Література – генетична пам’ять нації

Про те, чому варто читати тексти, котрим тисяча й трохи менше років, та не боятися древньої класики розпитала письменника Сергія Синюка. Він —  автор книжки «Тисячоліття волинської книжності», в розповів про десяток найцікавіших творів, створених волинськими авторами другого тисячоліття.

Один із християнських подвигів

— Чому Волинська книжність?

— Волинь — єдиний в Східній Європі регіон, де культура книжності (створення, розмноження, збереження та читання) має тисячолітню історію. Це не надмірна амбіція чи претензія на винятковість. Тисяча років книжної історії для європейських культур це норма. Приміром, англійська налічує близько дев’ятисот років, французька — тисячу, — каже Сергій Синюк. — Ми можемо пишатися, бо перший художній твір України був виразно Галицько-Волинським. Його написав священик Василь, котрий жив у Володимирі (теперішній Володимир Волинський), в основі сюжету – осліплення князя Василька Теребовельського.

— Ряд героїв вашої книжки — ті, котрі підтримували книжність, і були так би мовити покровителями її творців. А це й князь Ізяслав Мстиславович, король Лодомерії Юрій Львович; подружжя Ольга Чернігівська та Володимир Василькович. Виникає запитання — навіщо було знаним людям покровительствувати книговидання.

— По-перше, в Середньовіччі книжна справа вважалася одним із християнських подвигів, а сприяння книжникам дозволяло до цього подвигу долучитися. Втім, із початком удільної роздробленості, з’явилися і більш земні причини для книжного меценатства. Блискуче точно сформулював їх Борис Рибаков: «У складному калейдоскопі княжих усобиць, змов, кривоприсяжництва, порушень таємних угод феодальним верхам важко було простежити хід справ чи зрозуміти їх істинні причини. З’являється необхідність реєстрації клятв та їх порушень; таємне іноді вигідно зробити явним, провину ворога чи супротивника важливо задокументувати. Літопис стає засобом впливу на суспільну думку, юридичним виправданням у складних ситуаціях, звітом князя у своїх патріотичних справах». До того ж, прагматичні й мудрі володарі, на відміну від тиранів та самодурів, вважали за краще спиратися на розвинуте й розумне громадянське суспільство, що складалося з освічених індивідів. Спіраль історії вивела сучасну Україну на подібний етап. І нині кращі представники бізнес-еліти, які будують бізнес на принципі «зробити і заробити», а не на поширеній ідеї «вкрасти тут і продати там» уже замислюються над тим, що підтримка вітчизняної культури, а насамперед книжності – це не благодійність а найнеобхідніша інвестиція в майбутнє. Не буле розгалуженої і цікавої україномовної літератури – не з’явиться й виборець, здатний голосувати розумом, а не шлунком, здатний обрати толкову владу, яка створить в країні приязний бізнес-клімат. Не виросте й адекватний споживач із правильною системою споживчих пріоритетів, здатний зорієнтуватися у шкалі «ціна-якість».

Література для еліти

— Навішо сучасному читачеві древні твори?

- Література – генетична пам’ять нації. Нам двісті років романовська, а потім і радянська імперії штучно вкорочували цю пам’ять, дозволяючи українській літературі існувати тільки у вигляді «образків з селянського життя», в яких українці поставали злиденними, нещасними жертвами, або месниками за народні кривди, сліпими в гніві та роздратуванні. Між тим, для повноцінного існування й активного розвитку кожній країні потрібна повноцінна еліта – люди з почуттям гідності й честі, люди із психологією переможця. Давня українська література  писалася саме такими людьми саме для таких людей. Вона промовисто свідчить: українці можуть бути гідними господарями на своїй землі, самотужки створити сильну державу, здатну ефективно вирішувати не тільки внутрішні проблеми, але й питання континентального масштабу.

— А як пережити всю архаїчну говірку давньої літератури? І чи взагалі то читання для непідготовлених?

— Людям, які зацікавляться творами, про які я згадую у «Тисячолітті волинської книжності», не треба мордуватися з «архаїчною говіркою» - я навмисне відбирав тексти перекладені сучасною українською мовою і опубліковані пристойними накладами протягом двох найближчих десятиліть, наявні в книгарнях, бібліотеках та букіністичних магазинах та базарчиках. Дякувати Богу, життєвим подвигом Леоніда Махновця та Валерія Шевчука, стараннями ряду інших перекладачів, маємо цілий корпус текстів адаптованих до сприйняття сучасного читача.

