Тернопільська волонтерка розповіла про небезпеку в зоні АТО

Світлана Гоч із села Соборне Тернопільського району близько 12 років очолює школу-садочок у сусідньому Чернелеві-Руському.

У 2006-10 рр. була заступником голови Тернопільської РДА з гуманітарних питань, а коли в країні почалася війна, зайнялася волонтерством. Нині Світлана Василівна опікується мінометниками 128-ої бригади, у складі якої воював її нині демобілізований двоюрідний брат Микола, та разом з іншими волонтерами доправляє на передову все необхідне. Пише НОВА Тернопільська газета.

«За цих півтора року волонтерство вже стало невід’ємною частиною мого життя, тому щаслива, що можу бути корисною», – каже Світлана Василівна. Найбільшою віддякою вважає те, коли бійці повертаються додому живі-здорові.

Про волонтерство

– У 2014-ому мого двоюрідного брата Миколу мобілізували, і вже у вересні у складі 128-ої гірсько-піхотної бригади він потрапив у Попасну, що на Луганщині, а згодом – у Дебальцеве. У жовтні Микола попросив дістати оптичний приціл для снайперської гвинтівки, це, власне, й стало початком моєї волонтерської діяльності. Проте, як виявилося, найскладніше було навіть не придбати оптичний приціл, а доправити його на передову. Чому? Бо багато хто з тернопільських волонтерів тоді в Дебальцеве не заїжджав, а ті, хто їздив, не гарантували, що доправлять приціл до місця призначення, й порадили переправити посилкою через «Нову пошту». Тоді я вирішила поїхати сама, але тут знову прикрість – ніхто не хотів брати жінку з собою на передову. Я вже, було, зовсім знітилася, але саме тоді познайомилася з волонтером зі Скалата Сергієм Сарабуном. Він і запропонував: «Сідай, Світлано, поїдемо… Які проблеми?!» Так почалася наша співпраця. Я часто повторюю, що волонтерство – це, немов коло друзів, і хоча нині в людей важке матеріальне становище, тішить те, що практично все, що просять бійці, є все одно можливість придбати і їм доправити.

Про першу поїздку на фронт

– Вперше поїхала на фронт у Дебальцеве 6 жовтня 2014 року. Тоді ще не боялася їхати, бо не знала, що таке обстріли, диверсійні групи, блокпости… Поїздка була вдалою, хоча й не без пригод. Брат попередив, щоб після п’ятої вечора ми не їхали, бо дороги дуже вузькі, з обох боків лісосмуги і в них можуть бути засідки. Але Сергій – досвідчений водій і знав, що краще їхати вночі, бо тоді більше шансів залишитися непоміченими. Ми їхали незнайомим маршрутом, спочатку заїжджали до 93-ої бригади через Дніпропетровськ, звідти – до Ясинуватої, а там нас мала зустріти місцева волонтерка Ліда і провести до Дебальцевого. І ось ми їдемо вночі, нічого не видно, невідомо, з якого боку підстерігає небезпека… Я запитала: «Сергію, це наша територія?» «Наша, не хвилюйся…» – заспокоїв. Ліду ми мали забрати, коли виїдемо на донецьку трасу. Сергій був втомлений, більше доби за кермом, тому помінявся з іншим водієм – Ігорем. Дорога була непогана, їхали швидко. Я нарешті заспокоїлася, що виїхали на трасу, і раптом Сергій як закричить: «Стій! Гальмуй! Гальмуй!..» Як виявилося, ми практично вперлися в якийсь блокпост. Я тоді ще подумала: «Все, приїхали до сєпарів…» Було видно, що бійці в камуфляжах, але ж глибока ніч, не розбереш, чиї вони. Подивилася, Сергій напружений, Ігор також спітнів, а до буса підійшов боєць і ще й заговорив російською… Після того я вже нічого не чула… Слава Богу, що то були наші бійці. Сергій вибачився, сказав, що ми не побачили блокпост і оскільки маршрут новий, не знали, що він там є. То була велика помилка, що могла коштувати нам життя. Не можна такого робити! Коли під’їжджаєш, потрібно гасити фари і їхати дуже повільно, а ми на високій швидкості практично впритул під’їхали до блокпоста, і бійці могли відкрити вогонь.

Про неспокійний День Збройних Сил України у Дебальцевому

– Я працюю, тому не завжди вдається виїжджати на передову з Сергієм. Кілька разів їздила з волонтером Ігорем Климнюком з міста Бершадь Вінницької області. Щоправда, туди важко добиратися. Доводилося зі всіма пачками їхати потягом до Києва, там мене зустрічали волонтери, везли на околицю, де я зустрічалася з Ігорем, і вже звідти рушали на Схід. Одна з найбільш пам’ятних поїздок була 6 грудня 2014-го, на День Збройних Сил України. Ми ночували на колгоспній базі перед Дебальцевим, а вранці, коли ми ще не встигли прокинутися (було близько о пів на шосту ранку), російські бойовики почали «вітати» наших вояків зі святом і стріляти з «градів». Нам наказали заховатися у бліндаж. У маленькому бліндажі для двох нас помістилося восьмеро… Поки тривав обстріл, я побачила, як один із них, років 50-ти, сидів і тремтів. Я старалася заспокоїти, підтримати, але після всього пережитого було дуже важко…

Про «голодне» Нікішино

– Взимку 2015-го розвідників 128-ої бригади на два місяці перекинули в Нікішино, що на Донеччині. Там тоді тривали такі ж запеклі бої, як і в Донецькому аеропорту, тільки про це ніхто не говорив. Бійці не мали де заховатися, під обстрілами будували з мішків, набитих землею, укріплення. Від траси до Нікішиного полем було п’ять кілометрів, але це поле так прострілювали, що ми не могли доправити бійцям продукти. Приїжджали лише на блокпост «Балу», звідки наші передачі бійці відвозили на перший блокпост до Нікішиного. Бувало, що й за два кілометри до блокпоста залишали передачі, бо далі не могли дістатися, і вони по кілька днів стояли на морозі, а бійці тим часом були голодні, навіть води не мали. До передачі – рукою подати, а дістатися неможливо, все пропадало…

Про бажання бути на фронті

– Часом хочеться взяти в руки зброю і піти на фронт. Особливо гостро це відчувалося, коли була шоста хвиля мобілізації. То була сумна година: кого спіймали військкомати, тих і забирали. Траплялися і колишні в’язні, і пияки… Я не могла змиритися з тим, що нема кому замінити бійців, які вже рік відвоювали. Не можуть одні і ті ж усе тримати на собі, а свіжих, нормальних сил бракує…

Про фейкові затишшя

– Фейкові затишшя і, якщо можна так висловитися, недоперемир’я не йдуть на користь ні бійцям, ні нашій країні. Бійці йдуть на фронт з конкретною метою – захищати країну від ворогів, а не сидіти в окопі і чекати, коли їх будуть обстрілювати. Відсіч вони також не мають права дати, бо ж «перемир’я», і це їх морально пригнічує. Вони хочуть і можуть завершити цю війну, але в них «зв’язані руки»… Проте бійці не здаються і будуть стояти до перемоги.