Переписати підручники з історії України закликає відомий дослідник
Ми нині маємо на 100% спотворену російську і на 90% - українську історію, вважає письменник і дослідник Володимир Білінський. Побувавши недавно у Тернополі, він заявив: те, що вивчають за шкільними підручниками, - вигадка.
Чоловік, який усе життя будував мости, тепер читає лекції з історії і радо зустрічається з читачами своїх книг, розвінчує міфи, умисно складені псевдовченими. Володимир Білінський виявив чимало фактів, які доводять: ми досі знаємо про свою країну лише те, що нам свого часу нав’язала Росія. Невтішні висновки дослідник зробив, аналізуючи доступні джерела і зіставляючи факти. Врешті історик зрозумів: росіяни протягом віків були підданцями золотоординців, тому жили за їхніми законами. Відтак слов’янами їх називати - помилка. Більше того, це можна вважати образою для інших народів.
- Я пишу третю книгу із серії «Україна-Русь», але буде ще й четверта, і п’ята, - каже Володимир Білінський. – Зрозумів, що Московію не проб’єш, треба підірвати. Ось той мур я і хочу підірвати, поки ще маю сили…
Виховувала вчителька – в’язень сталінських таборів
Перебуваючи нещодавно у Тернополі, Володимир Білінський пригадав, як його запитали: «Як ви дійшли до життя такого?». Свою відповідь столичному журналісту він із гумором переповів тернополянам: «Коли я закінчував школу, то був дуже активним комсомольцем. Майте на увазі, навіть був комсоргом! Причому квиток отримав одним із перших. Тоді моєю вчителькою була Олена Андріївна Пирогова. І я їй дуже вдячний за те, що вона створила мені ось таку долю. Певно, вона побачила, що я йду хибною дорогою. У ті часи, ще до війни відсидівши 10 років у Карлазі (Карагандинському виправно-трудовому таборі), вона зрозуміла, що цей хлопчина пропаде, якщо він буде перти проти радянської влади. Тож саме вона мене за вуха затягнула у комсомол. І цим, вочевидь, врятувала».
До речі, під час навчання у Дунаївцях у табелі школяра Білінського від 1-го до 4-го класу були лише п’ятірки, але він був такий недисциплінований, що вчителі завжди писали у щоденнику для мами: «Білінська, зверніть увагу на поведінку сина». І ставили лише «одиниці» за дисципліну. Але завдяки Олені Андріївні хлопцеві все-таки вручили похвальний лист. І за це вчений досі вдячний педагогу. Колись весь час намагався її відвідувати, а тепер, коли жінки уже немає на світі, із особливою теплотою її згадує.
- Саме вона на мене позитивно впливала і так виховувала, - каже дослідник. – Матері було не до мене…
Переконався у брехливості радянської системи
Після вишу простий сільський хлопчина з дипломом «у зубах» потрапив за направленням у Караганду – місцевість із дуже складним кліматом.
- Коли я вийшов з поїзда, то годин сім-вісім сидів у залізничному вокзалі - надворі була пилова буря. У приміщенні хоч обличчя можна було роздивитися, а на вулиці – хоч в око стрель. Врешті ледве добрався до місця, де мав працювати. Починав простим майстром, пізніше став начальником дільниці… Так і доріс до високого начальства…
За радянських часів чоловік мав багато нагород. Але головним своїм здобутком він вважає не це. Адже Караганда виховувала тих, хто до неї потрапляв.
- Це місто у 1950-1960-ті роки було освіченішим за багато інших, - додає співрозмовник. - У Карлазі сиділи, а також на поселенні у тих краях були найосвіченіші люди, справжня еліта. Їх усіх назвали ворогами народу і посадили. А родичі цих професорів, відомих письменників, до речі, також відбували строки у тамтешніх таборах. Один із них називався АЛЖИР – російською «Акмолинский лагерь жен изменников Родины».
Саме там Володимир Білінський переконався у брехливості радянської системи і почав шукати відповіді на свої запитання. У Казахстані він написав першу і другу книги, зібрав матеріал на третю, працюючи у бібліотеці в Алма-Аті, де жив 13 років.
- Матеріал черпав скрізь. В Алма-Аті - чудова бібліотека Академії наук, - пригадує співрозмовник. – Також часто бував у Ташкенті, тамтешня Національна бібліотека – супер! А ще постійно проходив перепідготовку у Москві, у тодішньому Ленінграді. Багато фактів почерпнув у Ленінській бібліотеці й бібліотеці Салтикова-Щедріна. Навіть мав через такий інтерес неприємні розмови з працівниками КДБ.
