Тернопільщина вшановує поета-політв’язня
Сьогодні минає 65 років від дня народження Степана Сапеляка — відомого українського поета, публіциста, редактора, автора книг, правозахисника, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Тихий спомин про славетного земляка
Годину-спомин «До джерел любові і болю» провели напередодні працівники і читачі Заліщицької районної центральної бібліотеки.
- Саме у березневі дні, щорічно з особливою любов’ю і шаною ми звертаємось до величного імені Кобзаря та його творчості, а також знайомимось із творчими доробками митців –лауреатів премії імені Тараса Шевченка, - сказала у своєму вступному слові директор бібліотеки Ольга Тракало. - Державну премію України ім. Т. Г. Шевченка присуджено у 1993 році і нашому землякові Степану Сапеляку, уродженцеві села Росохач Чортківського району, який у 1967 – 1969 роках навчався у Заліщицькій музичній школі, закінчив міську середню школу. Символічно, що березневі дні – дати народження Степана Сапеляка та пам’ятні дні вшанування його Вчителя і Пророка нашого – Тараса Шевченка.
Ведучі літературної зустрічі у бібліотечній вітальні – бібліотекарі Тетяна Баранецька і Галина Балицька розповіли про основні дати і події на життєво-творчому шляху письменника-патріота. Степан Сапеляк – знана людина, бо творчість його спрямована у майбутнє, а історія життя – це приклади боротьби за українську державність, багато випробувань душі і долі, ув’язнення за мрії про незалежну Україну.
Шевченківської премії Степан Сапеляк удостоєний за збірку «Тривалий рваний зойк», у якій він, за словами Павла Мовчана у передмові до книги, постає як «люблячий поет з нерозмарнованою вірою у Добро і Бога». Збірка вміщує поезії, написані протягом 20-ти років. Відображає духовні пошуки людей, які не могли змиритися з брехнею, що вкрила минуле і сучасне України, яким не байдуже її майбутнє.
Вірші, закорінені у долю поета
Під час години споминів про митця відзначалось, що у центрі його поетичної творчості – людина з її соціально-історичними, національними зв’язками. Вражає у віршах Степана Сапеляка величезна увага до буття нашої нації, сучасного її стану. Його вірші, за словами Дмитра Павличка, «трагічні, скорботні, болящі, але їхня печаль природна і людська, глибоко закорінена в долю поетову і в долю нашої землі, України…».
У 1973 році Степан став членом підпільної молодіжної організації, створеної у рідному селі Росохач молодими українськими патріотами. В ніч з 21 на 22 січня 1973 року на честь 50-ї річниці проголошення Акту злуки УНР та ЗУНР сміливці вивісили над державними установами Чорткова чотири жовто-блакитні прапори і розклеїли листівки-плакати. Того ж року у лютому Степана, як і його побратимів заарештували, а у вересні обласний суд засудив їх до 5-ти років позбавлення волі і заслання.Після звільнення С. Є. Сапеляк не зміг повернутися у батьківський дім. Його поселили у село Безлюдівка під Харковом. У серпні 1988 року С. Сапеляк разом з активістами-побратимами вперше підняли в Харкові біля пам’ятника Шевченку жовто-блакитний прапор.Після проголошення незалежності України у 1991 році поет був реабілітований і того ж року прийнятий до Спілки письменників України.
За визначний внесок у відстоюванні національної ідеї та розвиток Української незалежної держави Степан Сапеляк нагороджений орденом «За заслуги ІІІ ступеня», медаллю «В’язень сумління», відзнакою «Хрест Івана Мазепи».
Степан Сапеляк – політичний в’язень. Його табірна лірика різноманітна: вірші його не тільки відбивають кипіння почуттів, але й політ думки. Вміщують найтонші порухи індивідуальних емоцій і моральний потенціал українського народу.
Автор збірки «Без шаблі і вітчизни» створив цикл елегій, порушує актуальні проблеми своєї доби: історичної долі України, національної гідності, громадського обов’язку, закликає націю встати з колін, не бути рабою у завойовника. Поет уславлює людину, її творчу силу, владу її слова над тоталітарною дійсністю, ставить важливі питання, що мають пробудити свідомість нації.
Українськість – це нерв його поезії
Наталія Крок – активний читач Заліщицької районної бібліотеки ділилась своїми думками про творчість Степана Сапеляка, і, зокрема, про збірку автора «Незів’яле листя».
