«Кіборг» Андрій Шараскін: «Командир – це певна соціальна роль»

Андрій Шараскін отримав позивний Богема ще до того, як потрапив на чолі однієї з бойових рот «Правого сектора» у Донецький аеропорт. А на тому театрі воєнних дій він отримав своєрідне режисерське визнання – в якійсь кафешці бійці знайшли і притягли в закуток, що правив їм за командний штаб, білий барний стілець і зеленкою написали на ньому «Богема», повідомляє Погляд.

– Кажуть: «Ти ж режисер, а в режисера має бути стілець», – з посмішкою згадує Андрій. – Але сидіти на ньому було незручно, то я, коли мав відпочинок, клав на нього каску і вішав автомат, щоб усе було під рукою.

Відповідь Богеми на запитання, як він опинився спочатку на палаючому Майдані, а потім на війні, можна було б узагальнити словами одного з героїв фільму з «Біле сонце пустелі» Саїда: «Стріляли…»

За участь у захисті Донецького аеропорту, окрім високого звання кіборга, Шараскін отримав ще й іменну зброю. Її в ефірі програми «Хоробрі серця» йому вручив голова РНБО Олександр Турчинов.

Зараз Богема є керівником громадської політичної платформи нового Національного руху Дмитра Яроша і займається організаційними питаннями та вибудовуванням його стратегії.

В інтерв’ю Укрінформу Андрій Шараскін розповів, чому не хоче ставити п’єсу про захист Донецького аеропорту, які моменти щастя бувають на війні і куди поведе Україну Національний рух Дмитра Яроша.