З іншого боку, дозволю собі не погодитися з означенням давньої книжної мови як «архаїчної говірки». Значною мірою ми маємо проблеми із її сприйняттям не тому, що та мова відстала від життя, а тому що ми відстали від неї. Та мова, якою нині говорить широкий загал, – підкреслено розмовна, утилітарна та ще й пропущена окупантами різних мастей через кілька решіт негативної селекції – не має цілого комплексу понять та термінів, необхідних для осмислення людиною себе та світу. Бідність мови породжує бідність мислення, а та, в свою чергу – цілком реальні матеріальні нестатки. Та навіть для цілком побутових речей в сучасній мові бракує слів. Так українські видавництва друкують твір О. Гріна під назвою «Пурпурові вітрила», а роман Н. Готторна – «Пурпурова літера». Хоча перший-ліпший дизайнер, який орієнтується в кольорах, скаже, що «пурпуровий» - це червоний колір із синім відтінком, тоді як англійське «scarlett» та татарсько-російське «алый» - це червоний із жовтим відтінком. Хіба нема для такого кольору слова в українській мові? Та ж є! В художній літературі ХІІ-ХVІІ століть, та й в побутовому діловодстві того часу, використовується слово «шарлатний», «шарлатовий». Тішуся, що видавництво «Навчальна книга-Богдан» повернуло це чудове слово в активний читацький обіг, випустивши цього року роман Готторна під назвою «Шарлатова літера». Те, що між мовою творів ХІІ-ХVІІ століть і сучасним читачем трапляється така прірва – то значною мірою проблема не мови, а читача. Варто зауважити, що й виникла та прірва відносно недавно. Автори ХІХ століття чудово володіли давньою книжною мовою – гляньте як природно звучить вона у творах Тараса Шевченка та Пантелемона Куліша! Та й поети тридцятих років двадцятого століття часто збагачували мовну палітру з давньокнижної скарбниці. Варто перечитати хоча б твори поетів Празької школи, щоб переконатися – давньокнижна мова цілком жива при уважному ставленні та умілому використанні.

Вважаю, нам досі шкодить ота нав’язана нам в другій половині ХІХ століття література «кріпацьких образків для кріпаків». Сучасні автори, як і більшість авторів двадцятого століття намагаються приземлити мову своїх творів до рівня пересічного жителя україномовного обласного центру. Натомість ефективно розвивати і літературну мову, і читацький загал, і ціле громадянське суспільство можуть тільки твори, які змушують читача тягтися до вищого рівня, змушувати його підніматися над собою.

«У них даже бабы читают!»

- Отже підсумуймо: приклад Волині — княжої та ранньомодерної доводить, що культура ефективно працює за двох умов. Перша, коли це структура, велике розгалужене дерево, - наприклад, коли прочитавши одну книжку, людина може ще щось почитати на таку теми чи напрямку, жанрі, стилі. А друга умова — наявність отого читача. А хто був читачем тисячолітньої літератури?

— Інформаційно-культурну революцію тринадцятого століття, плоди якої Європа пожинає ще й досі, обумовили три речі: поява цікавих текстів зрозумілими мовами (саме тоді втратили свою монополію латина та церковнослов’янщина) у принципово нових жанрах; поява дешевого матеріального носія на якому ці тексти можна було розмножувати – в Європу завезли у великих кількостях азіатський папір; розвиток системи освіти. Але якщо католицький захід приділив більше уваги розвитку вищої освіти, залишаючи початкове навчання домашнім вчителям та граматичним школам, які своїм коштом утримували міста (хоча саме в такій школі здобув освіту Вільям Шекспір!), то на Сході Європи більше уваги приділяли саме початковій освіті, справедливо вважаючи, що «навчена вчитися» людина цілком може розвинути й поповнити свої знання  шляхом  самоосвіти. Давні документи неперервним ланцюжком свідчать про місцеві школи, які діяли на Волині ще від десятого століття: житія Нестора-літописця та Петра Ратненського, запис на книзі повчань Єфрема Сирина, переписаної при дворі Володимира Васильковича для навчання сина та дочки тивуна Петра, заповіт Василя Загоровського, діяльність братських шкіл. Високий рівень масової освіти українців дванадцятого-сімнадцятого століть відзначають іноземні мандрівники. Після Переяславського нещастя московіти протестували проти того київським священикам надавали московські парафії з таким елегантним формулюванням: «Оне на Києве все книжники. У них даже бабы читают!» Тому наша давня книжність мала широку і вдячну аудиторію. Це тепер у деяких українських домах залишилося по три книжки. Одна на газ. Друга на світло. А третя – радянська ощадна бабуні-небіжки.

Запитувала Анна ЗОЛОТНЮК