Про переваги і труднощі навчання в Англії розповів Антон Угляр з Тернопільщини

Що потрібно, щоб українському студенту вчитися в Англії – бути розумним, генієм, бути багатим чи елементарно мати удачу? Усі варіанти можливі – вважає Антон Угляр з Оришківців Гусятинського району. Він – розповів про свій досвід. Антон восьмий рік проживає в Англії. Уже закінчив там університет і отримав диплом магістра, повідомляє ПРо.те.

Поїхав у 17 років. Навіть ще не мав закордонного паспорта. На той час, коли приїхав, був проїзний документ неповнолітнього. Коли тобі нема ще 18-ти років і в тебе нема паспорта, там є певні труднощі. Елементарно, щоб відкрити банківський рахунок, потрібно мати 18 років. Щоб навчатися в коледжі, теж потрібно бути повнолітнім. Інакше не зможуть зачислити на навчальну програму. Для мене зробили виняток. Я до повноліття півроку вивчав мову на курсах в тому коледжі, в який поступив. Аж потім пішов на навчання за спеціальністю. Перша моя спеціальність на бакалавріаті  – облік і фінансовий менеджмент.

Поступив на основі атестата за 11 клас. В Англії є організація, яка займається порівнянням дипломів. Вони перевели атестат на англійську і підтвердили його. Але була одна умова – вивчити мову і здати екзамен на знання мови. Вільно спілкуватися на той час не міг. Я трошки знав ази, але в школі вивчав німецьку. Англійською потрібно було вивчити мінімум до рівня IELTS 5,5. Максимально – це 9. Екзамен здав на 6 і мене зарахували на навчання за спеціальністю на рівні бакалавра. Вчився три з половиною роки. Здобув диплом бакалавра. Після того поступив до Вестмінстерського університету в Лондоні (University of Westminster) на магістратуру. Він був заснований майже 180 років тому як Королівський Політехнічний Інститут. Я закінчив Вестмінстерську Бізнес Школу (Westminster Business School). Там вже вивчав  фінанси, банківську справу і страхування.

Працюю над тим, щоб поступити в аспірантуру. Тема роботи – порівнювальний аналіз методів управління ризиками топ-5 американських і топ-5 англійських банківських установ. Їх діяльність за останні 15 років. Хочу показати, як змінювалися і як відрізнялися їх підходи відносно управління ризиками у кризові та посткризові періоди. Хочу проаналізувати, які банки краще зуміли відмежувати себе від ризиків, з якими вони стикнулися, а також дослідити як це вплинуло на їх продуктивність та рентабельність.

Ще в 10 класі міркував про те, де хочу вчитися. Думав після ЗНО поступити до київського вишу, бо в той час брат навчався в Києві. Нам обом було б легше і веселіше. Здавав незалежне оцінювання з української мови та літератури, додатково математику. 175 балів було недостатньо, щоб отримати місце на бюджеті в київському вищому навчальному закладі. Подавав у кілька вишів, але ніде не пройшов на бюджет. Навчання теж було недешевим – навіть і в Україні, щоб його оплачувати. Платно мене всюди брали. І я подумав, якщо вже йти на платне навчання, то краще заплатити дорожче і вчитися десь в Англії або у Європі. Навчання в коледжі в той час коштувало 6,5 тисяч фунтів на рік. Курс тоді був 9,50. Це – 61 тисяча гривень. У Києві тоді навчання коштувало десь 30 тисяч. Я розумів, що платити потрібно там чи там. Закордоном дорожче, але є більше перспектив на майбутнє. Навіть елементарно побувати в середовищі, вивчити мову, подивитися, як люди живуть на заході – це вже багато. У мене відкрився ширший кругозір.

Викладачів студенти сприймають, як друзів. Навіть звертаються не через «професор». Називають викладача по імені, незалежно від того, які у нього наукові ступені, стаж чи якісь інші досягнення взагалі. Нема вакууму між студентом і викладачем. Якщо є якісь труднощі або чогось не розумієш по навчанні, завжди можна до нього підійти після пари, написати йому на електронну пошту або призначити зустріч, для того, щоб з ним поспілкуватися відносно твоєї проблеми. Викладач просто зацікавлений, щоб допомогти. Кожен викладач прагне, щоб його студенти здали екзамени і набрали кращі бали. Вони відкриті, йдуть на зустріч. Такого поняття, як купити якийсь іспит, нема.

