П’ять фрагментів спогадів зачинателя Української Гельсінської спілки на Тернопільщині

Сьогодні виповнюється 40 років з дня створення однієї з перших українських правозахисних організацій — Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод. 

- За Божою волею все почалося (ніби набрало досконалішого продовження) з 20 липня 1988 року, коли до мене завітали Лідія Іванюк та Олесь Антонович Ангелюк  з ініціативою В'ячеслава Чорновола щодо створення філії УГС у Тернопільській області,-  згадував свого часу  Левко Горохівський, український громадсько-політичний діяч з Тернопільщини. –

Вручили статут і програму УГС, а Олесь Антонович для зв’язку залишив мені свій домашній номер тернопільського телефону. Щоправда, трохи раніше з такою ж ініціативою письмово до мене звертався і Михайло Горинь…

Згодом, 24 липня 1988 року, після повернення о 20-й годині зі станції Потутори Бережанського району, де мій батько в 1953-му році збудував хату, я в дверях знайшов записку від Олеся Ангенюка – писав, що був у мене двічі. Тому я зразу подзвонив до нього, але його не було вдома – слухавку підняла якась жінка (як потім я дізнався – його 93-річна мати). А 25 липня десь о19.00 год. до мене знову заходив Олесь Ангелюк – приніс твори Костомарова і читав деякі вірші. Пізніше, 31 липня, ще раз приходили Олесь Ангелюк та Лідія Іванюк. Ми всі разом ходили в парк, де присіли на лавочку, щоб порозмовляти – Лідія Іванюк в ролі зв’язкової інформувала про найновіші події в УГС. Після цих зустрічей я прийняв остаточне рішення і 7 серпня написав заяву про вступ в Українську Гельсинську спілку (УГС).

Після зустрічі з Ігорем Гавдидою  (претедентом в члени УГС) 30 серпня заходив до Олеся Ангелюка. Була Лідія Іванюк. З ними крім чисто громадсько-політичних проблем вели мову про Григорія Сковороду, Еріха Фрома, про еволюцію Духу Гегеля… Особливо бентежила нас цитата польського письменника Бруно Ясенського: «Не треба боятися друзів – у гіршому випадку вони можуть зрадити, не треба боятися ворогів – в гіршому випадку вони можуть вбити, треба боятися байдужих. Це з їхньої мовчазної згоди існують на землі і зради, і вбивства». Її зміст був дуже актуальним. Під час розмови Лідія Іванюк повідомила, що мені треба їхати у Львів до Чорновола.

     Зустріч із В’ячеславом Чорноволом  і пошуки однодумців 

31 серпня, після роботи, зустрічався з Ярославом Чирським. Він підписав відозву до громадськості щодо захисту Івана Макара.

Приїхав до В’ячеслава Чорновола о 10.40 год. Було багато людей. Я взяв у Чорновола брошури, передав йому заяву і підписи на підтримку Івана Макара, ще й дав 50 крб. на УГС. Переді мною було поставлене завдання утворити Тернопільську філію УГС, а це було непросто, оскільки я був сам. Разом з тим, у Чорновола познайомився з Михайлом Осадчим та якимсь Ярославом Івановичем, якого випадково зустрів у неділю 4 вересня, на другий день, по дорозі до залізничного вокзалу. Вийшовши від Чорновола, який надавав мені чимало документів, трохи походив по львівських крамницях. Ранком, 4 вересня, поснідавши в Богдана, виїхав харківським потягом зі Львова о 14.15 і приїхав до Тернополя десь о 16.15, щоб продовжити пошуки сміливців, які б не побоялися записатись до УГС. Правда, на той час уже зацікавились моєю пропозицією Ярослав Чирський (мій близький знайомий і однодумець) та Анатолій Федчук (його рекомендував мені Михайло Горинь як свого приятеля – разом вчилися у Львівському університеті і навіть міркували над створенням націоналістичної організації). Також мав зустрітись ще з Леонідом Драпаком зі села Констанція Борщівського району, який трохи раніше написав вступну заяву в УГС. Разом з тим шукав контакту з колишніми політв’язнями, яких запропонував мені В’ячеслав Чорновіл, вручивши список з приблизними адресами. В першу чергу, через адресне бюро, почав шукати Василя Чубатого з Великих Гаїв. За порадою Олеся Ангелюка також взяв до уваги Олега Германа (викладача дизайну в політехнічному інституті).

Крім цього, я зателефонував 5 вересня Богданові Амрожію (знайомому по проектній організації) і спитав, коли збирається відвідати своє село Великі Луб’янки? В цьому селі проживає колишній політв’язень Ярослав Перчишин (був засуджений на 10 років ув’язнення). І я вирішив запросити його до себе в гості, щоб залучити до УГС. А вже в середу 7 вересня він був у мене і підписав відозву щодо звільнення Івана Макара. Стосовно вступу в УГС відклали на пізніше.

