у взутті» героїв тексту.
— Як думаєте, в чому основна різниця між цими видами текстів? — Особисто для мене — в «техніці» написання. Поезія — це спонтанний, емоційний текст, який пишеться коли приходить її величність Муза. Робота над нею може тривати декілька хвилин, а може — декілька років. Натомість проза (коли мова йде про тексти великих жанрів) — систематична, дисциплінована праця, виробничий процес у якому важливо бути в ритмі. Художньо-словесна тканина, як на мене, тут не відіграє особливого значення, адже поезія деколи буває максимально «прозовою», а проза — «поетичною», одначе залишаються прекрасними. І справа тут не лише в образній силі митця, майстерності володіння словом, а й в бажанні подати певний текст у відповідному стилі та формі.
ПРО САМОСПОСТЕРЕЖЕННЯ— Ви опановуєте фах психіатра. Розкажіть, як перетинаються захоплення літературою та професійна діяльність. — У багатьох людей є уявлення, що психіатрія — це щось абстрактне та філософське, а тому й те, що повинне спонукати до творчості. А ще стереотипізація та стигматизація (які, на превеликий жаль, склалися історично) створюють в уяві пересічної людини сюрреалістичну картину бедламу, в якому точно можна писати дивакуваті твори. Натомість сучасна психіатрія — наука, галузь медицини, яка будується на доказових клінічних протоколах, вивчає причини виникнення, нейрофізіологічні та біохімічні основи, прояви, перебіг, методи запобігання і лікування психічних розладів. Галузь перебуває у стані активної об’єктивізації та раціоналізації. А ще завзято бореться зі стигматизацією. А ось суміжне пізнання психоаналітичних підходів, яке необхідне для психотерапевтичної допомоги, неабияк впливає на творчість. Виникає потреба зрозуміти кожну людину, незалежно від її стану чи поглядів на світ, зазирнути в корінь її вчинків та манери поведінки, збагнути звідкіля у неї ті чи інші механізми психологічного захисту, які травми їх створили, відсепарувати нашароване суспільством клеймо. Тоді хочеться у своєму творі, наприклад, вигородити Каїна, який вбив Авеля; пояснити, що наші вчинки — це не просто реактивні імпульси, а наслідки тривалого досвіду, довжиною в життя.
— Не раз читала, що по тому, як людина спілкується, а тим більше по тому, як і що вона пише, можна зрозуміти, в якому психологічному стані перебуває. Що ви про це думаєте? — У мене двозначне ставлення до цього твердження. З одного боку, через твори мистецтва ми справді можемо простежити емоційний стан людини в момент написання. Адже часто вираження емоцій із переживанням катарсису, звільнення від важких думок, витіснення із свідомості заборонених тем у певні художні образи, несуть у собі особливу експресію. З іншого боку, глибинні емоції та відчуття створюють лінію спрямування в житті та діяльності кожної конкретної особистості. Тобто для того, щоби пізнати автора, крім загальних закономірностей, характерних для творчості, варто брати до уваги його індивідуальні риси й особливо емоції. Для прикладу: ми візьмемося за аналіз картини, інтерпретуємо блакитний колір як ознаку самотності та депресивного стану автора; хоча, можливо, саме ця барва асоціюється у митця зі скатертиною на столі у батьківському домі й позначає почуття захищеності та спокою. На сучасному етапі розвитку наука не дає вичерпної відповіді на те, як система механізмів мозку діє у момент творчості, через те вище сказане — лише психоаналітичні припущення. Для того, аби аналізувати емоційний стан автора під час написання твору, варто апелювати до багатьох факторів. Проте є зворотна сторона медалі, про яку слід згадати — вплив написання тексту на творця. Ось тут науковці переконані, що нейрофізіологічні механізми творчості вмикають так звані «детектори новизни», які виявляють щось нове в зовнішньому та внутрішньому світі. Ці спеціальні нейрони відповідають лише на нові подразники та не реагують на повторення стимулів. Їм властива висока чутливість, тому людина відчуває приємне хвилювання, позитивне емоційне переживання в процесі творчості. Це має своєрідний позитивний аутопсихотерапевничний ефект.
— І властиво чи практикуєте інтроспекцію через написане? — Безумовно. Мені здається, це властиво кожній людині, яка творить щось нове, навіть, якщо це відбувається підсвідомо. Ба більше, дуже часто це самоспостереження, дослідження власних думок і почуттів у творах відображаються метафорично. Адже наша уява та ідеї формуються через особистий бекграунд, досвід і переживання.
