Тернопільська художниця Любов Поворозник: «Я хочу дарувати людям приємні емоції»
«У її пейзажах і натюрмортах прочитується залюбування тим, що вона малює, бажання передати красу зображуваного та неповторність — і глядач відчуває це, роботи художниці притягують його», — так про полотна тернополянки Любові Поворозник відгукнувся заслужений художник України Євген Удін.
Я поспілкувалася із пані Любов’ю про її улюблені місця, про те, що відрізняє творчість від ремісництва, про призначення художника та місію наставника.
ПЕРШІ ПОЛОТНА — ШПАЛЕРИ
— З чого почалося захоплення малюванням?
— Батьки розповідали, що малою я малювала на стінах, але фотографій цих робіт нема (усміхається — А. З.). Казали, що кожних два тижні їм доводилося клеїти нові шпалери.
Мені дуже пощастило із вчителькою. В сьомому класі до нас прийшла Людмила Маліновська — вона започаткувала експериментальні уроки дизайну. Ми вивчали історію мистецтва, вчилися створювати одяг, іграшки. Пані Любов вирішила мою долю — я знала, що буду займатися чимось творчим, але чим точно, не знала — завдяки вчительці зрозуміла, що хочу бути саме художником.
— На виставці, котра нещодавно відкрилася у художньому музеї, ви представили натюрморти та пейзажі, створені у реалістичній манері...
— Я люблю реалізм, але в мене є роботи і в інших напрямках. Нині реалізм стає непопулярним, більшим попитом користуються абстракції. Але в кожного свої вподобання.
Стосовно робіт виставки, то на пейзажах переважно зображені місця, де я часто гуляю з сином і чоловіком — парки Шевченка та «Топільче», вулички та околиці Тернополя — не треба десь далеко їхати, щоби помилуватися природою. Є трішки сюжетів з Карпат і Криму. Багато своїх полотен я дарую друзям. Тому, коли відкривалася виставка, мусила «позичити» картини. Я ніколи не дарую свої твори поганим людям, і мені пощастило, що навколо є багато хороших людей, котрим хочеться подарувати свої картини.
— Як вважаєте, ви вже знайшли себе?
— Я ще шукаю свій почерк. Мені подобається експериментувати та пробувати щось нове. Я багато читаю, вчуся. Мені цікаве кольорознавство, різні манери малювання. Думаю, залишатися на одному рівні — це втрачати час. Коли шукаєш щось нове, тоді змінюєшся та ростеш. Так, можна досягти рівня, коли твої роботи будуть однаковими, їх добре купуватимуть. Проте, коли перестаєш творити, робота стає просто ремісництвом — такі полотна не мають творчої енергії, емоцій, вони бездушні, не дихають. Вони гарні, але... є живі квіти, а є штучні — ось і різниця.
Працюючи, щоразу ставлю собі складніше завдання, бо малювати однакове чи однаково не цікаво. Мені подобаються роботи, в яких відчуваю, що, творячи, піднімаюся на сходинку.
Я змінююся. На виставці, де поряд із новими полотнами були ті, що створила кілька років тому, побачила різницю. Нині мені подобається «гратися» кольорами та відтінками, передавати через них свій настій, емоції. Моя манера малювання стала експресивнішою. У житті я врівноважена, не дуже емоційна, можливо, емоції віддаю полотнам.
— Як розумієте своє призначення художника?
— Я хочу дарувати людям приємні емоції. Хочу, щоби так навколо ставало більше добра.
ГРА В ХУДОЖНИКА
— У вас творча родина...
— Так, мій чоловік Володимир дуже багатогранний митець — створює ілюстрації, комікси, графічні роботи. На виставці він представив графічну серію зникаючого Тернополя. Ми часто гуляємо містом, обираючи приємні та затишні вулички. Якось Володю зацікавив старий будиночок на Новому світі, сказав, що хоче його намалювати. Так все й почалося. Він збирав сюжети, ми цілеспрямовано ходили та фотографували старі будинки. Їх є набагато більше, ніж представлено на виставці, але все не встигається. У планах Володі продовжити серію.
— А як прищеплюєте любов до прекрасного синові?
— Ненав’язливо та обережно, щоби не відбити у нього інтерес. Зрештою, він виріс у атмосфері творчості. Тато малює комікси — він малює комікси, відпочиваємо — малюємо етюди — він допомагає. Коли влітку до нас приїжджає племінниця, вони граються в художників, але сприймають малювання не як гру, а вважають серйозною роботою.
ВТРИМАТИ САМОБУТНІСТЬ ДИТИНИ
— Ви учасниця творчої групи «Євген Удін і компанія» і часто берете участь у пленерах, де стаєте наставником для юних художників. Як працюєте з ними?
— Стараюся підказати, трохи підправити, але не поміняти бачення дитини, не втрутитися в її стиль. На нещодавньому пленері на Збаражчині було дуже багато творчих дітей, котрі не вчаться у художніх школах, але вже мають свій погляд на малювання, оригінальну техніку. Головне для наставника —допомогти дитині втримати її самобутність, розвинути і розкрити її. А водночас розповісти про ази образотворчого мистецтва.
— Чим для вас цікава робота в творчій групі?
— У всіх її учасників є чому навчитися. І дуже приємно, що всі вони відкриті, радо діляться своїм досвідом. Працюючи з такими людьми, стаєш впевненішим. Коли твою роботу хвалять – це приємно, але добре, коли хвалять і радять щось дуже тактовно. Завдяки спілкуванню з колегами є можливість рости.
Анна ЗОЛОТНЮК
Фото автора