Сергій Гіс: «Фотографувати потрібно все, що змінюється»

Про документування історії країни загалом, міст і людей зокрема, важливість дивитися та бачити не тільки себе. А ще про театр і акторів...

Про все це та інше поспілкувалася з фотографом Сергієм Гісом.

Бачити історію

- Як познайомився з фотосправою?

- Досить банально — десь в 2010 році помітив, що мені подобається фотографувати. Потім зробив кадр, який до нині є одним із улюблених, він підштовхнув знімати далі. Хотілось більше фотографувати, робити хороші кадри, які, перш за все, я б сам полюбив.

— Як змінилося ставлення до фотографії з часом?

— Абсолютно. Спочатку поняття не мав, що таке фотографія та з чим її їдять. Тому банально знімав усе, що бачив. Бодай якесь розуміння фотографії прийшло через роки три-чотири. І це привело мене в репортаж та документалістику. Довелося фотографувати все, щоб зрозуміти, що дійсно потрібно фотографувати.

- І що це?

- Є багато важливих тем і важливих людей… Українська фотографія не має ніякої фактичної історії. Розвиток країни практично не зберігся на фото, хоча думаю, весь розвиток власне й залишиться тільки на світлинах, а точніше він проглядатиметься тільки на них, бо читати про історію та бачити її — велика різниця. Будь-яка галузь діяльності й люди, котрі в ній працюють, практично не захоплені камерою. До речі, в Союзі була досить потужна практика фотографування всіх галузей (хоча й більшість із тих світлин постановочні). Тепер же в нас знімають ті теми, де можна грати на почуттях жалю, - хворих на туберкульоз, шахтарів... (з таким матеріалом можна пропхатись в Європу), висвітлюють політичні теми. Але відсутній контакт із простим життям — приміром, рідко побачиш на фотографії лікарів, пожежників, робітників у полі. Інший аспект — збереження на фотографіях міста. Наприклад, архітектура Тернополя після 90-их років практично не відображена на світлинах. Старі фотографії здебільшого не систематизовані — це скоріше одиночні кадри різних людей. Тому думаю, фотографувати треба все, що змінюється. А змінюється все.

Кіно одним дублем

— Ти багато знімаєш в обласному драматичному театрі. Чим особлива ця зйомка?

— Її специфіка в людях — театр це великий організм, актори тільки видима його частина. Наразі працюю над тим, щоби показати всіх, хто має стосунок до театру… Театр, як кіно, тільки одним дублем. І це манить! Специфіка зйомки в театрі (і це скоріше плюс) та, що актори абсолютно не звертають уваги на камеру, хоч ти знімай їх на відстані 20 сантиметрів.

— Розкажи трохи власне про технічні моменти...

— У театрі буваю не так часто, як хотілося б. Я рідко знімаю одну виставу кілька разів. Тому непередбачуваність в силу незнання того, що буде далі, майбуть, найважчий нюанс. Плюс, зйомка з-за куліс обмежує, бо є не так багато місця, де я можу знімати, крім того, більшість діалогів ведеться ближче до глядачів і це не дозволяє фотографувати, тому залишається насолоджуватися виставою.

— У твоїх фотографіях багато емоцій — як вдається їх зафільмувати? Маєш прийоми, щоби людина була природною в кадрі?

- Відверто кажучи, я не фанат постановочної фотографії — вона стає нудною, чим більше заглиблюєшся в репортаж. Хоча, як будь-який чоловік, не відмовлю собі в задоволенні насолодитися красивою жінкою в кадрі. Найпростіший прийом, щоби людина вийшла природно на фотографії — це розмова, якщо поговорити годинку перед зйомкою, людина почуває себе набагато вільніше.

Квиток у вічність

— Про вуличну фотографію. Чим вона цікава?

— Усім. Репортаж та документалістика, на мою думку, — основні жанри фотографії та водночас найбільш недооцінені. В Тернополі вулична фотографія практично відсутня через те, що на ній нічого не заробиш. Вона цікава тим, що це фотографія, яка зберігає історію, це — квиток у вічність) Кожне місце та місто має свій колорит і, як це не банально, хочеться залишити його в пам’яті, бо все так стрімко міняється та забувається. Коли вперше робив виставку про Тернопіль, пройшовся з фотографіями 2013 року місцями, де вони були зняті — практично всі вони змінилися, якісь в гіршу, якісь в кращу сторону.

— Які твої лайвхаки фотографування на вулиці та зокрема людей на ній?

- У нас є глобальна проблема — люди не готові, щоби їх знімали. Через те, що Тернопіль місто не велике і не насичене туристами, на тебе часто звертають увагу при зйомці. Бували й конфліктні ситуації, хоча найчастіше знімаю так, щоби це було непомітно, бо, коли людина бачить камеру, одразу змінюється.

- Чи є в тебе улюблені типажі людей, ситуації, місця в Тернополі, якщо так – які вони?

- Не скажу типаж, скоріше — це симпатичні мені люди. А щодо місць - люблю центральну частину міста, бо поза нею, на жаль, відсутня архітектура як така. Вулична фотографія - це поєднання настроїв людей та архітектури, в ній все це перегукується. В українських  невеликих містах важко знімати - це біда всіх бідних країн.

- Як думаєш, яка місія фотографії?

- Фотографія змінювала історію… Поки не постукаєш людям в голову фотографіями, вони й не помітять, що щось не так. Власне, тому у нас такі популярні селфі — люди розповідають про себе, вважаючи, що це важливо. А любити потрібно не себе, а те що навколо.

Спілкувалася Анна ЗОЛОТНЮК

Світлини надані Сергієм ГІСОМ