ПРО МІСТА ТА МІСЦЯ— Ви багато мандруєте, розкажіть про місця, котрі вас надихають. — Справді, мандрую дуже багато, як Україною, так і за кордоном. Намагаюся щороку відкривати для себе новий пазл нашого захопливого світу. Дуже приваблюють урбаністичні подорожі. Люблю відвідувати міста, бо кожне (чи то величний мегаполіс-мільйонник чи затишне містечко, заховане від гамірних автострад) полонить своєю історією. Намагаюся вбирати у себе відгомін їхнього минулого, спостерігати за теперішнім, вчитися у них, знайомитися з ментальністю жителів, їхніми звичаями та традиціями. Як на мене, кожне місто — це наслідок радості та болю, перемог і поразок, надій та втрат його мешканців. Подобається все: від красивих фасадів на центральних площах до закинутих забігайлівок поруч залізничних вокзалів. Відверті емоції жителів, наче вплетені в ошатну архітектуру, обідрані закутки, могутні мости, тендітні заквітчані двори. Намагаюся їх відчути. Можливо, це не завжди вдається, так, як би хотілося, але безумовно зворушує та надихає. Проймає до сліз: який все-таки прекрасний світ і люди у своїй багатогранності. А ще люблю дорогу. Вона — наче метаморфоза життя: сідаєш за кермо, прямуєш метушливими автобанами, милуєшся швидкоплинністю буття, захоплюєшся краєвидами, що проносяться повз; маєш певні плани — кінцеву зупинку, але ніколи не знаєш, які несподіванки тебе чекають на шляху.
— В одному з інтерв’ю ви говорили, що Бучач для вас особливий. Які його місця найбільш енергетично наснажливі? — Моє рідне місто — це згусток вічного натхнення, воно наче гірчить сумішшю меланхолії та ностальгії. Для того, аби емоційно відпочити, достатньо просто прогулятися спустілими вечірніми вулицями у середмісті. Щоразу коли чую, як голосні дзвони ратуші розлітаються між пагорбами, оповитими туманом, хочеться впіймати мить і пройнятися нею до кінчиків пальців і цього вдосталь, аби енергетично зарядитися. Бучач — багатошаровий. У ньому переплелися безліч епох, залишили свій слід різні народи, саме тому знакові, «смачні» атракції у місті може знайти кожен. А ще для мене дуже важлива локація, місцева родзинка — «Арт-Двір». Це унікальний мистецький простір, створений у 2012 році за ініціативи Віктора Гребеньовського, в єдиному закритому дворі, що зберігся в архітектурному ансамблі міста. Кожного року з травня по вересень включно щонеділі у ньому відбуваються найрізноманітніші культурні заходи. Ми з сім’єю регулярно відвідуємо цю місцину з часу її заснування. Саме тут за вісім років назбиралося море неоціненних спогадів; тут важливі, близькі для мене люди, які допомогли повірити в себе, вперше витягнути вірші з шухляди і відкрити їх іншим.
— До речі, ви прессекретарка Літературного центру ім. Агнона, берете активну участь у громадському житті. Звідки черпаєте енергію для діяльності? — Наразі через перехідний етап у становленні, як спеціаліста (я навчаюсь у інтернатурі), катастрофічно бракне часу на громадську активність. Ця сфера мого життя наразі перебуває на паузі, проте, планую неодмінно до неї повернутися. Навіщо? Нехай це буде занадто романтизовано та наївно, однак переконана, що світле майбутнє нашої країни можливе лише тоді, коли кожен закотить рукава й почне змінювати себе та світ навколо. Літературний центр — це чудова можливість віддати шану тим людям, які творили манливу історію мого рідного Бучача, зберегти їхню культурну спадщину; розповісти всьому світові про маленьке п’ятнадцятитисячне містечко, яке виховало і сприяло становленню багатьох неймовірних особистостей, а сьогодні є прикладом розвитку, активності та креативу.
— А що вас надихає у Тернополі? — Колись, мандруючи, роздумувала над тим, у якому місті та країні мені хотілося б жити. Однозначно, це були маленькі європейські міста, що мають чудове минуле, яке гармонійно співіснує із сьогоденням; живуть у помірному ритмі, а проте радо пропонують можливості для становлення своїм мешканцям; а ще практичні, доступні у міграції всередині країни, тобто мають зручне розташування та сполучення (це дуже важливо у професійній діяльності). У студентські роки я сприймала Тернопіль як місто фестивалів, культурних подій, вічної молодості та драйву. Натомість, коли довелося обирати де саме починати становлення як спеціаліста, у мене трапився інсайт; зрозуміла, що цей красень над ставом — те саме класне маленьке європейське місто, де чарівно, натхненно, але водночас зручно та практично. Це і надихає. Тут комфортно.
— Якщо порівнювати його з іншими, яку б його рису ви б назвали визначальною? — Напевне, це — привітність. Місцеві жителі тобі тут завше посміхнуться та радо допоможуть, тому почуваєшся, як вдома. А як не любити місто, у якому завжди привітно та тепло, попри те, яка погода за вікном.
— І наостанок. Яка тема дослідження — через психіатрію чи літературу для вас актуальна? — Що стосується психіатрії — тривалий час досліджую ефективність проєктивний методик для діагностики та корекції невротичних порушень; а також цифрові адикції: їхні різновиди, прояви, вплив на особистість. У літературі є певні теми, які цікавлять і над якими зараз працюю, але нехай вони наразі залишиться у секреті. Можливо, саме ці дослідження будуть реалізовані як новий видавничий проєкт.
Анна Золотнюк Фото надані Тетяною Іваніцькою