Тернопільська художниця Любов Поворозник: «Мене надихає мінливість природи»

Парк «Топільче» — один із моїх улюблених. Може тому, що тут багато закутків, де малолюдно, а то й взагалі безлюдно, тому й здається, що ти десь за містом.

Я прогулялася парком із тернопільською художницею Любов Поворозник. Чому саме з нею? Бо на її роботах багато Тернополя і багато природи міста. Тож порозкидали листя, пробралися до потаємних закутків, порозглядали дерева і поговорили, пише «Погляд».

— Люблю не головні алеї, а, як каже моя мама, хащі,  — усміхається Любов і ми вирушаємо однією з доріжок. — Мені дуже подобаються місточки, те, що тут багато води. Дуже люблю її малювати, бо вона така різнобарвна — у ній відображаються небо, дерева, місточки… Вона буває і коричневою, і насичено-зеленою, і жовтою. Діти часто малюють блакитну воду, тоді пояснюю, що вони зображають те, що знають, а художник має «відключити» голову та малювати те, що бачить і відчуває.

Зупиняємося біля острівка, де стоїть скульптура Буратіно. Пані Любов ще пам’ятає її в доброму стані, та й парк, каже, колись був доглянутішим і меншим. Згадує, як з батьками та братом часто гуляли тут, а взимку каталися на лижах.

— Я дуже вдячна батькам за те, що вони спонукали мене пробувати себе в усьому — я ходила на різні гуртки, а коли почала малювати і розмальовувала стіни у кімнаті гуртожитку, вони не протестували. Завжди кажу батькам своїх учнів: бачите, що дитина малює – заохочуйте. Не обов’язково, що це стане справою її життя, але дитина буде мати хобі. Хай пробує. Покажіть, що вам важливий результат її праці. А ще мені дуже пощастило зі вчителькою — Людмилою Малиновською. З нею вивчали історію мистецтва, вчилися створювати одяг, іграшки. Пані Любов вирішила мою долю — я знала, що буду займатися чимось творчим, але точно не знала чим — завдяки ній зрозуміла, що хочу бути саме художником. У школі я добре вчилася, але не думала вступати у виш, бо знала, що це майже нереально. Тоді ж такі часи були – зарплати не платили кілька місяців. Думала, піду на фарфоровий завод художником. Коли про ці плани дізналася моя вчителька, провела виховну бесіду з батьками. А потім порадила мені вступити в педагогічний та зробила все, щоби я добре підготувалася. І я таки вступила. Людмила Петрівна вчасно дала мені копняка.

Моя співрозмовниця сміється, пригадуючи все це. Нині вона вже знаний художник, не так давно в обласному художньому музеї представили її спільну з чоловіком Володимиром виставку. Але пані Любов, як і на відкритті, так і тепер каже, що ще шукає себе, опановує нові техніки.

— Коли пробуєш щось нове, тоді змінюєшся та ростеш. Так, можна досягти рівня, коли твої роботи будуть однаковими, їх добре купуватимуть. Проте, коли перестаєш творити, робота стає просто ремісництвом — такі полотна не мають творчої енергії, емоцій, вони бездушні, не дихають. Вони гарні, але… є живі квіти, а є штучні — ось і різниця.

Йдемо між двома озерцями. Перед нами проходять качки. Трохи незграбні та дуже милі.

— Щоразу в одному й тому ж місці можна побачити щось інше. Та й парк міняється. Річка міліє, заболочується, виростають дерева… Деякі місця стоять у мене перед очима саме в той момент, коли малювала їх. На одній роботі це деревце ще маленьке, а за два роки воно змінилося до невпізнання, так само, як цей куточок. Мене надихає мінливість природи.

Запитую Любов Поворозник, що для неї головне у творчості.

— Кажуть, що змалювати з природи – це просто робота, в ній немає ніякої творчості. Я не згідна з цим. Кожен художник намалює той самий листочок по-своєму, вкладе у роботу свій посил і настрій. Кожен твір мистецтва заставляє задуматися та переосмислити побачене. Для мене найголовніше — передати настрій, відчуття, емоції. І головний інструмент тут кольори. Мені дуже подобається гратися ними — працювати над нюансами барв, те, як вони переходять одна в одну. Думаю, саме ця різноманітність кольору робить картину живою та правдивою. І, мабуть, це відчувають. Мені було дуже приємно, коли після виставки підійшли знайомі та дякували за те, що відійшли від повсякденних проблем, побувавши серед робіт.

Я кажу, що, мабуть, одне з пояснень такої терапевтичної дії в тому, що люди, поспішаючи та закцентувавшись на своїх проблемах, просто «сліпнуть» — не бачать ні нового, ні того, що навколо них повсякчас. А ось розглядаючи картини, ніби поринають в той інший світ, який забули.

Йдемо далі понад Серетом, однією з багатьох алейок, Любов розповідає про ще одні улюблені місця — там, де річка виходить біля базару: багато повалених дерев, очерету, майже дикі болота. Але попереджає: самій туди ліпше не ходити. Тим часом я вже трохи мерзну та нарікаю на погоду. Але є в цього холоду виправдання — різноманіття кольорів та відтінків.

— Думаю, ми любимо кожен день осені, бо знаємо, що це ненадовго, а потім буде довга сіра зима. Тому хочеться «наїстися» тої різнобарвності.

Хоча вже за кілька секунд дізнаюся про те, що різнобарвність навіть там, де я бачу просто сірий стовбур. Ми підходимо до дерева. І Любов показує на лишай — він тепло-жовтий, а потім звертає увагу на потемнілий коричний стовбур, на тріщинки кори, місце, де колись була гілка… І власне, я починаю бачити скільки кольорів, відтінків сховані в тому, що я кілька секунд тому назвала просто сірим.

Тому прощаючись із Любов Поворозник радію, бо навчилася бачити трохи більше, зазирнула трохи глибше. І осінь вже не видається такою холодною, а погода прикрою — навколо ж стільки краси.

ТернопільхудожникТопільчеживописЛюбов Поворозниккрасаперсонарозмова