«Мамо, коли додому?»: чому українки повертаються з-за кордону у час війни, історії тернополянок (фото)

Рятуючись від війни мільйонам українок довелося виїхати за кордон і там вчитися жити по-новому, аби тільки їх діти не чули сирен та вибухів. Однак вже через деякий час багато хто прийняв непросте рішення – повернутися додому, незважаючи на війну та постійну небезпеку. 

Загалом понад мільйон сто тисяч українців повернулися з-за кордону після початку великої війни. Це дані Міжнародної організації з міграції, що працює під егідою ООН, станом на кінець минулого року, пише Радіо Свобода.  Серед основних причин повернення, згідно з даними організації, — сум за домом. Чому повернулися додому у складні часи великої війни? Свої історії Терену розповіли тернополянки. 

Важка дорога до Польщі

Коли почалося повномасштабне вторгнення, викладачка англійської Христина Архитка разом із 4-річним сином одразу вирішила їхати з Тернополя в село до батьків.

Тоді кудись виїхати було дуже проблемно, адже суцільні затори, у всіх паніка. Кілька днів я була в селі, але навіть там було важко. Над будинком літали літаки дуже низько. Тоді було дуже страшно і важко через відчуття постійної внутрішньої тривоги. Ти повинна доглядати за дитиною в той момент, коли не можеш опанувати навіть себе, – пригадує жінка. 

Її син дуже боявся і сирен, і звуків від літаків.

7 березня 2022 року ми були вже в Польщі. Це була довга подорож, бо кордон в той момент був переповнений. Холодно, сніг, багато дітей, які плачуть, кричать. Як з українського, так і з польського боку були волонтери, які пропонували їжу, одяг, іграшки та інші необхідні речі, — розповідає тернополянка.  

“Всі вдома, а ми виїхали”

Христині Архитці допомогла подруга із Варшави. Саме до неї і їхали обидві жінки з дітьми. Загалом в Польщі тернополянка була 4 місяці. 

Перші дні ми жили в цієї подруги, а згодом її знайомий дозволив безкоштовно жити в його будинку, який пустував. Дуже вдячні цьому чоловіку за такий вчинок, — каже Христина. 

Спершу в Польщі було важко та складно. Проте відчувалася небайдужість поляків до долі українців.

Я не розуміла, що ми тут робимо. Всі вдома, а ми виїхали. А може не треба було. Але попри такі постійні думки, підтримка була шалена. Наші сусіди згуртувалися, збирали речі для нас. Перехожі віталися: “Слава Україні”. У ці моменти дуже хотілось плакати,  — розповідає жінка.

Як два різні життя

Після новин про Бучу, Ірпінь та десятки інших міст душа розривалася, продовжує співрозмовниця. А коли ти за кордоном, то ці відчуття ще більше посилюються. 

Ти відчуваєш хвилю емоцій, а потім виглядаєш у вікно і бачиш, як по вулиці ходять люди, посміхаються, жартують, гуляють. А ти йдеш і в тебе просто сльози… Розумієш, що одні не мають їжі і сидять цілодобово в підвалі в окупації, а інші живуть своє життя під мирним небом. Кордон і все просто по-іншому. Але ми розуміємо, що не можуть всі жити війною, і вони мали на це повне право, — каже Христина.

У Польщі жінка разом з сестрою та дітьми брала участь у багатьох акціях у підтримку України. Адже не могли просто сидіти на дивані й старалися бодай так допомогти Батьківщині. 

Ми також старалися в Польщі розповідати про українську культуру. Мене запрошували на польське радіо. Я їм англійською розповідала про війну, а також про традиції, про вишиванку. Ще ми проводили у садочку майстер-клас з писанкарства, — пригадує тернополянка. 

Зрозуміла, що це було правильне рішення

Постійні перевірки карти тривог, слідкування за новинами, хвилювання за рідних… Все це тримало в напрузі жінку. Сину Христини Архитки теж було не легко, адже Марко закрився та не йшов на контакт з дітьми.

