Старший військовий капелан В’ячеслав Кізілов: «В окопах невіруючих немає»

Він належить до "креативних" священиків, якщо таке слово підходить священнослужителю.  

Але, як інакше сказати про отця, котрий разом із словом Божим дає своїм парафіянам можливість краще пізнати навколишній світ, дарований нам Всевишнім? І це пізнання світу природи й світу внутрішнього отець В’ячеcлав Кізілов з Тернополя завжди плекав і плекає не тільки під час духовних розмов із віруючими, але й у години організованих ним походів рідним краєм, заняття спортом, в тому числі й парашутним. Між іншим, отець В’ячеслав здійснив понад десяток стрибків з парашутом у небі під Львовом та Тернополем!

   Але в Україну прийшло лихо. І він, батько двох дітей, став одним із перших у Тернополі військовим капеланом в Українській православній церкві Київського патріархату.

  - Отче В’ячеславе, що спонукало Вас до такого кроку?

- Священик завжди має бути зі своєю паствою. Тим більше, у важку годину. Я собі сказав: якщо я не поїду туди, в зону АТО, то не матиму права говорити про любов до рідного краю, до батьків, не зможу звертатися до патріотичних почуттів свої парафіян. Тому у березні 2014 року я разом із волонтерами поїхав у зону АТО, в Чаплинку. І ось там лікарі сказали, що є проблема з одним бійцем. Він тоді під час військової сутички убив одного із нападників, а двоє наших бійців було поранено. Це був для бійця сильний психологічний удар. Розмовляли упродовж дня. Він сповідався, причащався. Командир підрозділу був дуже вдячний мені, бо бійця вважали вже втраченим через психологічну травму. Його хотіли комісувати за станом здоров’я. Але з Божою допомогою вдалося цього хлопця повернути до нормального стану.

Потім я приїхав до Тернополя і звернувся до владики Нестора, Архієпископа Тернопільського, Кременецького і Бучацького, щоб ми заснували у місті  капеланську службу. І щоб ця структура не була просто формальною. Ми зобов’язані робити щось конкретне, щоб все це працювало, діяло. Владика такий мій вибір підтримав.

 - А як відреагували на таку ідею звичайні священики?

 - Спочатку зі мною в АТО поїхало двоє священиків, поступово їх ставало все більше.  Приїжджав до нас з Києва під час таких поїздок владика Іоанн, який опікується капеланами УПЦ КП. Після такого спілкування священиків, які зголошувались їхати на зону АТО, ставало більше. Зараз у нас на передовій є 12 священнослужителів.

  - Як довго триває таке перебування священиків на передньому краї наших східних рубежів?

 - Половина священнослужителів були серед бійців більше двох місяців. Постійно змінюємо один одного. На передову я особисто їздив вже близько 30 разів. Зараз знову готуємось у поїздку. Щоразу – до півтори тисячі кілометрів «накручуємо».

Чотири рази робили таке коло – через Чаплинку у Херсонській  області, потім – Донецька, Луганська області, а ще – Харківщина і Дніпропетровщина. Це було дуже важко. Просто виснаження наступало. Але вирішили, що туди маємо їздити постійно, як на південь, на кордон із Кримом, так і на схід.

- В яких же умовах Вам, отче, та іншим священикам доводиться нести свою місію, там, на передовій?

- Скажу, що, то не просто перебування на передовій. Це створення польових храмів, капличок. Це все непросто, це складна, духовна праця. Священик у тих умовах стає одним із тих, хто захищає батьківщину і за необхідності робить все те, що роблять бійці. 

От, пригадую, їздили у вісімдесяту, дев’яносто другу та 44-ту бригаду. У кожній з них перебувало два священики. І в кожній із цих бригад ми облаштовували як капличку, так і церквицю. Дещо робили в бліндажах, дещо – на поверхні. Створювали все разом – і капелани, і бійці. Це піднімало дух. І вже, як приїхали додому, продовжуємо приймати дзвінки від командирів, бійців. Усі кажуть, що то все їх зворушило, адже ми разом це робили, ми просто по- христянському полюбили одне одного І то дуже важливо, не дати військовослужбовцю втратити почуття любові, не дати втомитися любити.