8 вересня я написав гостро-публіцистичну замітку на тему мови, щоб Роман Гром’як (професор педагогічного інституту, доктор філологічних наук) зачитав її на засіданні Тернопільської обласної організації Спілки письменників

У суботу, 10 вересня, ходив до Анатолія Федчука – він підписав звернення до громадян щодо арешту Івана Макара. Зі вступом в УГС не поспішає – ще подумає. Я залишив йому статут УГС. А вже на другий день, 11 вересня, вирішив відвідати Леоніда Драпака в селі Констанція. Розмовляли з ним десь зо три години. Приймав мене і відпровадив аж до Озерян на автобус. Коли повернувся додому, то в поштовій скриньці знову знайшов повідомлення на рекомендований лист від Чорновола. По дорозі до Ангелюка стрічався за кавою з Ярославом Чирським, якому зачитав своє звернення до Романа Гром’яка і XII обласної партійної конференції. Потім відвідав Олеся Ангелюка – Лідії Іванюк уже не було. Олесь Антонович розказав мені про засідання тернопільських письменників і про те, що передав мого листа Роману Гром’яку, який зачитав моє звернення перед усіма присутніми. Реакція на статтю була гострою, але Гром’як був задоволений.

                          Установчі збори УГС у Тернополі

У мене зберігся запис моєї промови, яку я виголосив на Установчих зборах УГС у Тернополі 26 січня 1989 року. Вона була такого змісту: «Шановні друзі! До нинішнього дня ми були ініціативною групою, а сьогодні нам надається статус Української Гельсінської спілки – її Тернопільської філії. Тому Установчі збори дозвольте розпочати словами нашого великого поета Василя Стуса:

Дай, Україно, гордого шляху

Дай, Україно, гордого лику!..

Звертання до нашої святині, немов молитва, очищає нас і ми мусимо визнати: без гордості і національної гідності мова наша, а значить і народ, приречені на зникнення. Український народ, який опинився перед загрозою руїни (адже східні області майже на 80% русифіковані), має нагальну потребу у відродженні, яке треба починати з психологічного визволення.

Тому, ставши членами Української Гельсінської спілки, беремо на себе посильний і, водночас, найвідповідальніший та найшляхетніший обов’язок – захищати Україну нашу від денаціоналізації, екоциду, від економічного і політичного централізму, від всього того, що залишив нам у спадок сталінізм та брежнєвізм.

УГС допускає плюралістичні погляди, але ті погляди повинна об’єднувати спільна мета – відродження України державністю.

Підтримуючи усе позитивне в перебудові, мусимо водночас визнати: поки що нема твердої певності, що вона закінчиться успішно, – сили реакції маскуються і завжди готові захищати свої власні інтереси та привілеї. Тому як складеться наша подальша доля – залежить від нас самих, від нашої активності і нашого впливу. Адже найбільша наша сила впливу – в компетентності та масовості, а перспектива – у безкорисливій праці.

Тепер Українська Гельсінська спілка виконує такі функції: стимулює партійні та державні органи, формує і активізує громадську думку, виконує певну роботу.

Про стимулювання, щоправда, не таке. як би хотілось, спостерігаємо по нашій поки-що короткій історії: інтерв’ю з кореспондентом «Вільного життя» (для зондування, звичайно), виклики до прокурора (для залякування), розмова із секретарем парткому і директорами підприємств багатьох наших членів УГС, переслідування як на роботі, так і на вулиці… І хоч у кожному випадку до УГС і «Декларації принципів» підходять упереджено, з певним прицілом начепити ярлики вульгарного націоналізму чи пов’язати нас з ОУН, все ж недавно прозвучали і нотки про неминучість дискусії зі Спілкою. Таких питань торкалися на засіданні парткому (в нас на Комбайновому заводі) і в газеті «Вільне життя» за 24 січня, де говорилось: «Реальна політична сила, яку треба враховувати – неформальні об’єднання. Потрібен глибокий аналіз їх програм, діалог». Це, зрештою, єдино правильний шлях для порозуміння, на противагу цькуванню і сваволі, до яких вдається ще сьогодні влада у Тернополі.

Щодо виховного моменту, то активна участь в акціях УГС пробуджує національну свідомість і розвиває політичну культуру, чим зобов’язує поширювати і пропагувати наші ідеї та принципи.