– Ви, цивільна людина, стали командиром роти, маючи за плечима лише вишкіл у «Правому секторі».  У вас не виникало питання, чи маю я право і достатньо знань, аби ставити іншим людям бойові завдання і фактично розпоряджатися їхнім життям? – Ви знаєте, з точки зору військової науки і поведінки командира, я поводився абсолютно неправильно, тому що ніколи не посилав людей туди, куди не пішов би сам, а якщо ми кудись відправлявлися, то я йшов попереду. А насправді командир мав би дуже чітко розділяти повноваження і завдання. От як той же Женя Маршал (Євген Жуков, заступник командира батальйону 79-ї окремої аеромобільної бригади, під керівництвом якого зведений підрозділ  у період  з 12 по 18 жовтня утримував ДАП. – pед.) – він по рації координував усі дії. Я натомість зробив кістяк, з яким ми разом ходили і все відпрацьовували. – Ви заходили в аеропорт у жовтні, коли там уже було  дуже гаряче. Чи  не було вагань, що, можливо, не варто цього робити, нехай там кадрові військові воюють? – У нас усі туди йшли добровольцями. Моя рота базувалася в Пісках, і вийшло так, що я від’їхав на базу за волонтерською допомогою, ще за чимось,  а мені зателефонували і сказали, що прийшов комбат, спитав, чи є добровольці,  всі мої хлопці вийшли вперед, він відібрав найбільш  підготовлених, і вони заїхали в старий термінал. Я через день повернувся і вночі ще з одним побратимом «Фазаном» і оператором та режисером Леоіндом Кантером вже своїм транспортом – броньованим бусиком – ми теж туди заїхали. – Ви пам’ятаєте свій перший день у ДАПі? – Ви знаєте, для мене перебування там суцільне і неділиме – якісь атаки, відходи, артпідготовка, знову відсипання, ближчий контакт, дальший контакт, зачистки поверхів. – А з ким ви координували свої дії? – З вересня, коли туди зайшли перші наші хлопці з ДУКу, і до початку жовтня там усім керував «Редут» (командир 3-го полку спецназу, Герой України. – pед.), який знав усі позиції. Сталося так, що я заїхав у ДАП у ніч, коли його вивезли з пораненням. І коли я почав з’ясовувати, хто володіє ситуацією, знає точки і все інше, виявилося, що майже ніхто цього не знає, бо вся інформація була у «Редута». Тоді я  відразу попросив, щоб налагодили комунікацію і сказали, чиї накази наш підрозділ має виконувати на місці. Нам відповіли: там усі все знають, виконуйте напряму. А по факту виявилося, що фактично ніхто нічого – ні позицій, ні іншого – не знає, бо заїхали всі нові. Тим часом почався бій у новому терміналі, в результаті якого наші військові, які там були, з нього повністю знялися. Тоді було прийнято рішення, що ми мусимо йти туди і забирати його назад під свій контроль.  Я узгодив це з Ярошем, який у цей час знаходився у Пісках,  а я був з ним на прямому зв’язку. Він дав  «добро»  на те, щоб ми пішли в атаку, тому що ситуація в новому терміналі була незрозуміла. Виявилося, що бій був тільки на нижньому поверсі, але там був убитий майор, який якраз знав усі позиції. Ми його знайшли через два дні – весь цей час ходили через завал, під яким він лежав, поки не задзвонив його телефон. Потім нам передали рації і таким чином ми вийшли на прямий зв’язок відразу вже з оперативним штабом, з танкістами, з усіма, і якийсь час оця координація всередині була. – Ви не відчували розгублення у тій ситуації, коли не зрозуміло було, що робити і як?  – Ні, бо я ж розумів: якщо я буду розгублений, то хлопці розгубляться ще більше! Як актор і режисер, я дуже добре усвідомлював, що командир – це певна соціальна роль. Як кажуть, вийшов на сцену – грай! Не можеш грати – тримай ноту! Не можеш тримати ноту – бери паузу! – Чи всі ваші хлопці, з якими ви зайшли у ДАП, з нього вийшли? – З  тих, з ким я заходив, усі. Хоча з ДУКу в той час там загинули «Скельд» (19-річний студент КНУ ім. Т.Шевченка Святослав Горбенко. – Ред.) , «Сєвер» (18-річний кіборг з Сум. – Ред.), «Каспер» (Сергій Андреєв з  Дніпропетровська, батько трьох дітей. – Ред.). А коли по нас почали працювати танки – вони були недоступні для нашої арти, бо виїздили з іншої сторони і били прямою наводкою так, що стіни старого терміналу розліталися, – було дуже багато поранених зі страшними каліцтвами, відірваними або поламаними руками й ногами. – В одному з ваших інтерв’ю я читала, що щастя ви відчули тоді, коли не підтвердилися дані військової розвідки, що ваші позиції  будуть обстрілювати з «Буратіно» (важка вогнеметна система залпового вогню. – Ред.), і по вас лупили «Гради». Напевно, це може зрозуміти тільки той, хто там був. А якісь більш зрозумілі цивільній людині хвилини щастя там можливі? – (Замислюється) Ну, спілкування з рідними – це однозначно! Для мене це ще кава – я її там варив собі на спіртовочці, а коли вона закінчилася, це було дуже печально. Мені по поверненні з аеропорту хлопці заварили каву у великій чашці – вона була така блискуча, «красіва», ще з якогось радянського сервізу. А ще я відчував щастя від абсолютно чіткого взаєморозуміння, націленості на конкретну роботу і результат,  беззаперечної довіри один до одного без жодних застережень.

ГЕРОЇЧНІ ФІЛЬМИ ПРО ВІЙНУ РОБЛЯТЬ ВЕЛИЧЕЗНЕ ЗЛО

– Андрію, ви колись повернетесь до режисерської професії. Якби вам довелось ставити п’єсу про захист Донецького аеропорту, яке відчуття ви хотіли б викликати у людей?

– Я не хочу і не буду ставити п’єсу про аеропорт!

– Чому?

– Бо  коли я зараз інколи дивлюсь якийсь фільм про війну – старий чи сучасний, щось собі там шукаю, то бачу,  що вони роблять величезне зло! Ці фільми малюють героїчну картинку, тобто зовсім інше, ніж те, що є насправді. А треба  навпаки –  викликати страшний жах, бо війна – це суцільне зло! Я глибоко переконаний, що у такому силовому протистоянні жодна людина не може зберегти людське обличчя, поки не вийде звідти. І дай Бог, щоб вона ще його зберегла! Бо війна – це те  місце, де людина, яка за своєю природою є творцем,  вимушена руйнувати і знищувати.

– А якщо вона робить це для захисту?

