Тернопіль дізнався про наслідки ліквідації УГКЦ у 1946 році

  Круглий стіл на тему: «Ліквідація УГКЦ 1946 року та її наслідки» відбувся у читальному залі Державного архіву Тернопільської області.

     Науковці, кандидати й доктори історичних наук, краєзнавці, громадсько-політичні діячі, а також представники місцевої влади та духовенства зібралися, аби обговорити проблеми протистояння радянського тоталітарного режиму і церкви. Також йшлося про наслідки насильницької ліквідації УГКЦ для суспільства і держави і  сучасні виклики державно-церковних відносин.

- Круглий стіл «Ліквідація УГКЦ 1946 року та її наслідки» приурочуємо 60-річчю цієї трагічної події. Протистояння між церквою, національно-патріотичним рухом і радянської владою – складна, неоднозначна сторінка нашої історії. Відомо, що на Тернопільщині існувала потужна мережа парафій Української греко-католицької церкви. І влада різними способами протистояла діяльності  УГКЦ. Цей процес, починаючи з 1946 року до 1990-х років потребує глибшого дослідження, - сказав Федір Полянський.

Доктор історичних, професор Тернопільського національного технічного університету Ярослав Стоцький, інші науковці, заступник голови обласної ради Любомир Крупа, підкреслили роль ієрархів та священиків Української Греко-Католицької Церкви у духовному розвитку суспільства.

Як стверджують релігієзнавці, у першій чверті XX століття греко-католицькі священики та клерикальні організації стали у галицькому суспільстві поважною впливовою силою. УГКЦ перетворилася на цементуючу силу нації, оберігаючи українців від впливів не лише інших релігійних конфесій, а й від розчинення в різних, переважно неукраїнських, політичних середовищах. Керівництво УГКЦ на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким і все священство разом із галицькими громадсько-політичними організаціями зуміли консолідувати українців Галичини, зміцнивши у своєму народі тверду і непохитну віру в майбутнє України.

Як стверджує засновник групи аналітиків "Галицький аналітичний центр" Ігор Федик, зважаючи на вищеозначені обставини, політичні очільники СРСР різко негативно оцінювали УГКЦ, небезпідставно вбачаючи у ній силу, яка послідовно обстоює збереження національної ідентичності українців.

Наприкінці липня 1944 року більшовики вдруге окупували Галичину. У порівнянні з 1939-1941 роками, політична ситуація суттєво змінилася. Масові розправи над невинними людьми, здійснені у червні 1941 року, продемонстрували справжнє обличчя радянського режиму. 1 листопада 1944 року митрополит Андрей Шептицький помер, а його наступником став Йосиф Сліпий.

Відразу після смерті Андрея Шептицького радянська влада розгорнула пропагандистську кампанію, суть якої полягала у тому, щоби звинувачувати покійного митрополита у співпраці з нацистами, у підтримці Української Повстанської Армії та іншому. Судячи із розсекречених сьогодні документів, уже наприкінці 1944 - на початку 1945 років Москва дала вказівку прокомуністичним силам Польщі, Румунії та Чехословаччини також готувати ґрунт для одночасної ліквідації структур УГКЦ у всіх цих країнах.

Важлива роль у ліквідації УГКЦ відводилася Російській Православній Церкві (РПЦ), яка на той момент уже перебувала під майже повним контролем комуністичної держави. Отож ієрархи РПЦ також розпочали активну діяльність з підготовки ліквідації УГКЦ. Зокрема, у Львові було створено єпархію РПЦ, яку очолив архиєпископ Макарій.

- Масштабні арешти пройшли у Львові 11 квітня 1945 року, -розповідає Ігор Федик. - Протягом квітня численні арешти відбулися по всій Галичині. Режим ув'язнив саме тих священиків, які відмовилися служити комуністичній владі й перейти до РПЦ. Так майже у повному складі було заарештовано викладацький склад Богословської академії у Львові і духовних семінарій, що існували тоді у Галичині.

На греко-католицьке духовенство чинився сильний психологічний тиск. Діючи методами шантажу та залякування, владі вдалося змусити частину духовенства до співпраці і перейти до РПЦ. Утім пішла на це зовсім невелика група священиків. Та врешті радянська влада зуміла створити Ініціативну групу. Як свідчать документи, про хід підготовки Львівського собору чи не щоденно доповідали Микиті Хрущову та Йосифу Сталіну.

Спланований і повністю зрежисований собор відбувався 8-10 березня 1946 року у Львові в приміщенні Собору святого Юра. Із 2950 греко-католицьких священиків Галичини та Закарпаття на соборі були присутні лише 216 священиків та 19 світських делегатів. Перед зібранням із великою доповіддю виступив голова Ініціативної групи отець Костельник. І вже першого дня роботи собору, 8 березня 1946 року, була ухвалена постанова про ліквідацію Берестейської унії 1596 року, про розрив із Ватиканом та про возз'єднання з РПЦ. Наступного дня собор вирішив звернутися до духовенства і вірних УГКЦ у Західних областях України зі спеціальним закликом. Окрім цих постанов, делегати собору прийняли тексти вітальних телеграм, що були скеровані до лідера СРСР Йосифа Сталіна, секретаря Комуністичної партії (більшовиків) України Микити Хрущова, Вселенського Патріарха Макцидеоса, Патріарха Московського і Всієї Русі — Алексія.

Для того, щоби імітувати «всенародну підтримку», у багатьох містах і селах Галичини місцеві органи влади поспіхом організовували групи підтримки, які висилали на адресу псевдособору вітальні листи та телеграми з подякою за розрив із Ватиканом і «щасливе возз'єднання» з Російською Православною Церквою. Усі присутні на соборі 216 священиків Української Греко-Католицької Церкви прийняли православ'я. Псевдособор дав поштовх до переходу у православ'я частині тих священиків УГКЦ, які відмовлялися це зробити раніше.

Впровадження у життя рішення Львівського псевдособору 1946 року призвело до ліквідації усіх трьох єпархій УГКЦ у Галичині, а пізніше й — Мукачівської та Пряшівської. Крім цього, було усунуто всіх апостольських адміністраторів .

Заарештовані церковні владики були засуджені до тривалих термінів ув'язнення в концентраційних таборах. Так, митрополит Йосиф Сліпий відсидів у радянських тюрмах 18 років.

До моменту ліквідації УГКЦ нараховувала 2 913 парафій. А починаючи з 1946 року, було передано РПЦ або ж знищено переважну більшість із них — 2 672 парафії. Продовжували існувати лише ті греко-католицькі парафії, що перебували на території країн Західної Європи, США та Канади. Але, як наголошувалось під час проведення круглого столу, католицька Церква зуміла вистояти. Завдяки цьому, коли у другій половині 1980-х років змінилася політична ситуація в СРСР, УГКЦ почала активно домагатися своєї легалізації. Священики та вірні Церкви організовували масові заходи, проводили масові акції голодування тощо. І з 1990 року Українська Греко-Католицька Церква остаточно вийшла з підпілля. Вона виграла битву з безбожним і нелюдським режимом. А з проголошенням незалежності Української держави Українська Греко-Католицька Церква розгорнула нову сторінку у своїй історії. 

Орест Сарматський

Фото автора