Ростик Фук про Галичину, вимираючі слова, фукішпак і шпакіфук
Нині спілкуюся зі співавтором «Сільських вістей» та «Сільських двістей», музикантом гуртів Los Colorados і «Новимний кудень» — Ростиком Фуком, повідомляє Погляд.
— Твій та Миколи Шпаковського останній в часі блог був про село та емігрантку. Розкажи, як ви добираєте тем, про які пишете.
— Теми якось самі нас знаходять. Проїхався в маршрутці чи в електричці, мимоходом почув якусь історію, а далі вже її розвинув в більш сатиричну сторону. Або поїхав на празник до родини в село, а там таких легенд на перекурі хлопи порозказують, і тільки встигай записувати діалектизми.
— І глобально: якби ти окреслив коло питань, промовленням яких ви Миколою займаєтеся?
— Це відображення мислення середньостатистичного галичанина, його роздуми про життя, Всесвіт і глобалізацію на своєму побутовому рівні. Галичани – чи не найконсервативніші представники нашої країни. Є люди, які постійно нас критикують після прочитаного, мовляв, хлопці, та перестаньте вже так висміювати своє рідне, треба навпаки Галичину підносити. А хто сказав, шо ми її висміюємо? Ми просто показуємо, якою вона є насправді, не більше і не менше. А якшо когось та правда коле в очі, то прошу дуже, завжди можна зробити для себе висновки і мінятись в кращу сторону. Хоча в основному критикують нас романтики, які виросли і живуть в обласних центрах, корови в очі не виділи, тому чого на них звертати увагу?
— Про фукішпак і шпакіфук — він народився та пишеться сам собою, чи є певний збірник, скажімо так, правопису? Чи вирушаєте в експедиції, щоби зібрати слова, що вимирають
— Ніякого збірника нема, принаймні в нас. В кожному селі можна назбирати низку цікавих слів, які не почуєш десь в сусідньому районі. Минулого літа я робив такі собі велопробіги по області на 180 кілометрів в день, часто ґрунтовими дорогами між селами, в які просто так машиною не доберешся, після того описував в блогах ті покатушки. От там якраз і найцікавіше збирати вимираючі слова.
— Була така теорія (хоча її й закидали в недавнім часі камінням) про те, що мова впливає на дійсність. Так ось – чи є в тобі зміни, коли переходиш із ортодоксальної української на локальну?
— Існує така біблейська аксіома, шо ті, хто закидають камінням інших, самі не без гріха. Звичайно, шо є зміни. Та я і в повсякденному житті не надто сильно рвусь спілкуватися літературною мовою. Навіть коли приїду в Київ і розмовляю, як мені здавалось, правильно, мене все одно перепитають: «а ти навєрнає із Тєрнопаля? Забавний діалєкт». Хоча не можу сказати, шо будучи десь в селі вільно переходжу на «сільську мову», і не тому, шо не можу чи не вмію, просто мені здається, шо кожен в розмові повинен нести ту говірку, якою він спілкується вдома. Бути собою – хіба не це є запорукою чесно прожитого життя?
— Розкажи загалом про писання — що воно тобі дає
— Ні для кого не секрет, шо я ше та поплета. Деколи залізе якась думка в голову і ти починаєш її обдумувати, роздувати, аж поки не вийде шось велике, на парканайціть речень. Найкраще порівняння – то як колупатись в носі в вільний час. Спочатку витягуєш маленьку козу, потім до неї нашаровуєш ше козенят, і за деякий час маєш таку велику круглу козулю, яку можеш кинути далеко і довго дивитись за напрямком її польоту. Писанина – це і є мій вільний час, приємне його проведення. І вже коли в нас з Миколою назбиралось багато таких оповідань, то двоє Юрків, Матевощук і Завадський вирішили випустити нам книжку на своєму видавництві, а через рік другу. Приємно спостерігати як твоє хобі виходить в світ і його купують, навіть з Канади і Штатів замовляють.
— Як то перетинається з музичною діяльністю
— Перетинається вільно і дружелюбно. Тексти до пісень нам так само не Рибчинський пише. Треба всьо робити самим, в цьому і проявляється індивідуальність та оригінальність гуртів і виконавців.
— «Лос Колорадос» недавно святкувало десятиріччя. А скільки часу ти вже в музиці?
— З першої кляси. Спочатку була сопілка, піаніно, хор, бандура, аж вже потім, коли почався тиск в штанах, додались барабани з гітарою.
— Як за той час змінилося ставлення до неї? Бо недавно прочитала пост про неї, як «данину Великим».
— Я ніколи не вважав себе крутим музикантом. Мені просто завжди хотілось наслідувати своїх улюблених гітаристів: Гілмор, Сміт, Блекмор, Клептон, Айоммі… Список нескінченний. І кожного разу, коли я купую якусь нову педаль ефектів чи підсилювач, я рівняюсь звуком на Них. Це і є моя «Данина Великим». Мені не потрібні всі ці вигравання 18-ти нот за секунду, для мене важливіше, коли хтось після концерту підійде і скаже: «чувак, в тебе дуже класно звучить гітара, давно так не відпочивав вухами». Я просто люблю звук свого інструменту і продовжую його вдосконалювати. Заради Них.
— Останнім часом є нагнітання думок, що ось ми всі переходимо у віртуальний світ, мало спілкуємося, мало знаємо локальних історій і тому подібне. В світлі ж твоєї музичної та літературної діяльності, якраз те, чим вона чіпляє – то це тісним зв’язком із людьми та їхніми історіями. Так ось – це я дуже з далека підводжу до глобального запитання: чим для тебе є творчість?
— Творчість – це моя сутність. Я щасливий, шо можу називати своє улюблене хобі професією — це я зараз про музику. Щодо писанини, то дуже тішусь, шо люди читають її, знаходять в наших оповіданнях часто самих себе, і навіть розбирають на цитати. Приємно відчувати, шо ти хоч трохи долучаєшся до крутіння планети в кращу сторону.
Запитувала Анна Золотнюк.
Фото Анна Кравець.