«Нічого досконалішого за жінку природа для чоловіка не придумала», – вважає тернопільський письменник
Тернопільський письменник поділився поглядами на життя, повідомляє Про.те.
Хто вміє відчувати радість від життя із невеликими грішми, той пізнав мудрість.
У молодості світ для мене був чорно-білий. Потім зрозумів, що весь смак – у відтінках.
Боюся зробити щось погано. Тому стараюся.
Кохання – це спалах, який довго не дає спокою, гріє. Врешті-решт рятує від безсенсовності існування.
Жінку, яку кохають, видають очі. Вона спокійніша й добріша. Жінка, яку не люблять, – колюча або розгублена.
Закохувався тричі. Вперше у школі, вдруге – у студентські роки, втретє – в Одеському ботанічному саду в дружину.
Жінка – це все, заради чого. Це – все, навколо чого. Це – з ким можна все. Жінку можу порівняти із Сонцем.
Найбільше боюся, що не зможу ловити рибу. Не зможу бачити поплавка чи потягнути вудку. Це означатиме, що і писати не виходитиме.
Коли лягаю рано – сни прекрасні. Коли пізно, бувають жахи. Найстрашніший сон був у дитинстві – у ньому я безперервно збільшувався, ніби надувався.
2006 року із сином потрапили в аварію. Він – за кермом “Жигулів”. Я поруч. І раптом – удар. Виявилося, п’яного збили. Міліція приїхала, людей понасходилося. Слава Богу, чоловік живий лишився.
Найгірше пишеться на дачі. Розкладу папір, напишу речення, а потім приляжу й висплюся.
Найбільше шкодую, що не допоміг бабусі. Вона приїхала до Одеси, де я тоді жив, і хотіла побачитися з подругою дитинства. Вже мала 80 років. Зустрів на таксі, погралася з нашим сином, до церкви її завів. Вона все нагадувала про подругу. Та я десь загубив адресу, потім на роботі були клопоти. Бабуня побула у нас кілька днів – і поїхала. Якби повернути час, усе б зробив, аби завезти її до подруги.
Не ображаюся на людей. Той, хто сьогодні зробив прикрість, завтра може принести радість.
Про старість не думаю. Ще рано.
Останню цигарку зіжмакав у пачці й викинув 20 років тому. Відтоді не курю.
Уперше збрехав по-крупному в третьому класі. Отримав двійку. Вирвав сторінку з оцінкою. Мама про це дізналася від учительки. Мені влетіло лінійкою по руках.
Ідеальний відпочинок – ні про що не думати.
Уперше випив на сільському весіллі з ровесниками у третьому чи четвертому класі. Тітка однокласника виходила заміж. Старші хлопці дали попробувати горілки. Не сп’янів різко, але відчуття невмотивованих веселощів залишилося.
Тиждень прожив у Суворовському училищі в Києві. Вступав туди після восьмого класу. У казармі зрозумів, що це – не моє: хлопці в селі рибу ловлять, а я живу за сіткою. Провалив іспит з математики й повернувся у село. Почав писати вірші.
Мені багато грошей не треба. Головне, щоб вистачало на бензин і на риболовлю.
Людям найбільше бракує стриманої ввічливості.
Війна не дає спокою. Думаю про це щодня. Пішов у зимову відпустку й чкурнув на два тижні під Донецьк. Служив у Авдіївській промзоні – рядовим 1-ї окремої штурмової роти ДУК “Правий сектор”. Провів під Авдіївкою свята – від католицького до православного Різдва, зустрів Новий рік, день народження. Був у роті за віком – найстарший, однак про своє звання старшого лейтенанта запасу навіть не згадував. Командири там 20-річні. І їх поважають, бо більшість пройшли бої.
У наших воїнів побратимські стосунки. Якщо черга до чайника, у ній стоять і солдати, й командир. А якщо небезпека, то командир попереду.
У зоні АТО завжди змагаються мир і війна, життя і смерть. Буває, стоїть цілковита тиша, потім чути дятла, далі – кулеметні черги.
Серед бійців чути й українську, й російську. Але української більше. Багато говорять діалектами.
Для місцевих біля Авдіївки звук перестрілок – як фонова музика. Не раз бачив, як під автоматні й кулеметні черги дрова пиляють, воду носять, рибалки на кризі сидять.
Завжди здається: можу написати таке, що ще ніхто не написав. І доки таке відчуття є, з’являтимуться нові твори.
Заглядав у чарку в середині 1990-х. Потім знайшли виразку шлунка – і я припинив.
П’яний світ – контрастний. Відчувається легкість у погляді на життя й ейфорія. Здається – проблеми зникають, але вони лише стають непомітні. Накопичуються.
Коли регулярно п’єш – щодня ходиш по колу й деградуєш. За поглядами інших стає помітно, що щось не так. Ці погляди зневажливі. Я пережив це й отримав щеплення від такого стилю життя.
Риболовля – це медитація. Збоку здається, що це сидіння без діла. Насправді, постійно щось робиш: насаджуєш на жилку, закидаєш вудку, перекидаєш, бо не туди закинув, перевіряєш якорі, дивишся, чи не несе поплавок. На риболовлі часто згадую дитинство, планую щось чи мрію.
Коли клює, для мене більше не існує нічого.
Починаю день із зеленого чаю без цукру. Ним і закінчую.
Нічого досконалішого за жінку природа для чоловіка не придумала.
Найбільше задоволення отримую від необов’язкових речей, які стають частиною побуту. Приємно пити зелений чай, дивитися, як падає сніг, чути голос дружини з іншої кімнати. І немає значення, що вона каже.
Олександр ВІЛЬЧИНСЬКИЙ, 54 роки, письменник, журналіст, викладач. Народився 2 січня 1963-го в селі Купчинці Козівського району Тернопільської області. Мати працювала вчителем хімії у школі, батько – ветлікарем у колгоспі. Закінчив факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. П’ять років жив у Одесі, 10 років очолював газету ”Тернопіль вечірній”, працював у прес-службі міськради, шеф-редактором газети ”Академія”. Вісім років був депутатом міської ради. Викладає в Тернопільському педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка теорію і методику журналістської творчості. ”Подобається, що маю довгу літню відпустку. Золотий час, бо можна рибалити”. Видав дев’ять книжок. За роман ”Останній герой” 2004-го отримав Гран-прі всеукраїнського конкурсу романів та кіносценаріїв ”Коронація слова”. Дружина Тетяна – декан факультету філології і журналістики Тернопільського педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Син 29-річний Андрій – директор фірми ”Будівельний альянс” у Львові. Внукові Дмитрові – 2 роки
Минулої весни місяць жив у Шотландії під Единбургом, у замку. Отримав письменницьку стипендію й запрошення. Найбільше боявся, щоб за цей час із мамою нічого не сталося в Україні.
Автор: Наталія ЛАЗУКА, фото: Михайло УРБАНСЬКИЙ