– Це правильно, це з одного боку. Хоча є стратегії, які описують, що  найбільшу перемогу якраз отримує той, хто взагалі не допустить бойового протистояння. А якщо ми вже в нього зайшли, то мусимо гідно виходити!

На жаль, у нас зараз відсутня культура підготовки бійця як свідомої одиниці. Ті ж десантники попервах були розгублені і не розуміли, як їхні побратими-росіяни, з якими вони разом проходили спільні навчання і все інше, можуть в них стріляти? І коли я спілкувався з ними і казав^ «Хлопці, ну насправді це вже не одне сторіччя у нас відбувається!», у них відкривалися очі, прокидалася генетична пам’ять, вони казали: «Тепер ми все розуміємо!».

Ми мусимо це усвідомити. Тому не про аеропорт я буду ставити п’єсу, а про те, хто ми такі. Пам’ятаєте, як у Шевченка: « Прочитайте знову. Тую славу. Та читайте. Од слова до слова, Не минайте ані титли, Ніже тії коми, Все розберіть… та й спитайте. Тойді себе: що ми?»  А ніхто ж не розбирає, навпаки викреслюють, викреслюють, викреслюють!

Чому я спочатку за той музей зачепився? Бо там немає ані українського, ані національного духу – він просто відсутній! Хто ми? Звідки ми йдемо? Де та наша пуповина? Тим паче у святому місті, у Києві, на цих пагорбах? Ці дніпрові кручі, де хрестили наших предків, –  що це таке взагалі в історії цілого континенту? Бо у нас цієї пам’яті немає.

Коли я спілкуюся про це з хлопцями, кажу: «Та ви ж зрозумійте, згадайте!»,  у них починає пазл складатися, плечі розправляються, з’являється усвідомлення, нащадками якого славного роду вони є. Одну з найбільших країн Європи, одну з найвеличніших націй, яку знали всі, планомірно знищують і до цього часу не поставлять пунктом відліку те, що сучасна Україна – пряма правонаступниця Київської Русі!

– Ви вже маєте на прикметі конкретну історичну п’єсу?

– Навіть з того, що вже зараз спадає на думку –  в Лесі Українки є потрясаючий твір «Бояриня» (драматична поема, події в якій розгортаються в часи Руїни в 60-х роках XVII століття на Лівобережній Україні та в Москві. –  Ред.) На нього мало хто звертає увагу, але яка колосальна відмінність менталітету там продемонстрована! З нього видно, що українці і росіяни – це абсолютно різні народи: як жила українка тут і  який устрій, яка культура була там. Це було зовсім інше, це мусульманський світ!

– Але ж  події в аеропорту теж уже стали історією. Як знайти правильну тональність, щоб розповісти людям про ті 242 дні?

– Не знаю! Я не можу бути об’єктивним у цьому питанні – тут має бути погляд зі сторони, а я чим зможу допоможу. От Ахтем Сейтаблаєв (український актор та режисер кримськотатарського походження, заслужений артист АР Крим, ведучий ток-шоу «Хоробрі серця» на телеканалі «1+1». – Ред.) хоче знімати фільм, і вони вже замовили п’єсу в Наталки Ворожбит (відомий київський драматург. – Ред.). Я навіть минулого року возив її знайомити з бійцями, ми розповідали історії про бої за аеропорт, тому що хотілося, щоб фільм був максимально правдивим. Я перечитував якісь епізоди, навіть кілька сцен, але на якому етапі все це зараз, не знаю.

Звісно, цією темою мають займатися митці, але інші, бо якщо її чесно зробити, я не впевнений, що готовий витягнути всю правду про аеропорт на загальний огляд. Адже кожен митець у будь-якому творі говорить  про себе і свої відчуття.  А для мене ця тема поки що не для широкого розголосу. Просто проговорити якісь загальні речі у форматі інтерв’ю я можу. А для того, аби витворити якусь атмосферу чи світ, потрібні інші – мистецькі – засоби виразності.  Але про себе мені ще не хочеться говорити!

– Тобто ви там відкрили в собі щось таке неочікуване?

– Так.

– Гаразд, на цьому поставимо крапку.

– Дякую!