Святий, що не захотів бути корупціонером

Нещодавно у нашому календарі було свято мученика Димитрія.

Всі, як належить, привітали іменинників, згадали народні прикмети, в стилі про “Дмитра на білому коні”, і цей день канув у минуле.

Та варто придивитись ближче до цього історичного, реального чоловіка. Особливо тепер, у нашому не простому сьогоденні.

Він народився у елітній грецькій родині у древньому місті Фесалоніки, отримав добру освіту і пішов шляхом батька, вступивши на державну службу. Природні таланти і вишколена шляхетність сприяли стрімкій кар’єрі Димитрія. У ще молодому віці римський імператор Максиміан, призначає Димитрія, проконсулом Фесалонікійської округи. Солунь, як називали це місто слов’яни, на той час був другим за значимістю після Афін, економічним та культурним центром Греції. Димитрій, перебуваючи на такій важливій державній посаді, має одну дуже не “політкоректну” на той час рису.

Він вірить в  Ісуса, вчителя з Галілейської провінції, якого його ж імперія розп’яла, як державного злочинця.

У цей час, християнська віра, це не просто моветон, а, як мінімум, заслання на задвірки Римського світу. Димитрій це прекрасно розуміє і, не зважаючи ні на що, відкрито визнає свою позицію перед самим імператором. Його слова не розходяться із життям, у нього немає масок і півтонів, є чорне і біле, добре і зле життя, і смерть…

Політик і державний службовець не плазує ні перед ким, а чесно говорить як живе, у що вірить, чітко вирізняє зерно і полову. Ця принциповість і чесність перед собою і іншими коштувала Димитрію не тільки посади, але й життя.

8 листопада 306 року нашої ери, за особистим наказом імператора Галерія Максиміана, проконсула Фесалонік Димитрія римські легіонери проколюють списами… Вмирає державний службовець римської імперії, яка, до слова, за століття і сама помре, а народжується новий святий, іменем якого будуть називати храми, дітей, міста.

Дошку з його труни, яка виточувала цілюще миро, наш князь Ізяслав, син Володимира Мономаха, привіз із Константинополя, як дорогоцінну реліквію до рідного Києва.

Все це добре і гарно, якщо б не було сумно.

На початку листопада українське суспільство вжахнулося двох речей. е-декларацій державних чиновників та комунальних платіжок, які ці ж чиновники своїми політичними рішеннями спричинили.

Ці декларації стали яскравим свідченням, насамперед, не економічної, а моральної прірви у яку котиться наш істеблішмент.

Скажіть, будь-ласка, звідки у певної категорії людей, які обіймають високі  державні посади, у шухлядах готівка мільярдами? Це ж люди, які прийшли до влади на через смерті на Майдані. Ці високі державні посади не здобуті рівнем інтелекту, моральним авторитетом чи навіть особистими харизматичними якостями. Ці посади коштують людської крові пересічних українців, які вийшли на площі своєї країни, не заради євроінтеграції чи зміни політичного курсу держави, але задля зміни стилю життя, який містить, принаймні, ознаки людськості і моралі.

Цю державу від східної навали врятували, знову ж таки, звичайні українці, які часами забуваючи про все, ліпили вареники і купляли термобілизну для чийогось сина, який тримав у руках автомат у далеких степах Луганщини.

Не вважаю себе ідеалістом і вчуся реально дивитись на життя, та признаюсь, що два роки тому, щиро думав, що люди, які отримають владний штурвал не посміють навіть допустити думку про власні шкурні інтереси, але всеціло, чесно, самовіддано, будуватимуть наше спільне майбутнє. Не загоїлись рани у солдата, не висохли сльози у вдови, а певні жителі політичного Олімпу вважають себе господарями країни, яка є для них виключно джерелом особистого збагачення.

Де нові Димитрії, які мають моральний стержень і готові називати речі своїми іменами, навіть будучи на державних посадах? Де люди, що здатні служити іншим, забуваючи про своє особисте, бо ж слово службовець похідне від слова служіння. Чи є ще між нами хтось, що здатен бути прямим і послідовним у слові, вчинку, дії?

Дивуюсь силі святого Димитрія, бо ж міг вдягнути інший образ, оправдовуючи сам себе, що “вірить у душі”, що має що втрачати. Він розумів що втратить не тільки серйозну «масну» посаду, він розумів, що втратить саме життя, але його вибір був чіткий і однозначний. Є тлінне, а є вічне, є правда, а є фальш, є життя, а є смерть, після якої треба відповісти. Кажуть, що життя, як супермаркет - бери, що хочеш, але не забувай, що на касі треба платити…

Я чув від одного старшого чоловіка такий монолог. Коли задзвонили у храмі за померлим, його товариш запитав, по кому дзвонять?

“Дзвонять нам, небіжчик вже не чує того дзвону. Дзвонять, аби пригадати, що це станеться з нами. Ми закриваєм очі померлому, але він нам відкриває очі на просту правду життя. Ми всі тут тимчасово…”

Понад 13 століть тому, у далекій Греції у ще так теплому листопаді, хтось закрив очі римському проконсулу, який втратив ой як багато – своє життя – та зберіг найголовніше: віру, честь, гідність, зрештою, людськість.

Відкрий саме сьогодні, у день свободи та гідності, очі, святий Димитрію, тим, які зодягнені у владу та дай глибоке розуміння, що всі ми тут тимчасово…