Мандрівник з Тернопільщини разом з товаришем здивували Україну (фото)

Завершилася унікальна мандрівка, яку босоніж здійснили двоє відчайдухів.

Нагадаємо, що ще сто днів тому журналіст Микита Богданов у Varosh - онлайн-путівнику Закарпаттям та його містами, повідомив про початок оригінальної мандрівки двох українських автостоперів, Це - Іван Онисько з Тернопільщини та його товариш Юрій Регліс, розпочали свою багатомісячну пішу подорож з Ужгорода до Харкова. У порівнянні зі своїми минулими мандрівками, вони значно ускладнили собі умови: назвавши свій проект Prostoboso, вони відмовилися не тільки від грошей та речей, а й від взуття.

Хлопці вирішили йти Вишиваним шляхом – туристичним маршрутом, який створено задля популяризації внутрішнього туризму в Україні. Він пролягає через 10 областей, його довжина – 2080 км. Окрім великих міст (Львів, Київ, Полтава), маршрут охоплює безліч живописних місцинок та архітектурних пам’яток, найцікавішими з яких організатори вважають палац Шенборнів, Підгорецький замок та руїни палацу Терещенків. Ідейним натхненником шляху стала відома паломницька Дорога Святого Якова, якою збирався пройти один з відчайдухів – Юрій, доки не отримав запрошення від Івана.

Познайомившись під час Революції Гідності, хлопці згодом потоваришували і працювали разом у Пошті Майдану, але, не дивлячись на досвід подорожей усіма континентами Старого Світу, разом їм мандрувати не доводилося. Початковий план був пробігти Україною, як це колись зробив з Америкою Форрест Гамп, але тут згадалося, що подорожують друзі вдвох, і перспектива тримісячного мовчазного пихтіння їм зовсім не усміхалася. Натомість вони вирішили не занадто полегшувати собі завдання – подолати шлях пішки, проте – босоніж. Звісно, це перша подорож такої довжини і в таких умовах в Україні.

Вдягнені мандрівники відповідно назві свого маршруту – це вишиванки і лляні штани зі старого полотна. На плечах – крихітні, не більші за дамські, сумки, в яких лише необхідний сучасним монахам мінімум: паспорти, телефони, портативна камера з запасними батареями і флешками, один тюбик протигрибкового крему та зубна паста з щітками. З їжі – огірки, морква та пляшка меду. Найцінніші предмети – це навушники (одні на двох, коли комусь набридне слухати балачки іншого) та блокнот з побажаннями міцної волі від українців, який мав підбадьорювати у часи скрути.

І ось на сторінці PROSTOBOSO у Фейсбук, хлопці повідомляють про завершення своєї мандрівки.

- Подорож закінчилась. Але не для нас. Ми дійшли до фінальної точки маршруту «Вишиваний шлях», але нас не дуже влаштовують числа, які ми маємо на кінець подорожі. 1981 км, 98 днів. Не хочеться розповідати всім, що ми пройшли майже 2000 км протягом майже 100 днів. Хочеться чогось круглішого. То ми так налаштовуємось, щоб вийшло саме 2000 км і 100 днів. Гарно ж?

А це має за собою такі наслідки, що ми продовжуємо взаємодіяти з холодом (ще 2 дні не вдягаємо нічого теплішого), з асфальтом (ще 2 дні не взуваємось), сприймаємо відстані по-простобосівськи (ще 2 дні не користуємось транспортом), не використовуємо грошей і не просимо про їжу. Гра триватиме ще 2 дні.

Ми могли спати досхочу і в теплі. Ближче до обіду прийшов Сергій і зробив нам смачної вівсянки. На 16-ту годину в нас зустріч в літературному музеї, тож йдемо туди. Сьогодні люди нас значно більше впізнають на вулиці, ніж вчора. Харківські ЗМІ оперативно розповсюдили інформацію. Юрко спілкувався по телефону, йшов трохи позаду. І тут чую від нього фразу: «Та ні, ми не представляємо жодну релігійну організацію…». Нас частенько асоціюють з якоюсь релігійною «двіжухою». В селах перепитують, чи ми не свідки Єгови, а у великих містах, чи, бува, не крішнаїти.

