Тернопільський доброволець - Павло Тарасенко - файний хлопець!
Зранку прокидаюсь, іду на кухню, щоб випити чаю і приступити до роботи. Приходжу, бачу там ще нікого не має і не дивно, адже тільки 6 година ранку, всі сплять після важкого дня. Десь через 15 хвилин до мене приєднуються хлопці, які стояли вночі на КПП, роблять каву, розказують останні новини, а вони, на жаль, знову невтішні. Ворог застосував проти нас заборонені міни, хоча цьому уже ніхто не дивується, а ми як завжди толерантні і у відповідь стріляємо з автоматів, тому, що боїмося місії ОБСЄ. Раптом чуємо, на першому поверсі, де спальні зали, лунає гамір, сміх. Хтось з двох сказав: “Пашка Тарасенко напевно прокинувся, файний хлопець”. І це було чистісінькою правдою. Я спускаюсь вниз і бачу винуватця неспокою: хлопець Павло розказує історію про якогось “Дериземлю”, а слухачі сміються.
Цього тернопільського хлопця знають багато людей в Тернополі і за його межами, адже він є членом Правого Сектору, бійцем ДУК і просто свідомим громадянином, якому не байдужа доля рідного міста і країни в цілому.
Павло не одному з тих, хто з маминого дому приїхав на передову, допоміг перебороти страх.
Він - справді унікальний хлопець. Його позитивний настрій та вміння навіть у надскладних ситуаціях подарувати оточуючим радість на війні дуже високо цінується.
- Друже, ти є членом вищезгаданих організацій. Це непростий вибір, адже людина, вступаючи туди, бере на себе величезну відповідальність, і піддається величезній небезпеці. Що тобою керувало, коли ти став на цей шлях?
- Спочатку я був в організації Тризуб ім. Степана Бандери, який став плацдармом для Правого Сектору. Це ті організації, які здатні і які поведуть за собою людей, щоб змінити Україну, адже усім зрозуміло, що так жити далі не можна і війна тут ні причому. Я навчався в 29 школі, потім в Державному Педагогічному Університеті і за ці роки, я всотав у себе національну ідею, я зрозумів, що без неї не буде майбутнього. Подивитись тільки на поляків, американців, як вони люблять свою країну, які вони патріоти, не на словах, а на ділі, а ми?- риторично запитує хлопець.
- За півтори роки служби в армії, я тільки зміцнив свої переконання. Моє служіння припало на криваві 2013-15 роки і я бачив, що робилось в армії, точніше, я бачив, що нічого не робилось. Мені показали, як розбирати і збирати автомат, що я і до того умів. Я декілька разів їздив на полігон стріляти - аж по три патрони вистрілювали, а були деякі хлопці, які один раз в півроку стріляли. І цей безлад творився тоді, коли за сотню кілометрів точились кровопролитні бої. Я служив на Дніпропетровщині, тож половина тодішніх моїх офіцерів, які зараз представляють Нацгвардію, чекала, що прийде Росія і вони готові були служити москалям. Деякі офіцери нашої частини і солдати-контрактники просто втікали в окупований Крим за ”кращим майбутнім”. Я уже не говоритиму про зарплатню солдата-строковика -154 гривні за місяць. Деякі хлопці говорять, що тепер відношення командування до армії змінилось, але ще півроку тому, ми були для офіцерів безплатною робочою силою. Цікаво те, що багато строковиків просто не витримували умов служби. Наприклад: у нас на 100 солдатів було тільки 5 умивальників і стільки ж туалетів. Хлопці свідомо лягали в психіатричні лікарні, отримували “білі” квитки, лишень, щоб не служити в цій пострадянській, нафталіновій армії. Я тепер зідзвонююсь з деякими солдатами, які кажуть, що ставлення до них помінялось, є зрушення в матеріальному забезпеченні, навіть вчать воєнного ремесла та все одно до ідеалів нам далеко.
- Розкажи про свій перший бій з терористами?
- Я приїхав на базу. Мене трішки поганяли по тактиці, з'ясували, що умію, і через декілька днів направили на передову. Це було 23 лютого. Сєпари добряче обстрілювали, святкували «День защитника отечества». Хоча ми теж у боргу не залишились та після нашої відповіді в москалів були 200-ті й 300-ті. До речі, на своїй ділянці, ми стояли з десантниками ЗСУ. Я тепер можу сміло говорити про них, адже вони демобілізувались. Так, це були справжні воїни. Вони не зупинялись на півдорозі, бо ці виродки на окупованих територіях розуміють тільки силу .
- Як тобі відчуття перед першим боєм?
- Спочатку було страшно, адже не боїться тільки дурень. Над головою свистали кулі різного калібру, прилітали міни. Та потім зрозумів, для чого я тут, зрозумів, що мені тут бути, захищати цей відрізок землі, тому переборов себе, став до кулемета і почав працювати (усміхається). Тим більше, мене підтримують батьки, дівчина - а це психологічно додає сил.