Тернопільщина згадала розстріляних 75 років тому ченців (фото)

У липні 1941 року в Чорткові спецзагони НКВС розстріляли монахів.

Чортків, як відомо, до 1939 року, як і інші галицькі села, входив до складу Польщі. Населення складалося переважно з поляків, українців та євреїв, пише «Золота Пектораль».

Отці-домініканці оселилися тут на початку XVII столітті. У перші десятиліття XX століття вони розгорнули велику апостольську працю: діяла Католицька акція, Марійське релігійне братство, відбувалися зустрічі інтелігенції, зібрання духовенства чортківського деканату. Домініканці опікувалися Товариством св. Зити (домашніх господинь), католицькою молоддю, хворими в лікарнях, відвідували ув’язнених, а також їздили по навколишніх селах, відправляти святу Месу та провадити шкільні катехизми. У 1935 р. о. Теофіл Патинек викладав катехизм в двох школах для хлопців (загалом близько 1000 учнів), а о. Яцек Місюта мав під своєю опікою також майже 1000 дівчат у двох жіночих гімназіях.

Монастир мав своє господарство: поле, ліс, сад, власний млин, коней і корів. Усю працю виконували 8 отців і три брати.

РАДЯНСЬКА ОКУПАЦІЯ

1 вересня 1939 року у Чортків прийшла звістка про початок війни. Багато людей панічно втікали з міста. Хтось із отців-домініканців чортківського монастиря блаженнійшого Чеслава пішов на фронт, хтось переїхав до центральної частини Польщі. Залишилося четверо священиків, троє братів і один терціарій.

З перших днів нової влади розпочалися арешти й “реформи”. Катехизм в школах було скасовано, “бо релігія є необов’язковою і даремною”. Спочатку навіть неділю було оголошено робочим днем, щоб таким чином перешкодити місцевим вірним брати участь у святій Месі.

Домініканський монастир одразу ж підпав під визначення “опозиційний до радянської влади”. Майже весь будинок з усім господарством перейшов до військових. Домініканцям залишили тільки чотири кімнати. Головний вхід до монастиря охороняла міліція, а входити дозволялося тільки до шостої години вечора. 1 грудня 1939 року комуністи планували взагалі виселити домініканців, але вірні стали на захист священиків.

Попри все, св. Месу служили так само, як і до війни. Але все, що робилося в храмі, відбувалося за зачиненими дверима. Діти приступали до першого причастя (їх готував о. Яцек Місюта, настоятель парафії). Як і раніше, отці їздили до навколишніх парафій, опікувалися шпиталем у Чорткові.

З листопада розпочалися масові репресії, головним чином спрямовані проти родин офіцерів польського війська, політичної еліти й адміністрації Польської держави – їх вивозили в Сибір як “ворогів радянської влади”. НКВС підбурювало українців проти поляків і євреїв та навпаки.

Це, звісно, обурювало людей. Поляки вирішили організувати повстання. Зухвалий план від початку був приречений на поразку.

Ті, хто брав участь у підготовці до повстання, таємно, без відома отців-домініканців, збиралися в місцевому костелі й там складали клятву. Ймовірно, отець Яцек здогадувався про ці таємні зустрічі, оскільки в одному з парафіяльних оголошень сказано: “Нагадуємо всім вірним, що церква є святим місцем, призначеним для молитви, проголошення Слова Божого і здійснення Святих Таїнств, тому закликаю всіх вірних не використовувати храм для будь-яких нерелігійних цілей, наприклад політичних, бо це може призвести до прикрих і небажаних наслідків, а за все відповідатиме настоятель”.

ХРЕСНА ДОРОГА НАД СЕРЕТОМ

Спроби відновити трагічні події базуються на 57 свідченнях, які дали місцеві жителі.

Останні дні червня 1941 року були особливо важкими для мешканців міста. Людей змучило радянське владарювання. Із в’язниці лунала гучна музика та гуділа машина, проте все одно чулися крики та постріли – це “совєти” знищували політичних арештованих перед своїм відступом.

З кінця червня біля монастиря постійно тинялися підозрілі особи. Парафіяни пропонували домініканцям заховати їх у своїх домівках, але отці відповіли, що не залишать костел і Пресвяті Дари.

У ніч із 1 на 2 липня, близько другої години ночі, енкаведисти увірвалися до монастиря. Свідок подій Василь Павлюк, котрий тієї ночі чергував у пожежній охороні, згадував: “Після 3.30 я бачив, як по дорозі вели отців та брата з монастиря. З обох боків ішло по двоє енкаведистів. Позаду йшли двоє місцевих жителів… В отців руки були заломлені за спину й похилені голови. Минуло близько години, й ми почули постріл. Виявилося, що застрелено нещасного чоловіка, котрий замітав дорогу і став свідком того, як вели домініканців”.

Хтось зі свідків цих подій чув, як убивці насміхалися з домініканців і глузували з Бога. На що о. Яцек сказав: “Ведете нас на смерть, то не розмовляйте з нами”.

Їх привели до Старого Чорткова, на місце, яке чортківці звуть Червоним Берегом, або Стінкою.

Свідками їхнього вбивства стали рибалки, які ловили рибу на Сереті. Вони стверджують, що перед смертю отці просили дати їм хвилину на молитву…

ЧАШУ ГОСПОДНЮ ВИПИЛИ ДО КІНЦЯ

Звістка про смерть священиків розійшлася вже о 5-й ранку. Одними з тих, хто першим прибіг на місце трагедії, були жінки. Крістіна Клінська згадує: “Вранці, коли звістка про страшну трагедію дійшла до мене, я пішла туди й побачила чотирьох чоловіків, які стояли навколішки, але лицем до землі, з закривавленими головами. Гадаю, що молилися за своїх убивць”.

Позбігалися люди. Жінки обтирали хусточками закривавлені обличчя застрелених і залишали ці реліквії собі. Пан Ян Шлепко о 8-й годині пішов до місцевої влади дізнатися, хто вбив домініканців? Він хотів узяти дозвіл поховати їх на місцевому кладовищі. Урядовець відповів: “То ваші люди це зробили! Якби ми хотіли щось таке зробити, то ви б і не знали, куди і коли ми їх вивезли”. Насамкінець додав: “Поховайте без жодних урочистостей, до обіду повинні бути поховані”.

Жінки обмили тіла, одягли в принесені хабіти, цілуючи руки і ноги вбитим. Труни забили дошками від полиць, які за дозволом директора принесли з місцевої гімназії. Отців поклали в труни, вклали в руки розарії, засипали трояндами. Швидко помолилися і почали загортати могили землею хто як міг: старші – лопатами, діти – руками.

Про долю інших домініканців нічого не було відомо аж до 5-го липня. Напередодні радянські війська, відступаючи, підпалили костел і монастир. Після того, як радянські війська залишили місто, всі пішли до монастиря. “У першій кімнаті лежав на підлозі брат  Юзеф Вінцентович, у наступній, на ліжку – брат  Регінальд Червонка, в кімнаті за кухнею – брат Методій Іваніщув. Тіло отця Єроніма знайшли аж через два дні, бо пожежа не давала доступу до тієї частини монастиря, де була його кімната. Частину останків о. Єроніма було знайдено на згорілому ліжку, більша частина тіла зотліла…”.

6 липня відправили св. Месу за загиблих домініканців. Поховання застрелених у монастирі отців відбулося того ж дня у склепі на домініканському міському кладовищі…

У ці пам’ятні дні мешканці Чорткова схиляють голови за невинно убієнними священиками і кладуть квіти до їхніх могил…

Петро Овчарик

Фото автора та «Золотої Пекторалі»