Ірина Стечишин з Тернопільщини створює неймовірної краси сценічні костюми (фото)
Кажуть, що людина – це відкрита книга. Є такі, що захоплюють з першої сторінки і потім не відпускають до останнього абзацу, є такі, що взагалі не зацікавлять, а є такі, що хочеться перечитувати щоразу із захопленням.
Для мене такою відкритою книгою стала історія 39-річної Ірини Стечишин (Демків) із Вишнівця Збаразького району – жінки, яка створює неймовірної краси сценічні костюми й одягає понад 50 танцівників із місцевого танцювального колективу «Орхідея». Займається цим Ірина Іванівна вже близько 12 років з того часу, як її найстарша донечка, тепер уже 19-річна Іванка, ще в третьому класі пішла на танці. А коли підросли її молодші донечки 13-річна Христинка й 11-річна Соломійка, то також зайнялися танцями. Відтак, Ірина Стечишин не уявляє свого життя без танців, без творчості й без нових образів, а тепер ще й її хобі стало основним заняттям, що приносить успіх і неймовірне задоволення, пише «Нова Тернопільська газета».
– Це навіть важко назвати хобі, – каже вона. – У нашій сім’ї це родинне заняття, бо й бабуся, і мама шиють, прабабуся також шила. А для мене більшим стимулом, щоб почати цим займатися, вже стали мої діти, які змалку займаються танцями.
– А як ви створюєте образи, адже для цього потрібне не лише натхнення, а й чималі кошти?
– За допомогою музики. Якщо чую якусь мелодію, ритм, то вже уявляю, який образ має бути. Часом буває, що Оксана (художній керівник танцювального колективу «Орхідея», – авт.) телефонує перед конкурсом, а костюми ще не готові, тоді я кажу: «Вмикай музику!», і вже собі малюю, що то має бути. Основний образ бачу, коли чую музику, а вже потім, коли подивлюся на хореографію, то корегую деталі щодо розкрою, дрібниць самого костюму. Тоді вже знаю рухи й відповідно до них «ладнаю» костюми, адже вони мають бути дуже зручними, бо в танцях використовують складні елементи – шпагати, підтримки, а тканини – різні, різні моделі, тому дивлюся і вже удосконалюю. Дуже допомагають батьки танцюючих діток, дають кошти на костюми, хоча тепер усе дорого, але ми стараємося за менші гроші зробити якнайкраще. Шукаємо на всіх можливих ринках і сайтах тканини, фурнітуру, і в результаті виходять чудові образи.
– А як це бути мамою-дизайнеркою трьох дівчаток-танцівниць?
– Дуже цікаво й виснажливо водночас. Мої діти вже знають, що я можу розбудити їх серед ночі і викликати посеред дня, щоб вони приміряли костюми. Вони, як мої моделі, які завжди виручають маму.
– Часто ночами шиєте?
– Буває. От, наприклад, торік їздили на танцювальний конкурс до Хмельницького, подали заявку, знали, які веземо номери, костюми були, а коли приїхали, то нам повідомили, що маємо представити ще один номер. Тоді за два дні пошила костюми, а Оксана поставила танець. Я навіть не бачила хореографії, лише чула музику, й діти до останнього не знали, в чому будуть виступати, але тим не менше, цей номер тоді виграв гран-прі конкурсу.
– У вас уже є своя майстерня?
– Шию вдома, але вже мій дім став схожий на майстерню (усміхається, – авт.).
– Вам хтось допомагає чи справляєтеся самі?
– Якщо на замовлення маю достатньо часу, то можу спокійно робити сама, але якщо є такі моменти, як от нещодавно було 15 років «Орхідеї», й щоразу виблискували нові ідеї, які потрібно було вдосконалювати, то тоді вже всі допомагали навіть тим, що коли їхали на конкурси, то розмовляли тихо, щоб я поспала, бо доводилося працювати і днями й ночами. Допомагають дуже молодші донечки, старша сидить зі мною й до четвертої, і до п’ятої ранку. Бувало не раз жартувала, мовляв, сонце сходить, а ми ще й спати не лягали. Зазвичай таке відбувається перед великими концертами. Якщо Іванка вдома, бо вона вже третій рік навчається в університеті, то бере на себе всю дрібну, фурнітурну роботу – вінки, оздоблення костюмів. Тепер моє хобі стало моїм основним заняттям. З основного місця роботи мені довелося звільнитися, бо я не встигала, дуже втомлювалася, а творча робота вимагає значної концентрації уваги…
– Але, напевно, не шкодуєте й від пошиття костюмів отримуєте величезне задоволення?
– Не те слово. Кажуть, що потрібно робити ту роботу, до якої лежить душа і від якої отримуєш насолоду. Я не можу сказати, що тепер втомлююся, навіть якщо годинами сиджу над створенням костюмів, але коли бачу результат, то в мені навпаки прибуває сил.
– Крім сценічних костюмів ви ще й створюєте незвичайні образи з незвичного матеріалу…
– Так, нещодавно, своїй старшій доньці зробила сукню із соломи. У нас було завдання створити образ не з тканини і от буквально за ніч пошила такий костюм. Тоді донька отримала на танцювальному конкурсі в Чернівцях, де взагалі не було підпункту «Оцінювання сценічного образу», приз від відомого хореографа Влада Ями. Для мене це було неабияким подарунком. Коли інші не лише хвалять, а й оцінюють те, що я роблю, то дуже багато означає.
– А звідки взагалі любов до танців?
– Мрія танцювати, як каже мій тато, напевно з «пупинця» (усміхається, – авт.). Недарма кажуть, що батьки втілюють у своїх дітях усе те, що хотіли би мати вони. Тому я отримую неймовірне задоволення від того, що мої діти танцюють і від того, що також можу бути причетною до цього. Я тим горю, а коли бачу кінцевий результат, щаслива.