Єдине місце в Харкові, де ми бачили чергу, була монастирська випічка. Ми тут проходили вчора після пам’ятника Сковороді і там було кілька десятків спокушених монастирськими ароматами харків’ян. Сьогодні в чергу потрапили і ми. Сергій захотів пригостити босих. Аромати булочок звабили і нашого чотирьохлапого мандрівника. Боса нічого не говорить. Вона, як і ми, ні разу не казала: «Дайте мені їсти, будь ласка!». Та її очі роблять всю справу. Собака підходила то до одних людей, то до інших, зводила на них свій благальний погляд і раз по раз в її щелепи потрапляли шматочки дійсно смачних харківських кулінарних витворів. Дай Боже здоров’ячка всім монашкам і монахам, які так смачно печуть. Швидше всього, вони це роблять з молитвою в серці. Тому і це можна вважати формою проповіді. По поведінці Босої ми зрозуміли, що вона в місті дала би собі раду. Підходить до людини, яка їсть, дивиться на неї і отримує якийсь кусок булки. Наша подорож завершується, а ми досі не знаємо, яка буде подальша доля Босої. Якщо хтось буде радий взяти її до себе, то пишіть.

В літературному музеї знову пощастило зустріти Прохаська та Андруховича. Олена Рибка розповідала, що вони потім розпитували її, а як же це вони так йшли, де ночували, що їли в дорозі. Коли Оленка запропонувала піти самим на зустріч, послухати, поставити питання, то письменники не погодились. Казали, що було б не гарно, якщо їхня присутність перетягне всю увагу з босих на них.

Ми розпочали свою зустріч на 16-ту. Прийшло багато кльових людей. Всі вже знали про нашу затію. Тож ми розповідали більше таких речей, про які не згадувалось в блозі, показали вміст наших торб, обнімались, фоткались, пили чай. Приємно завершувати подорож у такому товаристві.

На ніч до себе запросив той самий Дядя Андрєй, який підтримував нас веселими порадами ще з самого початку подорожі. Наприклад, що нам для виживання потрібно навчитись ловити диких птахів, краще всього – голубів. Дядя Андрєй живе в центрі, тож нам в темряві не довелось йти кудись далеко. Дружина Іра приготувала дуже смачну смажену картоплю та чайок з імбирем. Тут живе ще дочка Даша і кіт Матвєй. Перед тим, як зайти в квартиру ми хвилювались, щоб Боса не налякала кота, а дяля Андрєй турбувався, щоб Матвєй не накинувся на Босу. І коли ми зайшли всередину, то зрозуміли чому. Матвєй – просто гігантський і Боса це зразу збагнула. Проти такої вагової категорії навіть не посміла гавкнути. А як тільки Матвєй окреслив своїм котячим тілом агресивну дугу, Боса чкурнула в іншу кімнату. Це – перший кіт, на якого Боса не накинулась, а навпаки, остерігається.

На кухні побачив чудовий спосіб обігріву. На газовій плиті нагрівається цегла. Вона акумулює тепло і поширює його по всьому простору. Я розповів харків’янам про те, як таку білу цеглу використовували в моєму дитинстві. Під час мого дошкільного періоду я спав разом з бабцею в одному ліжку. Зимою вдень постійно палили в печі, а на ніч грілись якраз такою білою цеглою. Розігріту цеглу бабця обгортала полотном і ставила під перину в районі ніг. В таких умовах цегла гріла майже до ранку і не було потреби прокидатись вночі і підкидати дрова в піч. Коли я побачив цю цеглу на кухні дяді Андрєя, я подумав, що саме так її тут і використовують. Виявилось, що ні. Ну що ж, тепер і тут знають про такий лайфхак.

В наших кишенях нема 99 франків, зате за плечима 99 днів босої прогулянки від Ужгорода до Харкова. Солодко засинаємо… - цим словами завершується повідомлення мандрівників.

Як стало відомо «ТЕРЕНу», на черзі у мандрівників історичний Соляний шлях, яким за часів Київської Русі возили з Криму до столиці сіль. Мрія хлопців - зробити це на возі, запряженому справжніми волами…

Фото із відкритих джерел