«Ми ще до XVII століття мали свою державу»
І за часів Польської, і під час панування Російської імперії про Україну вигадали чимало міфів. Наприклад, вони нав’язали думку, що наша держава не мала спадкових князів. Але ж ми були узаконеним державним утворенням ще за часів батька Данила Галицького, наголошує дослідник. Про це, і не тільки, він і розповідає у своїх книжках.
- Ми ще до XVII століття мали свою державу, тож навіть у ті часи Польща і Росія, завойовуючи Україну, чинили, як агресори, - констатує пан Вододимир. – А якщо ми почнемо говорити про всі міфи, які про нас і для нас вигадали, то до вечора не закінчимо. Один із прикладів: Олександр Невський зовсім не був тим Олександром Невським, якого нам нав’язує Росія. Другий приклад: Дмитро Донський. Насправді джерела доводять, що це був тюркський хан Сари Хозя. Черговий міф: Москву не заснували в 1147 році, як пишуть у підручниках, а тільки в 1272-му, у татарський період це зробив онук Батия. Кажуть: татаро-монголи, а там у ті часі ніяких монголів не було, а лише тюрки.
Московити зовсім не слов’яни, а східно-татарське плем’я, доводить дослідник. Через це його праці і результати досліджень намагаються очорнити у Росії, а в Україні не надто поспішають поширювати. Наприклад, Володимир Білінський пропонував видати спеціальний наклад своїх творів Вікторові Ющенку, коли той був президентом. Автор не претендував на гонорар, лише прагнув, щоб книжки потрапили у всі школи, вищі навчальні заклади і бібліотеки – аби їх міг прочитати кожен. Але далі ідеї справа не просунулася.
- На жаль, ми не можемо посунути з місця історичну науку. Існують старі історичні школи, започатковані Москвою. І ці школи досі виховують кандидатів і докторів у тому руслі, яке свого часу створила Російська імперія, - зітхає дослідник. - Як сказав колись професор Кіндратенко з Харкова: українську історію не можуть написати сучасні українські історики і ніколи не напишуть, бо вони залишилися на узбіччі російської імперської історії і завжди там були.
«Треба вже колись із нашою історією познайомитися»
Володимир Білінський закликає усіх дивитися на історичні факти «українськими» очима. Наші історики, наприклад, пишуть, що Софію Київську заснували у 1017 році, а в російському літописі вказана інші дата - 1035 рік. Випадково таких речей, на думку вченого, не роблять. Отже, якусь мету псевдовчені переслідували. І через це ми донині у підручниках маємо спотворену історію.
- Наприклад, постать засновника Галицько-Волинської держави, яка не входила до складу Золотої Орди, батька Данила Галицького - Романа Мстиславовича ніде не вивчається в українській історичній науці, - продовжує дослідник. - Натомість нам вішають «лапшу» на вуха і нав'язують Володимира Мономаха з його шапкою… І ми вивчаємо його «золоту добу», якої насправді не було. Чому ми не вивчаємо своїх князів? Навіщо нашим дітям говорити про російського князя, який не має стосунку до України? Але ми нав’язуємо їм це.
До речі, один із найкрасномовніших міфів – легенда про битву на Куліковому полі. У тій місцині ще від часів Союзу працювала не одна археологічна експедиція. І жодного зламаного списа вчені не знайшли при розкопках. А це нонсенс, якщо брати до уваги, що там начебто зустрілося і воювало багатотисячне військо. Тож у музеї Куліковської битви всі експонати – привезені: з Рязані, Москви, Тули.
- Я нічого не вигадую, від себе не додаю, опираюся лише на ті джерела, які маю змогу вивчити, - стверджує дослідник. – І тому кажу: нам треба якомога швидше переписати, переосмислити українську історію. Бо і я, і ви, і наші діти досі вчать ту московську «лапшу»! А треба вже колись нашу історію знати…
Віра ОЛЕКСАНДРОВИЧ.
Фото автора і з доступних джерел
Довідка. Володимир Білінський народився 18.05.1936 р. на Поділлі, у селищі Дунаївці. Закінчив факультет «Мости і тунелі» Дніпропетровського інституту інженерів залізничного транспорту. За розподілом потрапив у Казахстан. Із 1959 до 1996 року жив і працював у Караганді, пройшов шлях від майстра до заступника начальника Главку. Був членом Колегії Держбуду Казахстану. У 1999 р. повернувся в Україну. Проживає у Києві. Часто відвідує з презентаціями і лекціями різні міста України. Написав кілька бестселерів: «Країна Мокcель, або Московія», «Україна-Русь», «Москва Ординська».
У Тернополі нещодавно репрезентував другий том книги «Україна-Русь. Князі Галицькі-Острозькі». Видання надрукували в одному з місцевих видавництв.