Виходили на вулиці і син завжди питав: “А тут не літає ракета? А тут ми можемо гуляти? А тут не літають літаки? А тут немає війни? А як так немає війни?”. І хоча йому було лише 4 роки, але він все чітко розумів. Наприклад, коли був якийсь різкий голосний звук машини, він завжди ховався. Спершу були такі періоди, потім трішки розслабилися, почали ходити в музеї, садок тощо, —  розповідає жінка.

Також син часто запитував маму:  “А мій садочок в Україні ще не розбомбили?”. 

Він просив мене навіть показувати фотографію з їхньої групи в садочку і пригадував, як звали цих діток. Дуже хотів повернутися і навіть через чималий проміжок часу не звик до Польщі.

Коли повернулися назад в Україну 1 липня, полегшення відчули і мама, і син. Христина Архитка пригадує, що тоді син раптово став дуже відкритим.

Я знаю, що були діти, які хотіли залишитися за кордоном, але мій син питав про повернення додому дуже часто. Коли приїхали в Україну, то він почав дуже багато говорити, його наче розблокувало. Тоді я зрозуміла, що рішення про повернення — правильне, — каже тернополянка.  

Життя перевернулося з ніг на голову

Виїхати за кордон на початку повномасштабної війни довелося й 39-річній Ользі Мазник-Гураль разом з двома дітьми. 

Тоді моїй Іринці було 11 місяців, а Юрчику — 6 років. Вони не розуміли того, що творилося в країні. Тому я сама зробила крок й вирішила їхати за кордон. Насправді це рішення не було просте чи спонтанне. Я вагалася, але постійні сирени, страх за дітей, моторошні новини, нерозуміння завтрашнього дня. Все це дало зрозуміти, що їхати треба негайно, — ділиться спогадами Ольга. 

Разом з родиною жінка проживала у Тернополі. Але з першою сиреною, яка пролунала 24 лютого, життя їхньої сімʼї, як і життя тисячі таких же родин, перевернулося з ніг на голову. Вже 19 березня 2022-го Ольга разом з малечею була в Іспанії. 

Поїхала я по програмі, яку корегувала моя знайома. Вони збирали жінок з дітьми й везли всіх нас до Іспанії. Коли ми їхали в одному із цих автобусів, кордони були переповнені, —  каже вона.

І дня не провела без новин 

Поселили Ольгу з дітьми в будинку в іспанському містечку А-Побра-де-Трівес. Крім них, там ще жили близько 7 сімей з різних куточків України. Іспанці гостинно зустріли й прийняли їх.

Люди ввійшли в ситуацію України. Вони волонтерили для того, щоб ми почували себе як вдома. Іспанці мали наш попередній список і відповідно до нього збирали одяг. Медицина була для нас безкоштовна, їжа безкоштовна, всіма необхідними речами нас забезпечили, — розповідає Ольга Мазник-Гураль.

Жінка зізнається, навіть попри дружність іспанців, морально було важко. Ольга і дня не провела без новин. 

Я була сама з двома дітьми, без будь-якої підтримки рідних. Особливо важко було через мовний бар’єр. Я старалася вивчити іспанську, але не змогла так, як би хотілося. Коли до мене говорили, то розуміла, але не могла відповісти. 

“Їхати з рідної країни я більше не хочу”

Дітям пані Ольги в перші тижні теж було нелегко в новому середовищі серед незнайомих людей.

Старший син Юра пішов у другий клас й доволі важко все переносив, бо не знав мови. У школі всі предмети викладали іспанською, але також проводили спеціальні уроки для українських дітей. І я дуже вдячна нашій вчительці, яка багато часу приділяла сину. І справді ті уроки Юрі допомогли. Він почав звикати, почав йти на контакт з дітьми, — пригадує тернополянка.  

Наприкінці вересня 2023 року жінка разом з дітьми повернулася в Україну.  

Найбільше я запам’ятала підтримку іспанців. Вони дуже багато чого зробили для нас. З багатьма я досі спілкуюся, висилаю фотографії. Вони кажуть, що в будь-який момент зможуть нас прийняти назад, але їхати з рідної країни я більше не хочу. Ми — українці, нам потрібно жити на нашій рідній землі, - додає Ольга Мазник-Гураль.

Жінка каже, після повернення стало морально легше. Довкола – українське слово, а поруч найрідніші люди. І це для неї найважливіше. 

Фото надані героїнями матеріалу