Про що тернопільський актор не розповідає пресі

Сьогодні Володимиру Ячмінському – 79!       

Кожний актор – це особистість. Незалежно від його віку чи регалій – це ціла епоха, адже ролі, в які він перевтілюється, живуть поза часом і простором. І кожна нова прем’єра – це знакова подія не лише для самого театру, а й для Тернополя. Що відчуває у такі миті душа служителя Мельпомени?

Із цим запитанням я звертаюсь до патріарха нашого театру, Народного артиста України Володимира Дмитровича Ячмінського. («Мазепа» - Блазень, «Тев’є-молочник» - Лейзер, «Запорожець за Дунаєм» - слуга Султана, «Сльози Божої Матері» - Дід та ін.).

- Що особисто для Вас означає ця подія – початок і завершення театрального сезону? 

- Знаєте, я тільки нещодавно почав усвідомлювати значення цієї події у моєму акторському житті. Для мене це як тиша і перехід одночасно. У період відпустки розслаблення не творче, а буденно-життєве. Початок сезону – це точка відліку для акторів. Вони стають старшими, росте досвід. А коли є досвід, тоді хочеться себе реалізовувати. Новий сезон – це початок для нової праці після творчого і фізичного відпочинку.

-  Грати одні й ті ж самі ролі - хіба це не нудно?

- Що ви! Це велика радість! Особливо тоді, коли з’являється відчуття, що тебе чекають. Я, наприклад, завжди чекав на «Гуцулку Ксеню». І жодного разу не зіграв однаково. Щоразу інші відчуття, інші вібрації. Знаєте, це можна порівняти із спортсменом, який бере висоту. Але кожного разу він не готовий взяти ту саму висоту.

- Чи має значення у житті актора випадок?

- О! Ще й яке! Одного разу я запізнився на репетицію вистави «Насильно милим не будеш». З цього приводу дуже хвилювався. Влітаю на сцену, серце калатає. Аж тут чую голос режисера: «Де Ячмінський?». Я як крутнувся на сцені і тільки ногами  – та-та-та-та! Мовляв, знай наших. Загребельний тільки головою похитав і каже: «От, дорогенький, оце воно і є. Зафіксуй цю мить на все життя». І я так зафіксував, що після того були гарні відгуки у пресі. А до того випадку я на сцену виходив просто і спокійно. Іншого разу я захворів і… таку «правду» грав! Знаєте, що після того сказав мені режисер? «Чого ж ви раніше не хворіли?».

- Чи є щось таке, про що актор Ячмінський не розповідав пресі?

- Я не мав де жити у Тернополі і цілий рік жив у гримерці, там у мене була своя подушка. Якось мене намовили і я згаряча подався у Хмельницький театр, де на той час працював світлої пам’яті Горчинський. Поселили мене в готелі, подушку я мав свою, тернопільську. Підходжу до вікна, а там якась забудова, сіра стіна перед очима. Мені стало так важко на душі, я подумав, що то недобрий знак. Така ностальгія взяла за рідним театром, що я хутко побіг на вокзал подивитися розклад автобусів на Тернопіль. Не задумуючись, купив квиток, сів у автобус і поїхав. Подушка залишилася у Хмельницькому.

У моєму театральному житті було 52 сезони, саме стільки часу я віддав сцені. Але один сезон запам’ятався особливо… Режисер Геляс готував виставу «Дай серцю волю, заведе в неволю». Театр пішов у відпустку, а ми з ним… працювали, так би мовити, у міжсезоння. Так я став Іваном Непокритим.

- Що б Ви побажали молодим акторам?

- Театр – це життя. Це місце для реалізації творчого дару. Це місце служіння. Коли я був молодим, то ставив театр на перше місце, але це неправильно. На першому місці має бути сім’я. Всі першовитоки йдуть із неї. На жаль, це помилка багатьох, і я також був не винятком, не усвідомлював. Але, мабуть, все мало бути так, як було. Моє побажання? Любіть театр!

Володимир Ячмінський з педагогом-художницею Тетяною Осіповою

Валентина СЕМЕНЯК.

Фото автора.