Робота наша буде розподілена по секціях – на структурі Спілки зупинимось пізніше. Також будуть і громадські заходи, як ось тепер підготовка до виборів (щодо виборів, то ми зберемо окремо Координаційну Раду, на якій вичерпно обговоримо, що нам робити).

Крім того, щоб не самоізолюватись, треба брати якнайактивнішу участь для поширення наших ідей в усіх тернопільських товариствах. Це стосується, насамперед, «Товариства української мови», соціоекологічного товариства «Ноосфера», «Громади Поділля». Мусимо тримати тісний зв’язок із філією Фонду культури, щоб уточнювати і черпати інформацію, а також робити їм зауваження. Восени створюється археологічне товариство, яке багато нам дасть для історико-пошукової секції…».

Після мого виступу вітальне і напутнє слово мав секретар Виконавчого комітету УГС Михайло Горинь. По ходу виступів ставилися питання. Були утворені секції: до історико-пошукової ввійшли Володимир Мармус і Йосип Титор, літературно-мистецьку очолив Ярослав Гевко, мовну Остап Жмуд, а екологічну Володимир Скакун. І, наостанку, Михайло Горинь проголосив Тернопільську ініціативну групу філією УГС, а мене обрали головою Тернопільської філії УГС…

          На засіданні ради  «Товариства української мови».

24 березня 1989 року відбулося засідання Ради «Товариства української мови». Зустріч присвятили 175-й річниці з дня народження Тараса Шевченка. Присутні декламували вірші, які були присвячені до Шевченківських свят. Від УГС виступив Ярослав Гевко. Він сказав: «Дії обласних партійних керівників, які заборонили урочистий мітинг 9 березня біля пам’ятника Тараса Шевченка (обмежились лише мовчазним покладанням вінків), не можна кваліфікувати інакше як антиперебудовними. Складається враження, що влада відгородилась невидимою, але досить щільною стіною від власного народу, не довіряє йому, зневажає його. Сьогоднішня активність народу, його пробудження, лякає тих, для кого застій був рідною стихією. Та які б вони не чинили перешкоди, курс на перебудову змінити їм не вдасться, як неможливо зупинити після холодної зими прихід весни».

Далі я виступив з промовою, яку мав прочитати біля пам’ятника:

Сталінська національна політика привела до того, що за гучним та водночас поверховим сприйняттям Тараса Шевченка часто приховується внутрішня порожнеча. Істинний Шевченко не в казенних словах, а в серці кожного патріота. Бо духовність передається через любов і віру. Адже найголовніша заповідь Кобзаря – любити свій народ, його культуру і традиції, його історію та мову, що виховує правдиву, а не лицемірну, любов до інших народів. А чи можемо ми по-справжньому любити свій народ, коли не знаємо його історії? Коли боїмося сказати повну правду, як вчить нас Великий Кобзар, а висловлюємось лише половинчасто? Коли найновіша наша історія та багато скарбів України знаходяться в архівах КГБ, в тому числі значна частина творчості видатного українського поета Василя Стуса? Коли за громадянську активність, яка зроду-віку вважалась на Україні найвищою духовною вартістю, сьогодні переслідують і запроторюють в психлікарні? Коли незважаючи на Гельсінський процес, підтриманий Горбачовим в ООН, і Віденську конференцію з прав людини, забороняють Українську Автокефальну Православну та Греко-Католицьку церкви? Коли українська мова ледве животіє, витіснена з усіх сфер життя, крім побуту? Коли прекрасна та оспівана багатьма поетами природа України перебуває на грані екологічного геноциду? Коли навіть пам’ятник Тарасу Шевченку, не питаючи згоди в громадськості, в 1982-му році запакували і вивезли геть з міста, аби не муляв очей з вікон державної установи… І лише тоді почнеться в Тернополі справжня перебудова, коли кожен з нас почне її від самого себе, проявивши громадянську активність для усунення подібних потворних явищ нашого суспільства. На таких засадах і стоїть Народний Рух України за Перебудову. Підтримуючи його, зможемо назвати себе справжніми духовними спадкоємцями геніального Тараса Шевченка».

Після мого виступу навіть аплодували і потискали мені руку. Обидва виступи (і Ярослава Гевка, і мій) збереглися в мене в оригіналі.

І ще 20 квітня в Тернопільському музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка, відповідно до оголошення, мала відбутися постановка Шевченкових «Гайдамаків». Продавали квитки, були перевезені за чималі гроші декорації з Копичинець, однак начальник обласного відділу культури Олександр Бачинський в останню мить заборонив постановку «Гайдамаків». Артисти Копичинського драмтеатру і їх режисер Орест Савка були до болю обурені поліцейським рішенням властей.

