«Ми не маємо права про них забувати»: у Тернополі провели акцію підтримки полонених (фото)
«Це могла бути я, бо я - українка», - такий меседж передають учасниці акції та звертають увагу на жінок, які зараз у полоні в окупантів
Акцію підтримки полонених захисників і захисниць провели у Тернополі 17 вересня. На Театральному майдані зібралися десятки людей, серед яких дівчата, дружини, матері, які уже 125 днів чекають з полону на своїх найрідніших - хлопців, чоловіків, синів та дочок.
Співорганізаторка акції Анастасія Крисак - дівчина полоненого азовця Назарія. Як розповіла вона Терену, востаннє говорила з ним ще 19 травня.
Я не маю жодного зв’язку з ним. Не знаю, де він. Не знаю як його здоров’я, - зазначає дівчина.
Учасниці акції звертають увагу на жінок, які зараз у полоні в окупантів.
82 медикині з Маріуполя - в полоні з 12 квітня. Більшість із них лікарки, медсестри, співробітниці військового госпіталю в Маріуполі. Вони виконували свій обов’язок до останнього, лікували наших військових та цивільних, - каже Анастасія Крисак.
Відомо, що в полоні перебувають вагітні жінки. Зокрема, військова лікарка Мар’яна Мамонова, яка вже на 9-му місяці вагітності.
Ми не можемо допустити того, щоб ця дитина народилася в полоні. У полоні знаходиться ще багато жінок. У тому числі і наша землячка, медсестра Катерина «Пташка». Ми не маємо права забувати про них. Ми повинні кричати про це, - розповідає Анастасія.
Меседж, який передавали учасниці акції - “Це могла бути я, бо я - українка”. Підтримали ініціативу і діти, які тримали у руках світлину полоненої жінки з написом “ Це могла б бути моя мама, бо вона - українка”.
Ми знаємо, як росіяни поводяться з полоненими. Для них немає нічого святого. Вони змушували жінок роздягатися догола на оглядах. Є факти зґвалтування. Вони можуть голити голови нашим дівчатам і ще різними способами принижувати їхню гідність, - каже організаторка події.
Учасниці акції мали білі стрічки на руках - це символ надії.
Надіюсь, що ми таки дочекаємось своїх рідних. Це наш оптимізм, який допомагає нам боротися, - каже Анастасія.
Чекає свого полоненого сина Ніна Шилипова. У кінці березня їй вдалося виїхати з Маріуполя.
Я хотіла б сказати всьому світу, що не можна утримувати полонених у тих умовах, яких вони зараз. Я з Маріуполя. Я знаю як там було і як там зараз. Те, що було там тоді, і те, що я бачила, дуже болить, - пригадує жінка.
Також протягом акції можна було побачити фотовиставку близьких, які чекають полонених вдома. На кожній світлині написані слова, які люди хочуть сказати їм, проте не можуть зараз цього зробити.
Фото Терену