Колись це приміщення було майстернею багатьох митців (фото)

— Кожна творча майстерня має свій енергетичний вимір. У ній художник проводить половину, а, може, навіть все своє творче життя. Принаймні, так воно відбувається в мене, — каже тернопільський митець Володимир Чорнобай.

І ми прямуємо до його робітні вулицею Князя Острозького. Пан Володимир розповідає, що колись на ній було з десять майстерень. Тепер їх значно менше. Володимир Чорнобай — серед творчих «старожилів» вулиці, повідомляє Погляд.

майстерня

Минувши кілька брам, опиняємося біля будинку № 30. У подвір’ї тихо та спокійно. Тут є садочок, а просто перед дверима майстерні — горіх. У цьому будинку творчу резиденцію Володимир Чорнобай отримав у середині вісімдесятих. Цікава деталь — тоді це була вулиця Миколи Островського, а будинок мав сорок восьмий номер. Спершу пан Володимир займав майстерню в підвалі посеред будинку.

майстерня1

— Колись це приміщення було майстернею багатьох митців. Зокрема, Дмитра Стецька, Григорія Миколишина, Дмитра Вонсіка, Сашка Мудрака, і, певне, ще багато кого, кого я не знаю чи не пам’ятаю. Вісімдесяті були часом становлення багатьох молодих митців Тернополя, чимало приїхали, закінчивши навчання у Львові. Сказати, що тоді було аж таке жваве творче життя не можна, але порівняно з нинішнім воно було бурхливішим. Зокрема, вирувало воно тут. Найцікавіше в тій робітні були вхідні двері — настільки низькі, що всі, хто заходив, мали нагинатися. І так було, ніби всі мені кланялися (сміється — А. З.). А коли заходили світлої пам’яті Ігор Герета та Венедикт Лавренюк — чоловіки кремезні, то мусили мало не навпіл згинатися. В робітні гостювали багато художників — тернопільських та з інших міст. Особливо активною «міграція» з майстерні в майстерню була під час свят, днів народжень, авансів та зарплат. Крім майстерень, були й інші місця розпивань кави, до кави і після кави. Час від часу вони теж мінялися — то ходили, як казали, «до Юзека» над ставом, то в офіцерську столову, то в ресторан за горбатим мостом, то в «Затишок»…

майстерня1111

Були й ще одні «відвідувачі» майстерні — час від часу там  з’являлися миші та щурі, з якими я постійно боровся. Найгірше було зі щуром, який робив багато шкоди: гриз книги та папери, «їв» фарби та клей — йому смакувало майже все. Спочатку терпів, а коли той заліз у слоїк із аличовим варенням, мій терпець луснув і почалася війна. Ніяк не міг прикормити його труткою. Деколи уявляв, як той щур від отруйного корму виріс до велетенських розмірів і чекає мене під дверима, щоби напасти. Ми вели справжню боротьбу. Через деякий час по запаху зрозумів, що переміг я…

Відтоді як у дев’яностих Володимир Чорнобай переїхав у іншу майстерню в тому ж будинку, де працює й нині, велика боротьба з гризунами проводиться набагато рідше.

Ми ще стоїмо на ганку, я розглядаюся, а пан Володимир, показуючи на сусідній новий будинок, розповідає, як на початку дев’яностих тут стояв старий дім.

— Казали, що він був у аварійному стані, то людей помалу відселяли. З останніх, хто лишився, була стара баба, яка гнала самогон. Якось щось в неї загорілося, пішов дим, прибігли люди, приїхали пожежники, стали гасити. І тут згадали про неї. Встигли витягнути. Вона собі сиділа спокійно на ліжку. Пожежу загасили, але будинок уже згорів, потім його розібрали і  побудували новий. А ще збоку був дім художника Стаха Ковальчука, де він жив із великою родиною, звідти потім переїхав ближче до центру, за «бурячком».

Заходимо в майстерню — тут сутінь, пан Володимир вмикає світло, і стає видно, що стіни майже всуціль заклеєні колажами, вирізками, світлинами, стоять полиці напхом-напхані книжками та альбомами. В картонних ящиках каталоги художників.

— Після ремонту тут були чисті стіни. Але так тривало не довго. Коли обживаєш місце, все завішується фотографіями, вирізками, колажами… І роботами теж. Де ще тримати? Раніше їх купували музеї, установи, колекціонери, звичайні тернополяни. Нині музеї взагалі не купують твори. Хіба подаруєш. Музеї, може, й не винні, що так склалося, але вони й не стараються щось змінити. Через те майстерні й перетворюються на зібрання вибраних творів.

Зокрема тут — вітражі, графіка-шовкодруки та, ясна річ, багато матеріалів для роботи.

— Нині робітня більше нагадує склад робіт і матеріалів, — ніби вгадує думки пан Володимир. — Оце недавно знайшов запаси казеїно-олійної темпери ще з вісімдесятих. Тепер її не виготовляють, а саме вона найбільше підходить для малювання на склі — добре тримається, не лущиться, зберігає яскравий колір. Уже тривалий час не малював на склі власне через те, що не було цієї фарби. А тепер, може, знову почну. Тим більше, що взимку мені найкраще працюється — легко зосередитися і добре думається. Бо літню спеку важко пережити, хоча день тоді довший, а від природного освітлення очі не так змучуються.

Живописом на склі Володимир Чорнобай почав займатися з 1988 року. Він бере до рук одну з робіт, і на питання, чому йому подобається працювати над малюнками на склі, розповідає:

— Скло для світла є водночас перешкодою і провідником або мостом, яким переміщає його з одного простору в інший. Живопис по склу пов’язаний з горами, бо розповсюджений саме в гірських районах. Такі роботи «сидять» глибоко в гуцульській хаті. Мені здається, вони були своєрідною заміною вікна — давали світло. Крім того, це в простій формі повторення вітража, цебто така робота продовжує простір. До речі, крім України, малюнки на склі популярні в Польщі, Словаччині, Чехії, Південній Німеччині, Австрії — у власне гірських місцевостях. В основному на склі зображували релігійні сюжети, які творили в просторі домашній іконостас.

Малюючи на склі, співрозмовник розробляв різноманітні теми, зрештою вони завершилися кількома серіями, одна з них — «Пікуй-Красія». Пікуй — найвища гора Львівщини. Вона вразила художника не так своїм виглядом, скільки обширом фольклору, котрий із нею пов’язаний. Так постала серія робіт на склі. А пізніше потрапив на Красію — гору що в Закарпатті. Постала концепція — Пікуй як втілення чоловічого начала, а Красія — жіночого.

— Гори — охоронці вічності. Недарма ж у багатьох народів вони  уособлюють велич, безсмертя, стійкість. Достатньо згадати хоча б Арарат, Казбек, Фудзіяму… Таким українським символом, вважаю, є Пікуй. Образи гір творять велично-епічний образ Вітчизни, втілюють поняття національної автентичності та героїки.

Розглядаю роботи Володимира Чорнобая, п’ємо чай та спілкуємося про творчість. Але то вже тема окремого матеріалу.

Анна Золотнюк

ФотоТернопільщинамайстернямитці