Старій плащаниці, знайденій у стіні, вклонятимуться на Тернопільщині мешканці Заболотівки (фото)
Унікальні сакральні артефакти зберегли жителі сільської глибинки
- Ви там дуже важайте, бо мали ми колись дорогу, але вода все позносила, а нинька ями страшні, ніц не годен - ні перейти ні переїхати. - Пенсіонер Степан Скрипка, мешканець Заболотівки, що у Чортківському районі показує, як краще добратися на околицю села. – Ви цофайте так-во направо від руки, попри городи, щоб машина не зачепила дном землю...
Дякую за пораду і на першій передачі, обминаючи глибокі ями, просуваюсь автомобілем сільською вулицею. Через двадцять хвилин зупиняюсь на краю села. Тут дві церкви. Одна нова, побудована 15 років тому. Інша – стара, дерев’яна, під бляхою, яку селяни вималювали у блакитний колір. У деяких місцях піддашшя видніються залишки гонти. Низький причілок, важкі дерев’яні колоди, кілька маленьких віконець мало не за метр від землі. Церква ніби вросла в землю, зігнулася під вагою літ.
– А скільки років їй? – запитую у літнього чоловіка, який щось прибирає на церковному подвір”ї - А ми точно не знаємо, - каже Іван Баглей. - Але кажуть, що не менше семисот. Бо стільки Улашківцям, ви знаєте, ви їхали сюди через то село. А наша церква, кажуть, зроблена з того монастиря, який колись був в Улашківцях. То річкою то дерево сюди занесло і люди побудували церкву...
З храму виходить статечний молодий чоловік. То – настоятель церкви пресвятої Трійці Ігор-Іван Лесюк.
– Слава Ісусу Христу!
– Слава на віки! Чув, що у вас у церкві є дуже стара плащаниця, хотів подивитися на неї. – Та у нас все тут старе, - відповідає священик, запрошуючи зайти до храму. Хрестимось і, пригинаючись, ступаємо у церквицю. У ній, як не дивно – світло. Воно йде не тільки з малих вікон, а ніби десь зверху і з самого дерев’яного іконостасу, краса якого змусила просто у захопленні зупинитись перед ним. Старі образи, змальовані на дерев’яній основі, різьблені рамки, підсвічники, вишивки – і все це грає у сонячному промінні, світиться...
– Ще, зізнатись, такого гарного іконостасу не бачив. А це – що, «Тайна вечеря» зображена? – звертаюсь до отця, вказуючи на образ, що видніється у верхній частині іконостасу.
– Так, це «Тайна вечеря». Ми звикли до тієї «Тайної вечері», яку намалював Леонардо да Вінчі. Але то європейці так відтворювали ту подію. А давні арамейці малювали апостолів, які сиділи навпопічки навколо Ісуса Христа. Вони, бачите, сидять спершись на лівий бік, а трапезу беруть правою рукою, столик перед ними маленький, спираються на ясік...
Праворуч від іконостасу зауважую велику, десь до двох метрів, ікону в дощатій оправі. Вона ніби у спеціальних пазах. Так і є. Священик підходить до ікони, робить внизу якійсь маніпуляції й ікона піднімається вгору, а натомість з’являється інший образ.
– То дуже рідкісний тип так званої «змінної ікони». У залежності від того, який період року, які свята, ікони змінюють одна одну, - каже отець.
Згодом він кличе Івана Баглея і вони йдуть у захристя. Через деякий час звідти виносять важкий обрус. Поступово, з трепетом, його розгортають. З хвилюванням вдивляюсь, як із згортка з’являється намальований на полотні образ Ісуса Христа, що лежить у гробі. Плащаниця, видно з усього, дуже стара, вицвіла. Деякі місця – підшиті іншим полотном, мішковиною, фарба на зображенні деінде полущилась. На боках цього, десь двометрового, обрусу звисають важкі френдзлі. А ще проглядаються обриси якихось фігур.
– То були навколо євангелісти зображені, - пояснює отець. – Бачите, контури тіла залишились. А самих облич не видно, тільки світяться німби... Священик каже, що плащаниця потрапила у церкву десять на початку 90-х років минулого століття. Вихідці із села, місцеві бізнесмени у Чорткові, районному центрі, викупили придорожній мотель. А коли робили ремонт, то у сховку знайшли сувій – плащаницю.
- Побачили, що вона стара, то й передали нашій церкві, бо старішого храму у нас нема, - говорить отець Ігор-Іван Лесюк.
- А що то за ікони на підлозі розставлені? - запитуємо отця. – Та це семінаристи робили порядки на стриху церкви і знайшли їх. То ми трохи водою ці образи відмили, щоб краще видно було, то ще не знаємо, куди їх діти.
Сім ікон стоять уздовж дерев’яної церковної стіни. На них – зображення святих. Ні року, ні дати, ніяких написів на звороті.
– Ми ще хрест там на стриху знайшли, продовжує отець. – Ото він є – отець показує нам хрест, величиною у людський ріст. – То точно дуже давній хрест. Бо бачите, Ісус Христос на ньому не стражденний, не в муках, а просвітлений. Бачимо Ісуса Хреста воскреслого зі знаменом перемоги над смертю. То той момент, коли він сходить із хреста, вже воскреслий. Обличчя його радіє. Такий хрест, то вже втрачена, давня традиція. То ще в перші віки нашої ери так зображували Ісуса Христа, прославленого, такого, що перемагає смерть.
Виходимо надвір. Настоятель храму розповідає, що звертався до сільської ради, аби хтось приїхав і вивчив ті знахідки, сказав хоча б приблизний вік іконостасу, плащаниці, знайдених ікон та хреста. Поки що ніхто до села не приїхав. Ні митці, ні реставратори. Прощаюсь. Попереду дорога до Тернополя. Через деякий час зупиняюсь за селом. Оглядаюсь. Там, в долині, Заболотівку дуже добре видно. Блакитний дах церкви Святої Трійці мало не зливається із квітневим небом. Воно може так і би сталось, якби не хрести, що ніби піднімають за собою стару церквицю увись, щоб та не загрузла у в’язкому заболотівському грунті і байдужості тих, кого б мала зацікавити така унікальна пам’ятка старовини...
...У найближчу, Страсну, п’ятницю отець Ігор-Іван Лесюк зранку відчинить двері церквиці і, схилившись над плащаницею- святинею, стиха промовить: «Мій найдорожчий Ісусе! Яку пісню заспіваю при Твоїй смерти, Щедрий? Величаю твої страсті, піснями славлю Твоє погребання з воскресінням, і кличу: Господи, слава Тобі»... А вже увечері потягнуться до храму односельці. Їх майже сімсот, заболотівчан, стільки ж, як тут стверджують, самій церкві. У Велику П’ятницю, від вхідних дверей до самої плащаниці вони просуватимуться з молитвою на вустах, які згодом торкатимуться старого обрусу, мальованого невідомими художниками. І велике духовне переживання відчуватиме кожен з них, у цій невеличкій церквиці, добратися до якої не так і легко. Але це варто зробити, аби відчути потужну сакральну силу реліквій, любовно збережених тут, у селі Заболотівка Чортківського району за сто і ще чотири кілометри від Тернополя...
Олег СНІТОВСЬКИЙ
Фото автора