У цій збірці С. Сапеляк пише: « Життя вчить нас повсякчас, що неабияку силу має той, хто живиться плодом зі свого грунту, своєї ріллі, хто спиває живу водицю власних джерел пам’яті і виробляє себе самого на багатющих традиціях й завітах родинного вітцівського спадку… І тільки тоді життя чогось варте».
Сапеляк Степан завжди дорожив спогадами про Заліщики, рідну школу, пам’ятав імена вчителів, згадував однокласників, мріяв частіше бувати у Заліщиках, збирався відвідати місто своєї юності у березневу пору 2012 року. Але не судилось… Першого лютого 2012 року він ступив на довгу дорогу Вічності – помер від інфаркту.
Під час відвідин Заліщицької бібліотеки у 1997 році юним читачам він подарував «Журбопис», а 2012 року надіслав поштою з Харкова авторські збірки: «Незів’яле листя», «Во ім’я Слова», «Кричі часу», на яких автор написав ще й свої побажання, датувавши їх 8- 9 січня. У дарчих написах згадав про велич «Різдвяної шопки і коляду, образно назвав бібліотеку «рідним виноградником Слова». Поділився своїми спогадами: «Заліщики – це відвідини не тільки слідів Осипа Маковея, високих круч, а юних моїх сподівань й кохань… Ваш Степан Сапеляк».
Ольга Панасівна Дорощук — Середюк та Василь Петрович Машера – однокласники Степана Сапеляка, у спогадах доповнювали відомості про маловідомі факти, пам’ятні епізоди з шкільних років.
У теплі спогади юності поринула Ольга Панасівна, вчитель української мови і літератури Заліщицької гімназії, однокласниця Степана Сапеляка, яка особливо дорожить пам’яттю про нього.
- Степан Сапеляк був скромним сільським хлопцем. Він мав гарне відкрите обличчя, розумні сірі очі, широкі брови, які надавали йому не стільки впертості в характері, як здатності на зважені вчинки. Степан хотів пов’язати свою подальшу долю з музикою, в чому його підтримували рідні, тому й приїхав на навчання в Заліщики. Звичайний хлопчина, він походив з небагатої сім’ї. Віддав перевагу Заліщицькій музичній школі, бо тут мав можливість користуватись музичними інструментами, які давали учням для занять вдома. Він старанно вчився нотної грамоти та гри по класу флейти у викладача Сливки. У ті шкільні роки ми, учні з сіл жили в шкільному гуртожитку на вулиці Б.Хмельницького в Заліщиках. Усі ми мали вмотивоване рішення – добре навчатися, а після закінчення школи, поступити в інститут.
Зі спогадів Ольги Дорощук і Василя Машери – однокласників Сапеляка присутні на вечорі-спомині довідались, що Степан ще тоді читав заборонені книги, слухав радіопередачі. Одного разу він запитав вчителя історії О. С. Тура, чому не вивчається у школі історія України М. Грушевського.
Василь Машера розповів про те, що Степан давав йому і ще багатьом іншим учням читати книгу М. Грушевського. Під час відвідин товариша, з яким вони сиділи за однією партою, ділився деякими думками у призабутій повстанській криївці на той час у Винятинцях, в урочищі «Стінка».
Друзі поета-патріота доповнювали у спогадах портрет свого вже тепер знаного ровесника, будучи одностайними в оцінці його ще юначого вольнолюбного бажання – бачити Україну незалежною.
Роман Петрович Краснюк, перший заступник голови Заліщицької РДА у своєму виступі наголосив на потребі організувати літературні заходи в навчальних установах міста і району, щоб ознайомити учнівську та студентську молодь з життям і творчістю Степана Сапеляка.
- Цей поет- патріот ніколи не сіяв зерна розбрату, навіть після ув’язнення, а плекав хліб єдності, прагнув до консолідації нації і зробив для цього все що міг. Він любив людей і довколишню природу. Його вірші проникнуті вболіванням за долю України, - сказав Роман Краснюк.
Є у Степана Сапеляка такі чудові рядки: «Птахами і квітами пригорнімось у краю своїм україннім». Саме цими закличними рядками автора завершилась зустріч у бібліотеці на його честь, а пам’ятні спогади, слова промовців стали квітами у вінок його пам’яті.
Орест САРМАТСЬКИЙ
Фото надано Ольгою Тракало