- Мабуть, у цьому і суть служіння військових капеланів – зберегти у душі бійця певні духовні орієнтири-цінності?

- Це дійсно так. От їдуть туди два наших священики, які не мають тут, на Тернопільщині, парафії. А я їм кажу, отці, ви свої парафії знайдете. Вас наші хлопці побачуть, а потім ви обов’язково будете спілкуватися з їхніми родинами вже тут, а час покаже, й до вас люди прийдуть. Після того, як ви побуваєте на передовій - заробите свої парафії своєю службою в АТО. І для мене це теж все важливо. Два місяці побути поміж наших військових, які пережили так багато: Іловайськ, обстріли. Це теж необхідно знати і відчути їхні переживання.  Пригадую, як одного разу ми служили акафіст до Івана-воїна, чуємо, артобстріл починаєтсья. Бачу, командир біжить у найближче приміщеня, я – за ним. А він гукає: «ні, ви, отче ховайтеся у бліндаж, я за зброєю біжу». А були обстріли і під Попасною, це все треба пережити. Такі реалії…

 - А про що Ви говорите із бійцями, що Ви їм кажете, там, на передовій?

- Кожному щось своє. Це залежить від людини, від її характеру, від душевного стану. От навіть сьогодні, перед нашою зустріччю мав тривалу розмову із бійцем добровольчого батальйону. Людина пройшла дуже складні етапи, в тому числі й станицю Луганську, Іловайськ. І Богу дякувати, все обійшлося, живий-здоровий. Але приїхав додому і ніяк місяцями не може зробити посвідчення учасника бойових дій. Зібрав усі документи, але потрапив у таку чиновницьку круговерть, що у нього просто опускалися руки. Він бачив ситуацію там і тут. І така разюча різниця вибиває людину з колії. Боєць каже, що готовий захищати свою країну, але тут з ним ніхто не рахується, зневажає, виходить, що він нікому не потрібен, ніби відпрацьований матеріал. Звісди – відчай, зневіра, нервовий зрив. І ось тут потрібне допомога духівника, який має знайти потрібні слова і заспокоїти та обнадіяти таку людину. І розумієте, нині маю спокій на душі, що мені зателефонували і я прийшов, зустрівся із тим бійцем, порадив, як йому бути. Поговорив з ним – і йому відлягло, відчуваю, що йому стало легше. А на передовій таких випадків дуже багато. Повірте мені, я спілкувався із бійцями, які просто були у ступорі, ховали коло себе зброю, запихали її під подушку, починали себе поводити неадекватно. І це його товариші помічали й звернулися до мене, як священика, капелана. Говориш з такою людиною, наводиш певні приклади зі свого життя, заспокоюєш, щоб якось вивести із того стану. А скільки буває так, що вдома щось негаразд і одразу боєць переживає, стає нервовим, неспокійним, не може зосередитись, втрачає сенс життя, нікого не хоче бачити, далі - кризовий стан, одним словом.

- Саме у такий момент і потрібне слово священика.

- Так, тут важливо бути поруч і вчасно надати допомогу, зрозуміти стан людини, знайти спільну мову. Треба хотіти цього, не настирливо, природно. І все буде нормально. От,  хлопці із добровольчих батальйонів часто вважають, що саме вони – найкращі бійці. З одного боку, це так. Вони хоробрі, відчайдушні, переважно, сильні духом люди. Але я їх часто брав у підрозділи Збройних Сил України. Щоб вони бачили, що  і там є такі ж сильні духом хлопці, командири, бійці. Я бачив десятки справжніх бойових командирів, які вартують того, щоб їх поважали бійці добровольчих батальйонів. І військовослужбовці це все відчувають: хто є хто. Там все видно, на передовій не злукавиш.

   Про те, як в АТО священики формують певну культуру поведінки військовослужбовців, як сприймається поява капелана у зоні бойових дій і чого найбільше бояться в окопах наші бійці – у наступній  частині інтерв’ю з капеланом отцем В’ячеславом Кізіловим, у вівторок, 22 березня, на сайті «ТЕРЕНу ».

Олег СНІТОВСЬКИЙ

Фото автора та з архіву о. В’ячеслава Кізілова.