Письменник Василь Махно: «Життя – сума помилок, які ми намагаємося виправити»

Поет і письменник Василь Махно каже, що є люди, за якими він сумує, коли перебуває у Тернополі. Але для нього це дуже особистісне. Про свої спостереження з подорожей, пошуки, висновки ностальгію і побут пан Василь розповів сайту ПРО Те.

У кожній країні є свої пагорби і долини. В Україні набагато краще із постачанням води, аніж у Інді. А в Колумбії, окрім футболу, вічнозеленої рослинності й плантацій марихуани, у великих містах існують квартали міської бідноти. У Нікараґуа дехто не кожен день має миску рису. Ізраїль перебуває десятки років у стані перманентної війни. Я це кажу тому, що стереотипи сприйняття «іншого життя» хибують на ідеалізацію. Україна, якщо впорядкує свою політичну систему і переживе цей складний історичний період, зможе покращити рівень життя для більшості громадян.

Душевна гармонія — це відчуття наповненості часу і простору.

Маю задоволення від багатьох речей – але найперше від вдалого вірша чи прозової сторінки, яку щойно написав.

Щасливий з тими, з ким приємно спілкуватися.

Не маю життєвого кредо. Уважаю, що будь-які визначення або пафосні, або в жодному випадку не можуть бути здійсненими. Вони красиво звучать, – тільки й того.

За себе варто боротися. І якщо я кажу за себе, то це не лише індивідуально за свій комфорт. За себе – це означає за обстоювання всього, що ти уважаєш важливим у цьому житті:  твого слова, твого дому, твоєї батьківщини.

Помилки – така ж необхідність для людини як повітря чи вода, бо це спонукає тебе вдивитися в себе і в оточення. Життя взагалі – сума помилок, які ми намагаємося виправдати.

Було кілька найскладніших періодів. Розлучення батьків, «богемне життя» 90-тих, переїзд до США. Нині, коли дивлюся на складнощі життя, думаю, що вони просто були необхідними, щоби здобути життєвий досвід.

Намагаюся уникати конфліктів.

Постійно багато читаю. Читання – одна із улюблених моїх форм спілкування зі світом. На моєму столі більшість книг, куплених уже в Нью-Йорку. Звичайно, що вони англійською. Роман Чинуа Ачебе, біографія Данила Кіша, роман Макса Фріша, біографію Френка О’Гари, польською – біографію Ісаака Башевіса Зінґера, нові поетичні збірки Богдана Задури і Януша Шубера, сербською – романи Момо Капора і Міодраґа Булатовича. Останнім часом багато різних джерел різними мовами, бо пишу одну річ, котра вимагає читати навіть дисертації про певні історичні періоди. Тобто я ніколи не обмежуюся читанням виключно української літератури, радше навпаки.

Інша мова – це інший світ, свої правила, лексикон, ідіоми, вимова слів тощо. Зберегти світ своєї мови і досконало увійти у світ іншої – це важкий процес.

Досконала і комфортна бесіда у психологічному розумінні – бесіда рівних.

Говорити можна і, навіть, треба про все. Тільки треба знати з ким і коли.

Інколи слухаю диски, які попривозив з різних країн – запальну латиноамериканську, медитативну індійську, балканські мелодії. Потреба у класичній музиці щораз зростає, намагаюся відвідувати концерти симфонічних оркестрів. Оперне мистецтво цікавить менше.

Люблю, щоби вдома на стінах висіли картини і урбаністичні фотографії. Також люблю різноманітні дрібнички, привезені з різних картин, котрими удекоровую свій письмовий стіл. З Ізраїлю – ангел з ліванського кедра,  з Нікараґуа – лялька в національному костюмі, з Македонії – акварель з пейзажем міста Струґа, з Німеччини – керамічна мініатюрна гальба для пива, з Туреччини – мідяний кавничок.

Є кілька магазинів у Нью-Йорку, які я відвідую сам, без дружини. Тоді можу спокійно щось вибрати.

Не переймаюся стилями, але люблю піджаки і джинси. Інколи одягаю шийні хустки. Сорочки мені подобаються “Ralph Lauren” і “Tommy Hilfiger”, джинси “Levi’s”. Моєму гардеробі є більше тридцяти піджаків. Але у країни південної Америки не поїдеш у шерстяних піджаках англійського текстилю.

Подобається бувати у ресторанчиках і забігайлівках. Часто обідаю там. Зінґер колись спеціально ходив до кошерних кафетеріїв, щоби чути про що говорять відвідувачі, бачити їхні обличчя – шукав там героїв для своєї прози. Ось так можна поєднувати задоволення з ремеслом.

Як не дивно – мені найбільше подобаються борщ, вареники, тертюхи, квашена капуста, квашені помідори, квашені яблука. Екзотична їжа, яку довелося куштувати, не викликає у мене великого захоплення. У 2015 році ми з дружиною поїхали до Парижа, в якому тоді навчалася наша старша донька і зайшли у ресторанчик, поблизу Ейфелевої вежі. Мої домашні мене переконували замовити жаб’ячі лапки, мовляв Париж, Франція тощо, але їх так не замовив.

Сніданок у мене – це вівсяна каша. За цим пильнує дружина.

Кохання – це падіння стрімголов і нема певності, що впадеш на приготовлений кимсь брезент.

Нема нічого ідеального. Так само й ідеальних пар, життя набагато складніше.

Любов – це вища форма життя.

Коли приїжджаю до Тернополя, мені не вистарчає моєї молодості.

Наталя ЛАЗУКА