Підприємець і ветлікар з Тернопільщини воює на передовій

– Війна застала мене на роботі. Звідусіль доносилися страшні новини... У перші тижні я долучався до різних зборів для військових, організував краян до випічки печива на передову разом із благодійним фондом «Покрова». А через два місяці записався в тероборону Кременця. Ми з побратимами пройшли навчання на полігоні, несли чергування на блокпості між Тернопільщиною і Рівненщиною. Виконували й інші завдання, адже була загроза вторгнення росіян із білорусі. Окопалися в лісі, готували бліндажі, бійниці. Восени наш підрозділ відправили на передову в Запорізьку область. Прийшов ввечері наказ – вранці виїхали. Ми були готові до цього, бо ж – війна. 

– На фронті Ви відповідаєте майже за сотню солдатів. Складно бути командиром? 

– Мені довірили очолити роту. В нашому стрілецькому батальйоні більшість військовослужбовців – із Кременеччини. Ще навчаючись у виші, я пройшов вишкіл на військовій кафедрі. Знадобилося! Із 2015-го працював ветлікарем. Не гадав, що доведеться брати в руки зброю. Моя посада на фронті більше управлінська, тож цивільний досвід керівника став у пригоді. У воєнній справі багато вчуся від побратимів, які раніше несли службу. Ми підтримуємо один одного, це додає сили рухатися вперед. 

– Чим займалися Ваші побратими до війни?  

– У наших рядах – учителі, медики, підприємці, робітники... Професійних військових серед нас одиниці. Більшість із побратимів – патріоти, у перші дні до військкомату йшли за ідею, керувалися винятково внутрішніми переконаннями. Розуміли, що треба захистити від ворога нашу державу і своїх рідних. 

– На якій відстані від ваших позицій перебуває ворог? 

– Найближча точка – за 400 метрів. Дислокуємося у  лісосмугах на межі Запорізької і Донецької областей. Рашисти – в окопах навпроти нас. 

– Що найважче доводиться проходити на війні? 

– Найважче – невідомість. Коли їхали на передову, ще не розуміли до кінця, що таке війна. За рік адаптувалися до складних умов, здобули певний досвід. Хлопці стійко тримаються. Моральний дух високий. У нас немає вибору: мусимо бути тут і захищати нашу державу, щоб окупанти не прийшли до наших домівок. Слава Богу, в нашому підрозділі нема втрат. У побратимів були легкі поранення. 

– Ви про все розмірковуєте виважено. У Вас такий характер? 

– На війні кожен психологічно налаштований по-своєму. Я – командир, тож маю бути стриманим, розсудливо дивитися на речі. Звісно, дехто з хлопців втомився, бо вже півтора року на війні. Великий плюс – відпустка. Зустріч із рідними – мотивація. Повертаються на фронт із новими силами. Я також цьогоріч мав відпустку. Моїй донечці скоро виповниться рік. За останніх сім місяців я бачив її тільки раз. Добре, що є відеозв’язок. 

– Війна забирає у нас багато цінного… 

– Так, потішаю себе думкою, що найближчим часом вона  закінчиться нашою перемогою. Тоді нарешті будемо з рідними й близькими. Хоча розумію, що ще велика територія окупована. Велика кількість російської армії на нашій землі. У нас є потенціал вигнати їх, але це залежить від багатьох чинників. Але якщо нині поступитися росіянам хоч чимось, то хлопці на фронті не пробачать. Наші жертви не можуть бути даремними. 

– Ця війна складна? 

– Для мене це перша війна, не маю з чим порівняти. Побратими, які воювали в інших «гарячих точках» у світі, визнають, що у нас – пекло. Кожна війна – великі втрати. Для багатьох сімей – непоправні. Біль... Наших Героїв, на жаль, не повернути. Але занепадати духом не можна, хай там як. 

– Українці століттями відстоюють свою незалежність. Відчуваєте себе частинкою багатьох поколінь борців нашого народу? 

– Вочевидь  так. Минулими століттями  українців хотіли знищити, аналогічно й нині. Нічого не змінилося. Якби ще справді була якась причина цієї війни, а це просто геноцид українського народу. Гине цвіт нашої нації...   

– Чи пригодилися Вам на фронті знання з медицини? 

– Кілька разів підліковував котів і собак місцевих мешканців. У нашому підрозділі хороші бойові медики, тому мої навички ветлікаря, на щастя, не потрібні (усміхається, – авт.). 

– Війна змінила Вас? 

– Вона змінила, мабуть, кожного українця. Когось –  більше, когось – менше. Тим, хто на фронті, важче. Зазвичай воїни повертаються додому іншими. Війна навчила передусім витримки і ще більше почав цінувати близьких і рідних. Складні моменти в житті іноді перевертають наші цінності. Коли на передовій тебе наздоганяють міни, коли дивишся смерті в очі, не кожен витримає. Приходить переосмислення. Війна руйнує, але труднощі роблять нас сильнішими.   

Фото з відкритих джерел