Народний театр має визнання, та не має сцени
Мало хто знає, що аматорський театр-студія «Сузір’я» тернопільського режисера Ореста Савки - це вже четвертий драматичний колектив, якому присвоєно звання народного. Таке враження, що скрізь, куди він приходить, довкола починає формуватися невидимий творчий процес.
Так було з Копичинецьким драматичним народним театром ім. Б.Лепкого, із Хоростківським колективом науково-дослідної сільськогосподарської станції, із Копичинецьким театром поезії «Слово».
На думку заслуженого діяча мистецтв України, режисера, актора, культурного і громадського діяча Ореста Савки, театру багато не буває. Зараз важко уявити, але колись на Тернопіллі драматичне мистецтво було пріоритетним. Область мала 11 районних театрів! Тоді театральне життя вирувало, і було, з ким змагатись.
- Сьогодні працювати дуже важко, адже кожна людина працює, - розповідає Орест Іванович. - Дивуюсь Олені Борисюк, у якої двоє дітей, але вона знаходить час, щоб їхати на репетиції. Це ж яке треба мати бажання! Кількість акторів аматорського театру чимала – тридцять осіб. Брати Лукіши – Дмитро і Павло, Олег Наворинський, Юрій Лаховський… Потік у нас змінюється, хтось приходить, хтось в силу життєвих обставин – виходить. Але, що дуже відрадно, є основний акторський кістяк: Наталія Кос, Юрій Дзюла, Олена Борисюк, Тамара Вощило, Андрій Тимочко, Іван Пельц, Назар Наджога, до речі, - волонтер, Зоряна Биндас. Активно співпрацюємо з головним художником театру актора і ляльки Володимиром Якубовським. Грають у нас люди різних професій – педагоги, бухгалтер, журналіст, студенти. Коли великий потік нових людей, тоді доводиться часто вистави відновлювати. От нещодавно знову поставили «Попелюшку». Є в репертуарі «Актор і блазень», «Сотниківна»… Зараз працюємо над сучасною комедією авторства Марії Баліцької та Богдана Мельничука «Парубок і спокусниці». Музику до цієї п’єси створив Ігор Вовчак…
Лауреат Міжнародної літературно-мистецької та громадсько-політичної премії ім. Богдана та Левка Лепких, режисер Орест Савка одночасно працює старшим науковим співробітником та екскурсоводом обласного історико-меморіального музею політв’язнів, який є філіалом краєзнавчого музею. До речі, відомий краєзнавець, письменник Іван Бандурка написав книгу-дослідження «Орест Савка і його театр».
Здавалось би, як усе добре у цих людей. Але це тільки на перший погляд. Бо унікальність цього театру у тому, що він не має власної сцени. На багатьох сценах виступав колектив «Сузір’я»: і в «Залізничнику», і на сцені філармонії, і в академічному, і в ляльковому… Репетиції проводять на роботі в Ореста Івановича – у приміщенні колишньої в’язниці. Зараз, влітку, – на подвір’ї цього закладу.
Погодьтесь, це ж як треба любити театр, щоб так самовіддано віддавати себе йому. Втім, актори у свою чергу беруть приклад із свого вчителя. Що тут ще скажеш: акторам пощастило з режисером, а йому – з акторами. Так не завжди співпадає.
«Ех, - зітхає Орест Іванович, нам би до звання ще сцену». Треба було чути інтонацію, з якою він це сказав…
Валентина СЕМЕНЯК.
Фото автора.