                     Політчині репресії та переслідування

На роботі 21 квітня о 12-й годині зустрічався в цеху з Василем Когутом і вручив йому «Український вісник» №9-10. Відтак після роботи заходив у Спілку письменників. Збиралася Рада Руху. Марія Куземко розповіла про свою поїздку в Київ: про зустріч з Іваном Драчем, про участь на засіданні Ради «Меморіалу» і на зборах київських письменників, про розмову з представником ЦК. Повідомила також, що члени Ради Київського «Меморіалу» розцінили заборону створення Тернопільського «Меморіалу» як політичний тиск та репресивний акт місцевих властей і на знак солідарності з тернопільчанами надіслали телеграму протесту в Москву. А на зборах київських письменників Іван Драч оголосив, що члена Спілки письменників України Георгія Петрука-Попика виключили з партії за участь у Народному Русі. Іван Драч одночасно ознайомив і з наклепницькою запискою з Тернополя, де причини виключення з компартії мотивувались екстремізмом та випадом проти росіян. На цьому засіданні Ради Народного Руху було вирішено випускати газету під назвою «Хроніка Народного Руху».

7 травня прибув у Київ о 7-й годині ранку і зразу зателефонував до Миколи Горбаля – він мене запросив до себе. Коли зайшов до Миколи, то там застав Степана Хмару. З’ясувалося, що його покарали штрафом у тисячу карбованців і адміністративним наглядом. Згодом до нас пристали представники Дніпропетровщини з Іваном Сокульським (Петра Розумного арештували на 10 діб). Разом вирушили на квартиру з електронно-мікрофонним пристроєм. Там вже були: В’ячеслав Чорновіл, Олесь Шевченко, Оксана Мешко, Євген Пронюк та інші. Потім підійшов Левко Лук’яненко. З годину порозмовлявши, ми всі вирушили на мітинг в Биківні. Туди йшли колоною – я навіть тримав транспарант з написом: «Шукаєте винуватих у Биківні, а вони серед вас». Наприкінці мітингу виступали Левко Лук’яненко та Степан Хмара, який запропонував прийняти резолюцію щодо скасування Указу Верховної Ради СРСР від 8 квітня 1989 року «Про кримінальну відповідальність за державні злочини». Виступали кандидати у народні депутати. Десь у цей час підійшов до мене Михайло Стойко з Бучача, який виявив бажання записатись в УГС – приїде до мене після 20 травня.

8 травня, коли прийшов на засідання «Меморіалу», – нікого не було. Я зателефонував до Марії Куземко, а вона дала мені номер телефону Ярослава Карп’яка. Я з ним зв’язався і провідав його (Гайова, 26). В цей день також отримав листа від Левка Лук’яненка з маркою, де була зображена монета з тризубом, і зразу йому відписав.

9 травня складав звернення до Президії Верховної Ради СРСР щодо скасування Указу від 8 квітня. Коли закінчив, то відніс Богданові Лехняку, щоб передав Григорію Лаврушку для збирання підписів під зверненням. Одночасно я хотів перевірити, чи справді Лаврушко збере підписи під закликом: «Геть сваволю партбюрократії!». Затим довго всюди телефонував (до Чорномаза та інших) але безрезультатно…

10 травня відвідав засідання Народного Руху. Михайло Левицький доповів, що в обком компартії Тернополя надійшла відповідь на телеграму, яку Тернопільська організація Руху надіслала Міхаїлу Горбачову у зв’язку з переслідуванням його членів. На словах обком став ніби толерантнішим до Руху, проте вони одночасно поширили інструкцію для всіх організацій Тернополя, як боротись з УГС та НРУ. І насамперед чомусь з такими членами як Левко Горохівський, Дмитро П’ясецький, Анатолій Федчук… Під кінець засідання я розповів про мітинг у Биківні і порушив питання про скасування Указу від 8 квітня. Усі проголосували «за». Під зверненням щодо скасування репресивного указу зібрав 122 підписи.

Шкода, але на цьому обриваються мої нотатки у записній книжці, написані мимохідь без претензій на художність, про болючі проблеми того часу, оскільки завантаженість, як організатора УГС, зростала, і я перестав записувати про тодішні щоденні події…

Проте саме відчуття духу того переломного часу спонукали не зігнорувати цими записами. А ще глибока пошана до тих перших, що за покликом совісті свідомо ставали на дорогу правди.

Хтось із тут згаданих був відчайдушним, а хтось обережним, але про всіх моїх тернопільських друзів того непростого періоду двадцятирічної давності залишається в мене найсердечніший спомин, - згадував Левко Горохівський, м. Київ.

Передруковано із записника 16 березня 2010 року.

  Фото – з відкритих джерел