Роман Воробйов: «Поет має шукати і не злякати красу»

Нещодавно у Тернополі активно та «не злим тихим словом» згадували поезію. У різних точках міста з несподіваних місць визирали аркушики із видрукуваними віршами, позначені хештегом тернопільська_поезія_мертва. Відтак на набережну винесло скелет тієї самої тернопільської мертвої поезії…

Не буду переповідати далі, бо власне про цю акцію — видиму та невидиму частину — спілкувалася з її співтворцем (так само, як і автором частини мертвої поезії) Романом Воробйовим. Крім того, поговорили і про його творчість та її просування у вічність.

ГРИВНЯ ВПАЛА, ОЛІЇ ДЕФІЦИТ, А ТУТ ЩЕ Й ПОЕЗІЯ ПОМЕРЛА – ЦЕ  ПРЕКРАСНО

— Давай спочатку про мертву тернопільську поезію. Коли ти придумував цю акцію, які асоціації в тебе виникали? Бо мені щойно згадалися культи, коли мертвих муміфікують, а потім у певний час виставляють парадновбраних на святкування

— Перш за все, варто зазначити, що ідея акції належить не мені. Це результат стихійного мистецького товариства, ідейним натхненником якого став активіст Костя Ковалок. Ця людина могла б стати «Тернополянином року» років так за п’ять, якби така номінація була актуальною та популярною. Ще були люди, які допомагали з логістикою та теслярством. Мені здається, в цього прекрасного товариства ідеї не вичерпалися.

Фраза виникла ще раніше, як ми розмовляли з поетом Юрієм Матевощуком про те, хто до сьогодні залишився з літературної студії 87 більш-менш активним. Спершу порахували всіх, кого можна було назвати частиною студії, – вийшло десятки три. Після – хто де нині є, чим займається і чи ще пише. Таких можна було порахувати і на пальцях однієї руки, і їх було не п’ять.

Вертаючись до асоціацій, звісно, це можна порівняти зі святкуванням довкола мумії. Це також можна назвати коханням під час холери, бенкетом під час чуми, танцями на кістках, піаром на крові. Але це швидше не муміфіковане тіло, а некролог в ранковій газеті. Коли людина читає, мовляв, маршрутка дорожча, ой леле, тарифи зросли, гривня впала, олії дефіцит, а тут ще й поезія померла. Це прекрасно.

— Розкажи про концепт акції.

— Загалом було близько сотні віршів, авторів – п’ятнадцять-двадцять. Вже згадував був, що частина віршів була взята з давно закритого сайту давно закритої літературної студії 87. Більшість з авторів уже не пише. Частина листків порожні. Ці вірші ніким не написані. Частина порожніх листків підписані автором. Ці тексти вони не створили. Там є люди, які, як на мене, мали б писати далі, а ще всі ті, що так і не почали.

— З реакції на акцію видно, що пацієнт все ж зарано похований — думаю, багато  людей, побачивши в різних несподіваних місцях папери з віршами, може, й вперше познайомилися з тернопільською поезією. То це виявилося похованням та воскресінням водночас. Наскільки ця акція була спрямована власне на реципієнта?

— Якщо хтось дізнався про тернопільську поезію тоді, коли прочитав про її смерть, то це навряд чи її воскресить. Вона мертва, бо немає авторів. Ви, ми все пустили нанівец. Кажуть, що у нас тут у порівняння хороша публіка, як для поетичних вечорів. Можливо, це і так, але для чого на когось рівнятися, ми хороша публіка, чи ми просто краща за когось.

Я бачив, як ці вірші здирали комунальники, як здирали звичайні перехожі. Можливо, їм сподобався і вони просто взяли з собою, можливо, вони сердяться, мовляв, місто загадили. Віршами, приклеєними на розбитих сіті-лайтах та зупинках. Символічною палаткою на набережній з цими ж текстами, яка була знесена.

Чи це заклик діяти – навряд, чи це воскресіння – та ні. Але, коли ти заклеюєш своїм улюбленим віршем автора, якого ти давно знаєш, рекламу якихось вульгарних туфель чи невиправдано дорогих золотих прикрас, які там називають символом любові, то анітрохи не почуваєшся винним.

ЗАЧІПАТИ ЗА ЖИВЕ

— І власне таке — ти й сам учасник поетичного руху, як з твоєю поезією?

