Щоразу мандрівка до Бучача видається мені особливою та трохи тужливою. Є щось у цьому місті, що зачаровує радісним смутком. Не знаю, що саме спричиняється до такого вражіння. Та й власне, чи не веде розгадування таємниці до її знищення? Тож залишмо це питання відкритим.
Бучач — місто цікаве, як на нього не глянь. Чи то зсередини, чи то ззовні. Якщо дивитися масштабно, втрапить у вічі його багаторівневість — мов хвилями йдуть вулички. Наче крещендо хору, підносяться ввись, та раптом біжать униз, стихаючи. Вражіння заповнюють по вінця.
3fccc59f-ccd7-4ca5-831e-3c4437ef1065
Тягнуться будинки, що стоять пліч-опліч. Переплітаються балкони. Тут вони повноправна частина простору, ніби окрема частина міста. Дуже приватна і водночас публічна. Довгі спільні балкони, котрі виконують свою першу утилітарну функцію. На сонці виблискує білизна, майорить на вітрі.
cc962869-485f-4642-a23c-ed7a6b5d92aa
Тішить, що тут ще не встигли обгородити все парканами та замкнути двері на кодові замки. Місто відкрите, запрошує зазирнути вглиб, мандрувати. Зайти в під’їзди, пройтися рипучими дерев’яними сходами, приголубити дерев’яні поручні. Чоловік розвішує білизну, жіночки сидять біля під’їзду, плавно тече їхня розмова, суті якої не можеш вловити, але й то не потрібно, бо самі слова, позбувшись значення, тихо несуть далі на хвилях м’яких звуків. Десь «перемовляються» голуби, чути, як дзюрчить вода фонтану. Тим часом сонце пече й виплавлює всі ті звуки в монолітну масу, в яку вгрузаєш, в якій потопаєш.
94f244a9-252e-45b9-9f10-bcaaf91f89de
de834c94-6aa6-40bc-9272-78ad012e52c8
df0f70af-feb7-4e81-9afc-1bebb7020c54
Місто, наче саме веде, і щоразу приходиш до ратуші. Вона стриміє горі, пронизуючи небо та є ніби віссю світу, центром відліку, початком, нотою, що задає настрій. Ось вже кілька років стоїть у риштуваннях, і мені здається, то теж символічно. Прикрашена химерними та алегоричними скульптурами Пінзеля, манить якоюсь містичною силою — відкрита й закрита водночас. У цій мандрівці сповнилося одне з моїх заповітних бажань — потрапити всередину ратуші. І ось — кручені дерев’яні сходи, просторі, наповнені світлом кімнати. Тут, до речі, колись була художня школа. Тепер господарюють голуби й коти...
66570270-8a9d-48f6-b2b3-20e46be8792e
У Бучачі відчуваєш себе постояльцем на кілька годин. Не втручаючись та не заглиблюючись у місто, блукаєш, відчуваючи себе органічно стороннім та мандрівним. Спостерігаючи за тим, як проходить життя, не береш у ньому участі, але користуєшся його простором. Помічаєш не будучи поміченим.
Анна ЗОЛОТНЮК