Сповідь тернопільського вчителя. Частина 4. (відео)

Цього тижня з професійним святом ми вітали учителів. Праця педагога вимагає титанічних зусиль, таланту, самовіддачі. "Терен" пропонує цикл публікацій про працівників педагогічної сфери, аби дізнатися всі тонкощі їхньої нелегкої роботи. Сьогодні – четверта публікація.

Наша співрозмовниця - вчитель української мови та літератури Тернопільської спеціалізованої школи I-III ступенів №3 з поглибленим вивченням іноземних мов Любов Василівна Шендеровська.
- Скільки років Ви уже носите звання педагога?
- Хм, (задумалась - прим. авт.). 29. Цього навчального року буде 30 років, як я працюю у третій школі, єдиний запис в трудовій книжці.
- Яким чином обирали професію педагога?
- Професія педагога, мабуть, обрала мене сама. У нашій родині, а я з багатодітної сімї, нас було 5 дітей, і мати хотіла, щоб діти вміли дві речі: перше, щоб грали на скрипці, бо в неї була така "золота" мрія, і друге, щоб хтось був вчителем. Склалось так, що у мене була дуже чудова вчителька української мови і літератури Галина Хомівна, яка, на жаль, сьогодні вже покійна, і от вона для мене була ідеалом, і, виконуючи бажання мами і бачачи ідеал вчителя, я стала вчителем української мови та літератури. 
- Які найяскравіші випадки пам'ятаєте зі свого досвіду роботи?
- Ви знаєте, 30 років, повірте, минуло, як один день. Коли у свято Віри, Надії та Любові, вітали мене випускники, уже дорослі, які привели сюди своїх дітей, ніхто не повірив, що це справді мої випускники, бо виглядали уже соліднішими, старшими. Кожен день приносить якісь несподіванки… Я дуже добре пам'ятаю, коли прийшла на урок, і жодної дитини не було. Виявилось, що вони просто втекли, а втекли з дуже простої причини - в однієї з моїх учениць народився братик, мама її жила без батька, і вони вирішили допомогти забрати її маму із роддому. Але вони прийшли під кінець уроку… Я пам'ятаю, як вони відпрошувались, хоча це було неправильно, вони відпрошувались допомагати мамі зносити коляску, бавити того маленького хлопчика, клас став такою колективною нянькою для цієї жінки, але мені було дуже приємно, тому що діти були добрими, і вони вміли співчувати і вміли підтримувати цю жінку. Випадків є дуже багато, наприклад, діти спізнюються на урок, пояснюють такі причини, які здаються смішними, а вони думають, що то є реальним. Наприклад, "Я застряг у ліфті", а я питаю, "А скільки в твоєму будинку поверхів?". У відповідь каже, що п'ять, а в Тернополі таких будинків з ліфтами немає… Але, знаєте, коли вони роблять такі речі, вони хочуть відокремитись, хочуть виділитись. Іноді буває так, що дитинка одягнула щось таке цікаве, нове. І от вона хоче прийти в клас, щоб всі це побачили, а можна це зробити тільки тоді коли спізнилась, ми завжди кажемо: "Ти дуже гарно виглядаєш, молодець, сідай". І ось, мені пригадався такий випадок, я завжди собі давала раду з дітьми, в мене не було проблем з дисципліною, вони мене слухають і люблять, і я їх теж страшенно люблю, бо основна ознака вчительської роботи - це любити дітей, поважати в них індивідуальність, навіть в дитини, яка вчиться найслабше. Ви знаєте, ніколи не буває так, щоб учень, який був відмінником, надзвичайно добре влаштувався в житті, і навпаки, бувають такі метаморфози, коли той учень, який дуже погано встигав у школі, став найуспішнішим підприємцем, і причому потім допомагає своїй школі. Одного разу я прийшла у 8 клас,  хвилин 15 веду урок і бачу, що діти абсолютно не слухають. Я за вчительським етикетом повернулась до стіни, думаю, може, щось не так на одязі чи щось не застібнуто, але ні - все добре, повертають до них і знову всі між собою переговорються, і я тоді не витримала і запитую: "Діти, що не так?". Дівчинка на першій парті каже: "Ви собі купили нові туфлі!", але це слово звучало не туфлі - а мешти. Тоді справді, увійшла мода - платформа, лаковане взуття, і це взуття настільки справило на них враження, що я змушена була стати між рядами з одного боку, з другого боку, показати їм це взуття, і урок пішов дальше. 

