Сьогодні минає 65 років з дня депортації 53 родин із села Великі Гаї, що на Тернопіллі
«Выселение производить ночью и внезапно…».
Напередодні цієї дати парох села о. Володимир разом із сільською громадою провів поминальну службу біля символічної могили в центрі села всім, хто загинув за волю і незалежність України.
Не всі з них змогли повернутись в Україну. Дехто помер ще дорогою до Сибіру, хтось – на чужині. Ті, хто повернулись, про пережиті страхіття розповідали родичам, знайомим. Чому не дітям? Бо в багатьох з них діти народились вже там – в країні лютих морозів, суворого клімату.
Ось витяги з наказу про виселення всіх українців, які перебували під владою німецьких окупантів. Наказ № 0078-42 ВІД 22 червня 1944 року зобов’язував: «1.Выслать в отдельные края Союза ССР всех украинцев, проживающих под властью немецких оккупантов; а) выселение начать после того, как будет собран урожай и сдан государству для нужд Красной Армии; б)выселение производить в основном ночью и внезапно, чтобы не дать скрыться и не дать знать членам семьи, которые находятся в Красной Армии».
Наказ підписали Берія і Жуков.
А 3 жовтня 1947 року ЦК КП(Б)У і Рада Міністрів УРСР прийняли таємну постанову № 11Б-148-14 «Про порядок використання земель і майна, залишених після виселення націоналістів і бандитів». До цього розбою і пограбування було залучено 13562 працівники каральних органів. Кількість депортованих насильницьким шляхом нараховувала… 26332 сімей (це 77791 особа!). З собою дозволялось взяти речей, які важили не більше 500 кг на одну сім’ю.
Багато людей загинуло ще дорогою до Сибіру, бо везли їх туди в товарних вагонах, в антисанітарних умовах. А тим, кому пощастило повернутись, не віддали власних будинків - там уже жили зайди…
Відлітали у вирій журавлі, змучений потяг тягнув із собою у невідому даль понівечені долі тисяч людей. Того дня з села забрали аж 53 сім’ї, навіть сім’ю Зарихти, де було шестеро дітей і не було батька!
Після повернення людей не хотіли приписувати. Була ще така кара під кінець. Карою називалась графа, де чорним по білому було написано: «Без повернення на те місце, де жили». Але люди наперекір всім перешкодам, правдами і неправдами намагались повернутися тільки у Великі Гаї, на свою прабатьківську землю.
У Великих Гаях живе дві чудові жінки: вчителька молодших класів, відмінник народної освіти Неля Амвросіївна Ступак і вчителька української мови і літератури Мирослава Михайлівна Бойко. Обидві народились в Сибіру.
Із розповіді Нелі Амвросіївни Ступак.
«Дідусю Андріяну дозволили поїхати в Україну. Тоді мені було років п’ять. Пригадую, коли прокинулась, то потрапила прямісінько в його обійми. Він підвів мене до великої валізи і врочисто сказав: «Це тобі від України». Відкрили валізу і мене обдало таким духмяним ароматом, що аж у голові запаморочилось. Там до самого вершечку було багато іграшок дивовижної форми. Це я так собі тоді подумала. Це ж яка добра і щедра та Україна, яка передала мені стільки подарунків! А дідусь взяв одну таку іграшку, простягнув мені і сказав: «Бери, їж, це грушка, вона дуже смачна, у ній стільки сонця! Їх в Україні росте дуже багато».
Таким було перше знайомство з Батьківщиною у малої Нелі та в багатьох дітлахів із Західної України, у яких нагло вкрали дитинство, та й не тільки. Адже народитись вона мала не в мальовничому селі Синівці (хати розмальовували у синій колір), де була закопана пуповина її роду і де б мала народитись, а в маленькому чужому й холодному сибірському містечку на Кемеровщині з осінньою сумною назвою Осінники, куди вивозили багато тисяч сімей західняків, не питаючи на те їхньої згоди…
Неля Ступак
Згадує Мирослава Михайлівна Бойко.
«Мої батьки познайомилися вже в Сибіру. Тато був вивезений із свого рідного села Кудинівців, там познайомився з мамою. Згодом народилася я. Коли була маленькою, то мама розказувала мені казки… про Україну. Я думала, що то така казкова країна і ті спогади вилились ось у ці поетичні рядки:
«Мене вітри сибірські колисали і не будили вранці солов’ї. А мама мені казку розказала, що в Україні є мої Гаї».
Мирослава Бойко.
Як важливо сьогодні всім нам, незважаючи на скрутні миті життя, пам’ятати звідкіля ми, яких коренів, якого роду. Тільки національна пам'ять врятує Україну у найстрашніші часи лихоліття. Про це нам сьогодні нагадує історія. Вона є, її неможливо викорінити чи переписати, бо вона записана на скрижалях українського генофонду.
Валентина СЕМЕНЯК.
Фото автора.