— Пишу багато, публікую мало. Можливо, встрелить щось в голову і опублікую все відразу. Можливо, надумаю, що писати треба краще, і все почну по колу. Я дуже люблю тернопільський поетичний рух, усіх тих людей, що досі лишаються, хоча ніби вже зрозуміли, що поезія в нас – це не надто вдячне волонтерство. І сам не хочу нікуди зникати, тому що ще дуже багато не написано віршів про озеро. Хочу, аби Тернопіль перестали називати «файним містом» і почали називати «озерним». Це гарно. Ми б тоді були озерними жителями.

— Коли ми розмовляли попереднього разу, в тебе саме вийшла збірка. Тепер щось нове у друкованому форматі з'являлося?

— Можу привідкрити деяку конкретну інформацію – зараз до друку готується поетична збірка під назвою «#тпм», і вона створена співавторстві. Хто ця людина – поки не можу сказати, але там будуть вірші.

— І ще одне тенденційне запитання. Якщо порівнювати ті, попередні вірші, та сьогочасні — що в них змінилося. Як взагалі трансформувалося, якщо трансформувалося, твоє ставлення до слова поетичного — його форми, змісту, мети, ролі...

— Вона померла. Я позбувся наслідування, став не таким схожим на своїх, чиїхось авторитетів, маю надію. Там менше мрійливості. Не знаю, як є насправді, але у порівнянні з собою років п’ять тому, краще почав розуміти, як навчитися знову засинати одному, як спати в одязі; трішки краще відчув, як повільно відмирає любов, як мудрість болісно залазить до голови, як байдужіти. Як втомитися від панібратства, як твої прекрасні люди відлущуються і йдуть геть. Як знищувати всю їжу і всі напої, аби нікому не лишилося. Про це зараз пишу, то ж кому цікаво, прочитайте, будь ласка. Якби в мене була слава, я б її мабуть продав. Якби знав точно, що маю талант, то закопав би його і вступив у Національну спілку письменників України. Поки дуже чекаю збірку «#тпм». Мені здається, це буде найкраща поетична збірка в Тернополі, написана у співавторстві. Як мінімум – наполовину. Придбайте її, якщо побачите в книгарнях. Взагалі купуйте поезію. Кажуть, нині книжки не дешеві, п’ятдесят-сто гривень за збірку може бути. Але це не конвеєр, в Україні – це ж не конвеєр. Може бути так, що поетові ця збірка коштувала ще дорожче.

— “Поезія - це наче займатися коханням з вагітною жінкою. Тобто зачіпати за живе” — писав ти у ФБ. То давай поговоримо, чому тобі подобається це заняття. І, якщо поезія писана, це інтим, то різноманітні слеми та виступи — це вже заняття коханням на публіці, то чим подобається цей ексгебіціонізм?

— У Тернополі колись активною була поетка Юля Бабак. Зараз вже Новак. Зав'язала з цим, як вийшла заміж. Ще був Сергій Сукманюк. Він також, як одружився, перестав писати. (Сміється) Це не зовсім закономірність, просто згадалося. Звісно що потрібно зачіпати за живе. Чому ні? Який сенс кращий від цього? Коли болить, то ще живе.

Це кумедно, але в мені завжди сидить тривога перед читаннями. Скільки б не читав. Така особлива та темна, і гостра, як їжак. Перед виступами, а ще – перед побаченнями. Майже однакова, більше ніде так особливо не переживаю. Скільки б не ходив на побачення.

Так чи інакше, виступ для мене – це перш за все, коли ти хочеш розповісти щось, що тобі видається дуже красивим, і на тобі лежить відповідальність зробити це якомога краще. І цьому підпорядковується і форма, і зміст, і ти сам цьому підпорядковуєшся. Про все те прекрасне, що ти побачив чи відчув, про прекрасно-нестерпне чи прекрасно-сумне, прекрасно-неприкрасне, але стан дуже чистий, чіткий і зафіксований словами, наче знімок, як метелик в бурштині. Сама здатність так це зберегти є прекрасною, вміння сказати щось унікальне, щось вчасне, незвичне, що викличе реакцію – це гарно. Я не знаю, як має відчувати себе поет на публіці, не знаю точно, що таке поезія і не певен, чим має поет займатися. Проте гадаю, він має шукати і не злякати красу, і розповісти про неї. Тому ти завжди будеш переживати і на сотих читаннях, і на десятих побаченнях, наче вперше.

Анна Золотнюк