Схід і Захід: випробування зближенням

Цей слоган  - «Схід і Захід разом!» - вживався впродовж останніх років настільки часто, що за декларативністю форми дещо нівелювалася суть. До того ж реалії постійно випробовують його на «міцність». Одним з таких випробувань стало і вимушене переселення українців з одних регіонів в інші через спричинені агресією Росії трагічні події в Донецькій та Луганській областях і Криму.

 Більшість з тих, хто розселяється в селах, повертаються до свого коріння

Сьогодні на Тернопільщину зі сходу України вже їдуть не тільки на великодні чи різдвяні свята або на кілька днів у справах чи на екскурсію, а щоб нелегко і непросто починати тут нове життя. А це вже, погодьтеся, зовсім інше. Це як в особистих стосунках: ходити одне до одного в гості і постійно жити під одним дахом ( особливо коли проблем під цим дахом вистачає) – дуже різні речі. І ми теж – західняки й східняки – все-таки ментально різні, так вже склалося історично. То чи не заважає це адаптації і соціалізації переселенців? Чи не виникає з обох боків якоїсь упередженості? Першою, кому я задала таке запитання, була Ірина Жигунова, радник  Міністра соціальної політики з питань внутрішньо переміщених осіб у Тернопільській області. Її особиста думка однозначна – така відмінність не є тим, що розділяє людей. «Навіть діти у сім”ї можуть бути дуже різними, але це аж ніяк не заважає добрим стосункам у ній, - каже вона. – До того ж більшість з тих, хто розселяється в наших селах, вони повертаються сюди до свого коріння. Багато кого доля вже на початку 90-х занесла в шахтарський край із значно вищими тоді зарплатами, так от тепер вони повернулися на свою малу батьківщину, де вже й батьків часто нема, і хати їхні напіврозвалені, але витоки їхні все-одно тут. А в селах наших навіть зовсім чужих приймають з добром і щиро, особливо коли в тих сім”ях  є маленькі діти. Я коли привожу переселенців, то не лише сільського  голову чи секретаря інформую, а й з сусідами знайомлю. То часто ще додому не встигаю доїхати, як мої підопічні вже телефонують і захоплено повідомляють, що їм вже і картоплі, і яєць, і молока-сметани і інших продуктів купу наносили. Причому наші люди роблять це за власним бажанням, ніхто їх не примушує і ніяких рознарядок не дає. І ті, хто приїхали, здатні це належним чином оцінити. Хоча з поїзда на тернопільському вокзалі вони дуже часто сходять у пригніченому й тривожному настрої, бо ж стільки пережили і не знають, чого чекати в майбутньому.  Був навіть один такий випадок, коли жінка з маленьким хлопчиком перелякано стовпи розглядала – її ж раніше весь час переконували, що на них «москалі» висять!...Потім вона тут цілком нормально адаптувалася і я впевнена, що навіть сама з себе сміялась» .

«Приймемо всіх, крім боєздатних чоловіків»

- Пані Ірино, попри загальний позитив, я думаю, вам знайомі і настрої частини місцевого населення, що виражаються болючою фразою: « Наші хлопці там гинуть, а їхні їдуть сюди рятуватися, а це ж через них…»

- На жаль, мені доводилося чути і їх, і не менш болючу реакцію на них з боку переселенців. Але це лише окрема думка окремих осіб, за яку не можуть нести відповідальність ні вся місцева громада, ні влада. Знаєте, як волонтер я почала займатися проблемами переселенців навіть раніше, ніж до цього підключилась держава. І от коли такі ж волонтери з Криму та Донбасу запитували, кого ми можем тут прийняти, я завжди відповідала, що приймемо всіх, крім боєздатних чоловіків. Що ми гарантуємо нормальні умови і безпеку їхнім дружинам, дітям, стареньким батькам, але молоді здорові чоловіки повинні залишатися наводити порядок там, де причина всіх бід. Можливо, це одна з причин того, що Тернопільщина прийняла так мало переселенців. Звичайно, я не є якимось фільтром на в”їзді в область, але там, звідки їх направляють, добре знають, що у нас приймають лише мамочок з дітьми, вагітних жінок і стареньких людей. Хоча є і винятки – наприклад, батько-одинак, який після смерті дружини сам виховує маленького сина.