- Яка найбільша віддяка від дітей?
- Найбільша віддяка - це те, що вони приводять до нашої школи своїх дітей. Приблизно 75% наших сьогоднішніх учнів - це діти наших випускників. Це означає, що школа в їхньому житті відіграла велику роль. Ви знаєте, у нас був один-єдиний випадок, я не називатиму прізвища, коли ми учня школи виключали із нашої школи, бо за статусом спеціалізованої школи ми маємо право, якщо дитина порушує трудову дисципліну або має негативні оцінки з спеціалізованих предметів, то ми можемо за рішенням педагогічної ради відправляти в школу за місцем проживання, і з 1986 року ми це зробили один раз. І як було дивно і приємно, коли саме цей учень нині вже є викладачем Тернопільського національного економічного університету, привів своїх двох дітей саме в нашу школу. І коли ми його запитали: "Невже в тебе не залишилось образи?", він сказав: "Ні, тому що якби ви цього не зробили, з мене нічого б путнього не вийшло".
- Які найбільші проблеми у сучасного вчителя?
- Найбільша проблема сучасного вчителя - це його зарплата. Діти хочуть бачити успішного вчителя, красиво одягнутого вчителя, діти хочуть бачити вчителя, який має навики користування ноутбуком, комп'ютером, будь-якою технікою, який має доступ до найцікавіших новинок літератури… На превеликий жаль, вчитель не може дозволити собі купити багато книг, бо книга зараз коштує надзвичайно дорого, це перше. А друга найбільша проблема сучасного вчителя - це те, що він все життя має вчитися, тому що діти з нинішнім розвитком комп'ютерних технологій знають набагато більше. І я от дивуюся. Я ще іноді викладаю на курсах підвищення кваліфікації вчителів і часом бачу, як людина боїться доступитися до комп'ютера, вона не вміє його ні ввімкнути, ні вимкнути, вже не говорячи про користування ним. І ви знаєте, як дуже добре сприймають діти, коли ти вмієш значно більше від них, і завдяки моєму сину, а він програміст, я вмію дуже багато і навіть одинацятикласникам можу дати фору у роботі з комп'ютерною технікою, і за це користуюсь заслуженою повагою.
- Якби у Вас була можливість змінити професію, чи скористались б нею?
- Ви знаєте, я б ніколи не скористалась цією пропозицією. Я з 1991 року працюю заступником директора у жіночому колективі, і оці всі проблеми, які є у вчителів, а вони всі люди і мають свої життєві проблеми, я намагаюсь вирішувати, тому я іноді сміюся: якби я не стала вчителем, я б стала психологом чи психоаналітиком, але, на превелике щастя, а не жаль, я поєдную в собі ці спеціальності і вчителя, і заступника директора, і психоаналітика, і мені дуже це подобається. Я мала одне нещастя - зламала ногу, і протягом трьох місяців не була на роботі. Для мене це була така страшенна каторга, перший тиждень це ще півбіди, а далі таке враження, що ти нікому не потрібен. Моя сім'я живе у Києві, і іноді син каже: "Мама достатньо, збирайся, приїжджай до нас, ти не можеш бути одна". Але я не можу залишити школу, бо це моє життя. Дуже приємно, коли йде доросла людина, з двома-трьома дітьми, з дружиною, і вона не соромиться сказати "Доброго дня!". У мій день ангела, дуже провідний мій випускник, це Назар Герасимюк, який є кандидатом наук, висококваліфікованим лікарем у обласній лікарні, зателефонував і сказав: "Ви знаєте, всім тим, що я маю у житті, я завдячую саме Вам, тому що з Вашого предмету, з Вашої школи, розпочалась моя велика дорога". Ви знаєте, якщо навіть це скаже одна людина, один учень, це дуже є відрадно для кожного вчителя. Життя ми прожили своє недаремно…

Оксана СЛОБОДЯН

Фото, відео автора