Гіпнотичні лінії тернопільської художниці Марічки Юрчак (фоторепортаж)

Фестиваль «Джаз-без» цьогоріч присмачили візуальним — у холі драматичного театру представили виставку графіки «Камінь/папір» молодої тернопільської художниці Марічки Юрчак.

Сформували експозицію дві частини — роботи серії «Філософський камінь» на теми паркових скульптур міста й різнотематичні твори. Від такої композиції, як на мене, виставка тільки виграла, адже набула концентрованості, а своїми, не затиснутими в рамки посилами, нагадувала джаз із притаманною йому імпровізацією.

Тож поспілкувалася про видиму частину творчості, а також її підводні камені з Марічкою Юрчак.

— Почнемо з найпростішого: чому саме графіка, адже ти працюєш також у інших техніках

— Графіку я люблю з дитинства. Я дещо старомодна, мені подобається водити пером по аркушеві, як то робили середньовічні мініатюристи. Моя графіка задумлива, адже я працюю в зосереджено-медитативному стані, проставляючи цятки чи наводячи гіпнотичні лінії. Кольори мають свій символізм і вони відволікають, коли треба передати чітку ідею. Монохромної гами для цього достатньо.

— Чому камінь?

— Назва виставки — камінь/папір обігрує назву відомої гри «Камінь-ножиці-папір», або ж «чувачі» в українському варіанті. Адже те, що я роблю — всього-на-всього гра.

Друге значення присвячене серії робіт «Філософський камінь», яка лягла в основу виставки. Я замальовувала впродовж року паркову скульптуру Тернополя — а вона з каменю.

Теоретичним підґрунтям серії «Філософський камінь» став каталог «Паркова скульптура Тернополя» Володимира Окаринського. Хоча почала її до того, як побачила це видання. Перші роботи малювала на пляжі. Можна уявити цю картинку: погожий літній день, всі засмагають, і я теж, але при тім у мене в руках баночка туші та перо, — я малюю такі «похмурі» роботи. Коли познайомилася із книжкою, вона відкрила мені нові ракурси — до того давала скульптурам свої назви, поглиблюючи чи переінакшуючи зміст. «Козацька дума» стала «Пам'ятником відкривачці», «Дружба» — «Пам'ятником «голубим».

Один твір мистецтва спонукав до появи інший, я так сподіваюся. І графіка водночас привертає увагу до тих скульптур, яких ми подекуди не помічаємо, бо вони зростаються з ландшафтом міста; дає можливість побачити їх у іншому світлі/ракурсі.

— Повернімося до гри. Як до процесу видобування звуків із різноманітних музичних інструментів…

— Подача виставки — не омріяний мною формат, але мене дуже привабило те, що її побачить особлива аудиторія — слухачі джазу, інтелектуальна публіка. І на роботах теж є музика, бо вона народжується і з природи, і з техногенного середовища. Коли слухаю, як риплять наші тролейбуси, здається, що то готові рінгтони. А які високі ноти бере маршрутка, коли водій натискає на гальма…

— Жінки. У тебе вони часті об’єкти. Як у строгих графічних лініях тобі вдається передати їхню жіночність?

— Жінок якраз не треба зображати в солодкаво-вигладженій манері, це вульгарно. Треба підкреслити їхню контрастність — чорним та білим. Їхній стрижень — строгою лінією.

— Давай про таке. Який він, світ, який переходить у монохром? Що у ньому загострюється, що постає в іншому, звиняй за каламбур, світлі.

— Чорно-білий світ — це такий світ, яким його бачать собаки. Він більш правдивий, сутнісний, якщо хочеш, — ессенціальний, екзистенціальний. Хоча від того не менш заплутаний, якщо глянути на мої малюнки. І кожен може додати свого до змісту — графіка відкрита до найрізноманітніших інтерпретацій.

— Тут як у метафорах — усе просте наскільки, щоби бути настільки ж заплутаним…

— Суто візуально — дивишся — все просто. Приглядаєшся — потрапляєш у лабіринт ліній. І тут місто стає симфонічним оркестром, а дівчинка, що видуває мильні бульбашки, — деміургом.

— Все ж про деталі. Бо не треба забувати, що графіка зав’язана на афористичності й символічності.

— Про символи — я з тобою згідна. На одній з робіт — моя біографія, написана на зрубі дерева. 25 річних кілець. Символічно?

— Ти історик. І, як мені здається, чорно-білий формат схожий до того, що робить час, — відсікає зайве. А що ти про це думаєш?

— Припустимо, що час, це гумка, яка стирає зайве, але йому не під силу стерти пляму чи малюнок тушшю. Власне, мені теж. Специфіка цієї простої до неможливості техніки у тому, що ти не маєш права на помилку. Одна клякса нещадно псує всю клопітку роботу. Це не живопис акрилом чи олією, де в тебе безкінечна кількість спроб.

Анна ЗОЛОТНЮК

Фото Наді Ротман