Поцікавилася я у Ірини Жигунової - на сьогодні чи не найкомпетентнішого в області знавця усіх питань, пов'язаних з внутрішньо переміщеними особами - й існуванням мовної проблеми. На що вона відповіла, що жодного разу не чула про таку ні від переселенців, ні від місцевих жителів. Перші щиро намагаються спілкуватися українською, навіть якщо при цьому доводиться спочатку перекладати в голові (до речі, їхня українська значно чистіша, бо говорять літературною, яку вивчали у школі, не засмічену побутовим суржиком). Другі цілком нормально реагують на російську з вуст приїжджих. Інша справа – як поводиться та чи інша людина, бо якщо некоректно, то негативну реакцію викликає саме це, а зовсім не мова.  Хоча Жигунова не пригадує, щоб хтось з переселенців декларував, що їде звідси, бо тут погано люди прийняли – як правило, бажання змінити місце проживання пояснюють необхідністю кращої роботи чи наявністю десь комфортніших житлових умов.

Про жлобів, фальшиві історії та смажені факти

Якраз у зв'язку з житловою проблемою Ірині Жигуновій одного разу стало дуже соромно перед переселенцями за окремих своїх земляків, і вона написала на своїй сторінці у Фейсбук пост під заголовком «Цей жлобський Тернопіль». «То було написано під дуже сильним негативним враженням, не стрималась! – коментує  вона. – Але що зробиш, жлоби є скрізь і будь-якої національності. А ще в частини наших людей є одна така риса – для загалу вони прагнуть виглядати одними, а насправді зовсім інші. Тож в мікрофон чи на диктофон вони скажуть одне, а в анонімних коментарях на сайті – протилежне. Ті коментарі мені часом читати більш, ніж соромно, і я чомусь не думаю, що це виключно  діяльність прокремлівських тролів-провокаторів. Активність останніх в інтернеті не заперечиш, але, очевидно, зачіпають вони і якусь таку темну струнку в душах певної категорії галичан».

 -  Пані Ірино, а чи є у вас якісь побажання до журналістів, які висвітлюють тему ВПО?

-  Представників ЗМІ я з самого початку просила формувати позитивний імідж навколо переселенців, або принаймні не формувати негативного. Я дуже боюся такої журналістської риси, як прагнення до смажених фактів. Пригадуєте ту жахливу інформацію – я точно знаю, що вона була запущена навмисне! – про переселенку в таксі, чия дитина на запитання водія, де тато, начебто відповіла, що той бандерівців вбиває? Хіба ж можна таке поширювати?! Так само як зі Львова було запущено фальшиву історію про те, як в залишеному переселенкою ноутбуці хтось начебто прочитав її переписку з родичами, де вона знущально відгукувалася про людей, у яких жила. Її теж підхопили і рознесли, а потім ще й плітками різними «прикрасили». Уявіть собі, скільки упередженості й негативу це породило з нічого і на догоду лише нашим спільним ворогам. Та навіть якщо десь трапляється реальний негативний випадок, то журналісти не мали б його смакувати й поширювати, акцентуючи саме на прив”язці до переселенців. Бо це зовсім не на користь загальній ситуації. Запевняю, що серед переселенців маса прекрасних людей, які чудово у нас адаптувалися і мирно собі живуть, працюючи на користь вже нашої громади, і декому навіть є вже чим похвалитися. Але про них, окрім сусідів і співробітників, ніхто не знає. Зате як тільки десь щось вчудить якась одна паршива вівця, то вже про неї відразу скрізь напишуть і розпишуть. А потім же з таких публікацій формується загальний імідж переселенців. Тому я дуже прошу журналістів - навіть якщо десь щось сталося негативне, не робіть, будь-ласка, висновків і узагальнень за діями окремих осіб. А з тими, хто приїжджає – якщо бачу, що це потрібно – проводжу своєрідні «виховні бесіди». Ось недавно довелось пояснювати молодим дівчаткам зі Сходу, що від того, як вони будуть поводитись, залежатиме думка місцевих жителів про всіх їхніх землячок, і так їх і прийматимуть. Сподіваюсь, що зрозуміли, і що стримала котрусь від необдуманих легковажних вчинків.

Світлана МИЧКО