У Виноградному, що над самісіньким Дністром, люди не залишили в біді важкопораненого на війні односельця. Поки він поневіряється по лікарнях, вони гуртом взялися добудувати йому хату, яку почав зводити ще покійний батько. Про це пише Чортків.Сity.
– Звати хлопця Степан Коцюб, він 1989 року народження, – вводить в курс справи староста Зозулинецького старостинського округу Надія Мандзюк. – 7-го березня минув рік, як його призвали до лав ЗСУ. Після місяця навчання потрапив на фронт. Був стрільцем-санітаром, вивозив з поля бою поранених і загиблих. На початку січня цього року отримав важке поранення – пряме попадання у бліндаж. Розірвало деякі внутрішні органи, осколки посікли голову, спину, отримав перелом руки, але найгірше – втратив обидві кінцівки вище колін. До того ж руку недобре склали, днями зробили ще одну операцію.
Спершу лежав у Дніпрі. Коли нам дали знати, зібралися було їхати. Але лікар сказав, що можемо розминутися з ним в дорозі.
Відправили його до Вінниці. Наступного дня, завдячуючи Заліщицькому міському голові Івану Дрозду, що надав заправлений автомобіль, плюс до цього виділив 10 тис. грн на першочергові потреби, до нього поїхали мама, хресний і тітка. Потім ще раз з’їздили до Стьопки, уже і я поїхала, Іван Петрович також допоміг з транспортом. У Вінниці він довго не був – зробили все необхідне і перевезли до Львова.
Там до нього було чудове відношення, прекрасні лікарі, медсестри. Однак тижнів два тому в нього сталася важка депресія – хлопець перестав відповідати на телефонні дзвінки, ні з ким не спілкувався і відмовився від їжі. Чотири дні не було з ним ніякого зв’язку.
Ми знову поїхали до нього, із Зозулинської амбулаторії взяли «швидку». З нами ще підсіла волонтер, людина прекрасної душі Марія Войцеховська. Вона привезла Степанові інвалідний візок з електронним управлінням на пульті, ще дістала ліжко й електричну плиту для нової оселі. Матір залишилася в нього на тиждень, і хлопець швидко пішов на поправку. Навіть сів в інвалідний візок, хоча ніяк не хотів цього робити. І уже вчора його відправили до Трускавця на подальшу реабілітацію.
Як виникла ідея з будівництвом нової оселі для важкопораненого воїна-односельця? – цікавимось в очільниці села з милозвучною назвою Виноградне.
– О, це заслуга всього нашого села. Коли прочули, що зі Степаном трапилася така біда, молоді ґазди, його друзі, які зараз на фронті і тут, в тилу, зорганізувалися й озвучили таку сміливу пропозицію – збудувати йому новий будинок, бо старенька глиняна хатина, де він досі тулився з матір’ю, вже нікуди не годиться. Та й у його теперішньому становищі йому там було б украй важко.
Приблизно місяць тому я кинула клич у нашій місцевій групі у Вайбері – хто може, прийдіть допомогти у добрій справі.
Я вам не можу передати словами, що тут творилося! У той понеділковий день, 4-го березня, на об’єкті працювало близько 70 людей. Для нашого маленького села, де офіційно рахується триста з лишком душ, це дуже багато. До того ж немало сільчан знаходиться за кордоном. Чимало хлопців на війні – 24 чоловіки. До слова, тільки двох мобілізували, решта пішли добровільно! Маємо й поранених, один сільчанин числиться у списку пропалих безвісти.
Отож, одні працювали на розчистці території, інші підбивали стелі, стелили на горищі утеплювач, інша група чоловіків копала криницю і рів під трубу й електрокабель до неї майже до Дністра – там близько вода. Потім поставили вікна, вхідні двері, поштукатурили стіни й залили стяжку. Тепер чекаємо, щоби підсохло, і будемо рухатися далі.