Музей покинутих образів Юрія Вітяка

Вірші цього поета з молодої генерації тернопільських письменників запам’ятовуються яскравими образами. Чимало з них  можна сміло віднести до сакральних чи архаїчних, але попри свою, здавалося, пережованість цілими поколіннями, бо ж нема нічого нового під цим сонцем, вони відживлені та вдало вмонтовані у тіло тексту.

Так чи інакше, не образами єдиними: маємо ще вміле володіння мовою та цілий пласт питань, що їх дбайливо розставляє автор, як пастки на птахів.

Тож про все це, а також про іпостась Юрія Вітяка як голови літературної студії «Сім герц» я й поспілкувалася з ним.

— Твоя перша збірка «Кармазинове небо» вийшла досить давно...

— Я прихильник розвитку та поступу. Саме тому перша збірка відіграла дуже важливу роль у моєму житті. У мене була цілковито дитяча мрія стати автором книжки, роздавати автографи... І ось, здається, в один момент ці мрії реалізувалися. Але юнацький максималізм швидко випарувався, коли вийшла збірка, зрозумів, що мені цього не потрібно. Нині її примірники відлежуються в шухлядах, і я не хочу її ні продавати, ні роздаровувати, хочу, щоби про неї забули. Хоча багатьом вона подобається, але це вже не я. Намагаюся відсікати своє минуле. Подав твори на «Смолоскип», якщо журі мене пошанує — видам збірку, інакше — ні. Мої тексти є в антологіях, я не кваплюся з новою книжкою. Розумію, що вона має бути набагато кращою за першу.

— У твоїх творах завжди багато рафінованості?

— Так, іноді боюся, що її забагато... Когось захоплюють мої тексти, для когось вони незрозумілі, хтось вважає, що така література має бути. Деякі кажуть, що я граюся — а я відчуваю ці тексти саме так. Вважаю, що  творчість має резонувати зі мною, а якщо вона резонує принаймні з певною когортою читачів, тоді резонує взагалі. Для мене болючим літературним питанням є те, що треба постійно доводити, що я є. Часто запитую себе: «Чи я існую як автор?»

 Кожна критика, особливо, коли вона гнітюча, змушує переосмислити свої тексти, переосмислити, чи маю я право існувати в літературі, чи не гублюся серед інших. Бути епатажним, гнатися за тенденціями, але минутися через десять років — це не моє. Ліпше хай мої тексти будуть складними. Своєрідною капсулою часу, яка за кілька років таки знайде свого читача, котрий працюватиме над собою, буде готовий перечитувати текст кілька разів.

— Тобто твої тексти вимагають не тільки читацької інтелектуальної праці, а й авторської?

— Недостатньо просто читати, треба переосмислювати. Комусь треба читати щодня, а мені — щодня думати. Я з тих, хто заглиблюється в себе, втікає у свій світ. І я не боюся це визнавати. Це моя особливість і боротися з цим немає сенсу, бо вбивати когось в собі, хто є істинною особистістю — це найгірше, що може бути — так губиш себе поміж інших.

— У твоїх текстах багато біблійних і жіночих образів. Чому так?

— Як на мене, це один з моментів переосмислення. Я намагаюся дивитися неупереджено та інтерпретувати по-своєму як біблійні, так і не біблійні тексти. Я мандрую в часі – в пошуках втраченого часу, це моя інтерпретація, моя мандрівка. Не боюся витягувати з небуття ті образи, котрі відбулися, й ті, котрі не відбулися належним чином. І хай хтось каже, що це зроблене зумисне, що тягну за собою словесні трупи. Я роблю це тому, що вважаю: так має бути. В Оксани Забужко є «Музей покинутих секретів», у мене, певне, покинутих образів, які в певний момент накрили плахтами та білим полотном, і всі бояться зазирнути, що ж під ними, подивитися на те, що вже відбулося. Іноді я маю відчуття, що мав народитися не в тому часі та не в тому місці. У кожного є свої ілюзії, але не треба від них відрікатися чи забувати.

— Поезія у цьому сенсі допомагає. А які твої літературні стовпи?

— Богдан-Ігор Антонич, Василь Стус, Т. С. Еліот, Емма Андієвська... — ті люди, котрі, здавалося б, не поєднуються. Але у моєму випадку їхні настрої переплелися, і вони заговорили дивним чином через мої тексти. Мої вірші — порада кожного з них, яку зумів почути. А як я це почув, як це використовую — судити про це, очевидно, моїм читачам.

— І далі про впливи. Як на твою творчість впливає праця очільника літературної студії?

— Позитивно. Студія «Сім герц» існує три роки. Це цікавий досвід: спочатку всі дивляться на тебе знизу вгору, потім нарівні, а потім зверху вниз. І ця зміна ракурсів не може не впливати. Іноді думаєш: «Може, все, що міг дати людям, уже дав? Все, що вони могли віддати — віддали? Чи не тягнуть вони тебе вниз?» Ні. Впевнений, що у певний момент міг би зробити ривок, вийти вперед. З другого боку, втриматися на плаву — архіскладне завдання, і знаю, що не зміг би цього зробити самотужки, в певний момент мені не вистачило б емоцій, підтримки, вказівки, нових текстів – недолугих, але, які дають змогу по-іншому подивитися на творчість. Люди приходять із помилками, але з цікавими образами, думками, задумами. Це допомагає мені бути іншим з кожним, відкрити щось нове для себе. Здавалося, неможливо постійно відкривати щось нове, але ні — можливо.  

— Наостанок про «c(Ш)тиль»

— Це не просто антологія – це моя дитина, творчість моїх дітей. Це стиль певного затишшя. Стиль дуже складний, який може розцінюватися, можливо, як втеча від світу, можливо, як відсутність потенціалу, щоби виходити на великі сцени, бо ми все ж камерна студія. Але, як відомо, після штилю бувають бурі, пожвавлення, хочу, щоби в нас було це пожвавлення. Тому бажаю кожному авторові затишшя, хвиль, що розхитують, спрямовують в різні боки, а ще — приходити до тої гавані, де мають бути.  

Анна ЗОЛОТНЮК

Фото автора