Мені було б цікавіше жити між студентами в гуртожитку, але це недешево. Я винаймаю приватне житло. В будинку є п’ять кімнат. Живе семеро чоловік. В мене окрема кімната. Кухню, ванну розділяю із сусідами. В домі усі з України – заробітчани. Лише я студент. Ми з ними проживаємо з тих пір, відколи приїхав. Житло знімаємо колективно в агентстві нерухомості. Кожен має фіксовану плату за своє помешкання. Скидаємося і тоді раз в місяць платимо агенції. Я плачу 140 фунтів в тиждень. Так уже шість років – плата не змінюється.

Коли приїжджаю до Англії і проходжу паспортний контроль, там, як правило, питають як справи, чи добре долетів і так далі. А коли прилітаєш додому, то на паспортному контролі тебе зустрічає похмурим поглядом прикордонний офіцер, який часом і не привітається, хоча кажу: «Доброго дня». Віддає паспорт так, ніби ти йому щось винен. Привітність людей відрізняється. Зрештою, транспорт і сервіс в Англії набагато в кращому стані. Англія – це батьківщина залізниці. Лондонське метро, чотири роки тому, святкувало своє 150-ти річчя. Залізниця святкувала 190 років. Стан поїздів на вищому рівні. Доступніше те, як можна подивитися розклад поїздів чи купити квиток. Хоча і в нас все це  розвивається. Не можна сказати, що там все дуже гарно, а в нас все погано. Україна ще в стадії розвитку, а Англія – в стадії високого розвитку.

Ходив на футбол. У Лондоні є багато футбольних команд. Часто ходжу на матчі, коли приїжджають наші команди. Шахтар або Динамо-Київ, які грали із Челсі і Арсеналом. Побував на різних стадіонах, але я не є фанатом. Футбол і Англія – нероздільні речі. Це ціла культура. Вони на футбол йдуть цілими сім’ями,  беруть і жінок, і дітей. Стадіони заповнені майже на 100 відсотків. Це дає можливість розвиватися і самій команді. Люди купують квитки і ці гроші йдуть до бюджету команди. Команда тоді має можливість купувати нових гравців, робити реконструкцію стадіонів і фінансувати інші пов’язані з нею проекти.

З тих пір, як приїхав, працюю. Спочатку працював офіціантом у ресторані в мережі готелів і ресторанів «Марріотт» (Marriott). Працював у відділі бенкетингу. Ми обслуговували різні прийоми, весілля були. Знали наперед, що, наприклад, є замовлення на 150 чоловік.  Я мав один або два столи, за якими слідкував від початку і до кінця банкету. Приносив їжу, збирав тарілки, дивився, чи всі все мають на столах. Ресторан мені допоміг, бо там не вимагали дуже сильного знання мови. Мав можливість спілкуватися з відвідувачами ресторану, так само із супервайзерами, які були англійцями, з колегами, але в них рівень володіння мовою був набагато вищим. Це мені допомогло швидше подолати мовний бар’єр. У ресторані пропрацював два з половиною роки. Залишив, бо вже був нецікавий такий заробіток. Там платили мінімум – 6,50 фунтів за годину. Я мав право офіційно працювати 20 годин на тиждень як студент.

Молодій людині, яка хоче чогось добитися в житті, в Англії легше цього досягти. Якщо хочеш працювати, маєш ціль, зможеш. В нас елементарно, щоб вирішити будь-яке питання, то мусиш звертатися до батьків, щоби вони шукали якісь шляхи. В Англії всюди йдеш сам. Там нема такого – вирішення справ за домовленістю. Є можливість бути самостійнішим, ніж в Україні. Так там побудоване суспільство – є чітка вертикаль, як повинна працювати будь-яка організація. Коли я приїхав з Англії перший раз додому, мені потрібно було отримати у військкоматі приписне. Думав, що сам отримаю. Поїхав до районного центру, зайшов до кабінету воєнкома і попросив, що мені потрібно. А він мені каже: «Ну добре, але ти мусиш з татом приїхати». Приїхали ми наступного разу з татом, а він мені каже: «Ти можеш почекати за дверима». Мені було дивно – вирішується моє питання, а я мушу за дверима чекати. Це був 2010-й рік. Не знаю, як вони там домовилися, все вирішилося. Але якби в мене була така ж ситуація чи якась подібна в Англії, то я би це сам вирішив. Ніхто б не казав, щоб прийти з батьком.