Подружжя з Тернопільщини взяло на виховання 17 дітей

На Тернопільщині багатодітна родина Рожицьких, маючи п’ятьох власних дітей, взяла під опіку ще сімнадцятьох. Майже усі вони мали певні діагнози, як-от дитячий церебральний параліч, проблеми зі слухом тощо. Про це пише «Українська Правда.Життя».

Активно рости родина Рожицьких почала 20 років тому. При цьому, як зізнається пані Світлана, вона ніколи не планувала усиновлювати чи брати під опіку малюків, адже сама виросла у сім’ї, де було двоє дітей. Натомість чоловік Світлани – із багатодітної родини.

Однак усе змінила дівчинка, яка з народження не розмовляла і не чула. У неї загинула мама і дитину забрали до інтернату. 

Ми жили на сусідніх вулицях з цією родиною, але не знали один одного. Нас познайомили сусіди, – розповідає жінка.

Світлана дуже перейнялася долею дитини і неодноразово відвідувала її в інтернаті. А коли дівчині виповнилося 18 років, їй не було куди йти. Тож жінка забрала її жити до себе. 

Потім родина прихистила дівчинку з психіатричними проблемами і відставанням у розвитку. За словами жінки, вона  була дуже хорошою і спокійною дитиною, однак матір від неї відмовилася ще при народженні. Зараз їй 25 років і вона сама вже стала мамою – народила трьох малюків. Допомагає їх виховувати Світлана, адже тато дітей залишив родину.

Вона вийшла заміж за ще одного з моїх прийомних хлопців – Василя. Спочатку все в них було добре, але потім він залишив її. Знаєте, не можу його засуджувати, діти з інтернатів не знають, що таке сім'я, відповідальність. Вони травмовані морально, – розповідає пані Світлана.

Сам Василь з іще однією дівчинкою постукали у двері Рожицьких 20 років тому у передноворічний вечір. 

Мене вразило те, що діти були напідпитку. Сказали, що дуже голодні і попросили у мене грошей на їжу, – пригадує Світлана.

У той час жінка лише тиждень як народила третю дитину і повернулася додому з пологового. Але вона впустила у дім підлітків і навіть залишила їх на святкування Нового року.

Василь, як розповідає жінка, «був надзвичайно проблемною дитиною». Коли Світлана вирішила забрати його з інтернату, там дивувалися. Тоді йому було лише 12 років, але він «вживав спиртне, палив цигарки, нюхав клей і ацетон». Він постійно тікав з інтернату. Хлопця знаходили в різних містах України. У родині Рожицьких він позбувся практично усіх своїх залежностей, каже Світлана.

Знаєте, в інтернатах проти, щоб від них забирали дітей у сім’ї. Принаймні до війни так було. Мені прямим текстом казали: скільки ти ще до нас будеш ходити? Скільки тих дітей будеш брати? Чому хліб наш забираєш? Уявляєте? Але я на це уваги не звертала. Бо навіть найбідніша сім’я – краще місце для дитини ніж, інтернат, – каже багатодітна матір.

Попри діагнози, усі діти в сім'ї Рожицьких змінювалися як морально, так і фізично. А ті, що мали діагноз «глибока розумова відсталість», ходили у звичайні школи і зовні нічим не відрізнялися від абсолютно здорових дітей, каже Світлана. 

Якось я взяла 14-річного хлопчика з ДЦП. Він не міг ходити і виглядав значно меншим свого віку. Ми з чоловіком інтенсивно займалися дитиною, возили його у лікувальні санаторії. І уже за 4 роки життя в нашій родині він їздив на велосипеді. Зараз йому 23 роки, він закінчив школу, училище, вчиться в інституті. Живе окремо недалеко від своїх прийомних батьків. Він абсолютно самостійний і соціалізований до життя, – продовжує жінка.

Світлана додає, перший час у родині багато дітей з інтернату не можуть втамувати голод.

Діти з інтернатів довго не можуть наїстися. Я не обмежую їх у їжі. Одна дівчинка цілий рік після дитбудинку просила гречку і квашені помідори. Як ліплю вареники, то одразу чотирьох видів – щоб кожен зміг обрати ті, що до вподоби. Готую котлети, голубці, – каже жінка.

Два роки тому Рожицькі взяли в родину ще двох рідних братів. За словами жінки, вона з чоловіком жодного разу не пошкодувала про своє рішення стати прийомними батьками. Усі діти називають їх мамою і татом.

Знаєте, я завжди кажу, що є діти, народжені тілом, а є діти, народжені серцем. Своїх прийомних діток я народила у своєму серці. І можливо я багато чого не можу їм дати, але основне – материнську і батьківську любов, вони мають, – каже багатодітна мама. 

Щоразу, коли Світлана бере у родину дитину, обіцяє собі, що це вже востаннє. 

Але, хто знає, можливо у двері мого будинку постукає і торкнеться мого материнського серця ще якесь знедолене дитя, – зізнається жінка.

Фото з сімейного архіву Рожицьких