Позивний «Восьмий»: боєць з Тернопільщини повернувся з Британії, щоб боронити Україну

Богдан Стефанець народився і виріс в селі  Городниця, що на Гусятинщині, у сім’ї священнослужителя. З дитинства любив малювати, мріяв стати художником. Після закінчення школи вступив у Теребовлянське вище культурно-освітнє училище на факультет образотворчого мистецтва, згодом продовжив навчання у Кам’янець-Подільському педагогічному університеті імені Івана Огієнка. Коли був на другому курсі, почалася Революція Гідності. Покинув університет, подався у Київ. Був разом з усіма від початку до кінця – і на Грушевського, і на Інститутській. На власні очі бачив, як падали поранені та вбиті. Вже тоді знав, чого прагне і готовий був на усе, щоби жити у незалежній та процвітаючій  державі...

Про це пише «Сільський господар плюс».

Саме Революція Гідності змінила нашу свідомість, – каже хлопець. – Ми нарешті відчули й усвідомили себе окремою самобутньою нацією, яка прагне мати власний шлях розвитку, не нав’язаний ззовні, і який ґрунтувався б на загальнолюдських цінностях. Тож ми стояли на Майдані через ідею.

Революція Гідності міцно загартувала хлопця, як і інших її учасників, і вже тоді не було сумніву, що таких ніщо не зламає.

А коли на Сході країни почалася так звана  антитерористична операція, Богдан записався у Добровольчий батальйон ОЗСП «Азов». Це було влітку 2014 року. Чотири роки смерть заглядала йому у вічі, чотири роки він бачив пекло у «найгарячіших» точках країни. Слава Всевишньому і завдяки безперестанним  молитвам рідних повернувся додому живим і неушкодженим. Згодом вирішив, як і більшість українців, поїхати за кордон на роботу. Подався в Англію.  

У нього були своє життя, робота, захоплення, свої плани на майбутнє. Він знайшов нових друзів, вивчив мову, малював картини, які недешево продавалися.  24 лютого назавжди закарбується у його пам’яті. Звістка про те, що росія напала на Україну, сказати, що шокувала, – не сказати нічого. Хлопець не знаходив собі місця. Наступного дня, склавши у валізу найнеобхідніше, вирушив до українського кордону. Дорога додому була виснажливою і довгою. Але це була дорога найважливішою у його житті. Він їхав захищати свою країну. І ніякі труднощі не могли його зупинити…

Повернувшись додому, одразу поїхав у Гусятинський військкомат, щоби попроситися добровольцем на війну. Спочатку служив інструктором у 184-му Навчальному центрі ЗСУ у Старичах. Згодом разом із побратимами-земляками «Гамбітом» та «Люлькою» виконував бойові завдання на різних напрямках фронту, зокрема на Харківщині – у Балаклії, Морозівці, Савинцях, Довгалівці, Козачій Лопані та Ветеринарному, що у 700-ах метрах від російського кордону, та на Донеччині – в Бахмуті, Зайцевому, Бахмутівці, Веселій Долині.                                                                                   

Довгий час Богдан із позивним «Восьмий» служив без  ротації, та й особливо не рвався додому, бо першочергово вважав захищати країну від російської агресії. Декілька разів по кілька днів побував  удома, де його з нетерпінням чекає велика родина: тато – о. Василь, мама Людмила, сестра Ірина з чоловіком Віталієм, маленький племінник Богданчик, бабусі Ганна та Василина. Не встигали натішитися зустріччю, як їхав далі…                               

Загартований революцією та обпалений війною, він проситься туди, де гаряче, аби відімстити рашистам за понівечені міста і села, за розстріляних, за побратимів з «Азова». Про події на фронті та про пережите розповідає негусто. З болем у серці згадує хлопців, які загинули на його очах.

Не можеш собі пробачити, що таке сталося, а ти нічим не зміг допомогти. Тут або ти, або інший. Без втрат на війні не буває. Тут кожен має бути морально стійким, холоднокровним. А ще здоровим і фізично підготовленим. Людям зі слабкими нервами тут не місце. Будь-якої миті ти маєш забрати пораненого з поля бою і надати йому медичну допомогу, не думаючи про себе… 

Скоро буде рік, як Богдан Стефанець змінив усі свої плани заради Батьківщини. Він міг би спокійно жити в Англії, як його земляки, та насолоджуватися життям. Однак справжня любов до Вітчизни і нестримне бажання прогнати російську погань з рідної землі виявилися сильнішими. Бо Україна у нього – понад усе.

Читайте також: «24 лютого вже був у військкоматі»: історія командира з Тернопільщини

Марія МАЙДАНЮК 

На світлині: Богдан Стефанець із сестрою Іриною