Тернополянка: і народжені, і усиновлені дітки приходять від Бога

Заходи для усиновителів, поради щодо усиновлення та виховання – все це Ілона робила не одноразово у нашому місті. Перша наша зустріч відбулася саме на такому заході у приміщенні Тернопільського центру «За життя», де Ілона з чоловіком розповіли свою історію і поділилися відчуттями «батьківства».

Зараз же історію цієї сміливої тернополянки знають і у інших містах України, адже жінка відвідує семінари та тренінги для усиновителів і мріє про створення своєї організації.

Всеукраїнський портал національного усиновлення «СИРІТСТВУ — НІ!» нещодавно опублікував історію Ілони, яку жінка написала сама, намагаючить передати досвід іншим сім’ям, які відважилися на такий важливий крок.

- Тему усиновлення ми з чоловіком підняли вперше відразу після одруження, - пише жінка. - Ми тоді вирішили, що спочатку в нас з’являться біологічні діти, а вже потім, маючи досвід виховання, ми допоможемо дитині-сироті. Йшли роки, біологічні діти в нас усе не з’являлися, почався період обстежень та лікування. Це займало багато часу, потребувало значних зусиль та коштів, а лікування не приносило ніяких результатів. Прийшли біль та відчуття безвиході, а та давня наша розмова про усиновлення чомусь забулась…

Одного літа ми з чоловіком поїхали як волонтери в дитячий табір. І там познайомилися з неймовірною дівчинкою. Її звати Аня. Вона була не такою, як усі. Діти переважно дуже егоїстичні, думають лише про себе, ця ж дівчинка завжди допомагала тим, хто був поряд, та ділилась усім, що в неї було. Особливо мене вразив її вчинок, коли прийшов час повертатися додому. Упродовж перебування в таборі діти заробляли бали за різні досягнення і вкінці за ці чесно зароблені бали могли купити різні призи. Діти нагрібали іграшки мішками й усе залишали собі. Аня ж була маленькою, і в її групі діти заробили зовсім невелику кількість балів. Вона змогла купити лише кілька іграшок і всі роздала тим людям, яких полюбила в таборі. Однією з тих іграшок зараз бавиться моя доця.

Я була в захваті від тієї дівчинки й мріяла познайомитися з її батьками, щоб дізнатися, як виховати таку прекрасну дитину. Зовсім скоро така можливість у мене з’явилася.

Через декілька тижнів Ілона зустріла Аню на післятаборовій зустрічі, розговорилась із бабусею Ані.

- Мені було дуже цікаво, у чому ж секрет виховання такої гуманної дитини. Бабуся розказала непросту історію життя дівчинки. Цікавим для мене став факт, що Аня – усиновлена дитина, - веде мову тернополянка. - Ми з чоловіком були дуже вражені цим фактом і знову заговорили про усиновлення. Я почала шукати в Інтернеті можливу інформацію про те, як усиновити дитину. Деяким вимогам ми не відповідали, тому ще якийсь час не наважувалися піти в службу у справах дітей. Коли ж ми все-таки туди прийшли, то на практиці це виявилося набагато простіше, ніж пишуть на форумах. У службі нас прийняли дуже добре та навіть підказали, що потрібно зробити, щоб відповідати всім вимогам. Потрібні документи ми зібрали за два з половиною дні, тому інформація про складність збору документів виявилася міфом.

Нескладно було й знайти дитину. Після того, як нам сказали, що в нашому місті діток, що підлягають усиновленню, немає, я дізналася цікаву інформацію про те, що в Тернополі  кількість сиріт найменша, а найбільша – у Донецьку. На той час одна моя хороша подруга тимчасово жила в Донецьку, бо туди по роботі направили її чоловіка. Ми в той час нерідко спілкувалися по телефону, і я розказала їй цікаву інформацію. Коли вона це почула, то відразу запропонувала приїхати до неї в гості й зайти в службу. Будучи людиною легкою на підйом, я відразу зібрала речі й поїхала в Донецьк. Наступного дня вже була в місцевій службі у справах дітей. Прийняли мене там дуже добре. На маленьких діток, як виявилося, там була своя черга, і мені сказали, що є лише одна дівчинка, з якою я можу познайомитись. Вона мала серйозні проблеми зі здоров’ям. Я впевнена, що якби побачила інформацію про цю дитину в Інтернеті, то злякалася б діагнозів і пройшла б повз неї. А от будучи вже безпосередньо в Донецьку, подумала, що раз уже приїхала, то мушу познайомитися з цією єдиною запропонованою мені дівчинкою.

Наступного дня ми з працівником служби пішли знайомитися з дитиною. У своїх мріях я малювала собі симпатичну дівчинку блондинку, схожу на мене, побачила ж перед собою бідненьку, маленьку, дуже худу дитину, яка була зовсім не схожа на намальований мною образ, але, дивлячись на неї, я відразу зрозуміла, що це наша дитина. Усі діагнози в одну мить перестали бути страшними. Я зрозуміла, що готова воювати за її життя та здоров’я.

Ми забрали нашу дівчинку в останній момент перед усіма страшними подіями на Донбасі. Навіть не хочу думати, що вона могла б зараз бути зовсім сама на окупованій території. Хочемо висловити величезну подяку тодішньому начальнику Донецької обласної служби у справах дітей Клочко Світлані Леонідівні, яка познайомила нас із донечкою й неймовірно багато допомагала в усіх питаннях, що виникали в процесі усиновлення, а також експерту з розвитку сімейних форм виховання програми «Сирітству – ні!» Вікторії Чагалян за допомогу у вирішенні юридичних питань, що виникли в нас уже після усиновлення Вікусі.

Жінка ділиться тим, що вже багато років у неї було питання до Бога та нерозуміння ситуації, як так трапляється, що тим, хто не хоче діток, Бог їх дає.

- Із появою донечки я отримала відповідь на запитання: і народжені, і усиновлені дітки приходять від Бога. І абсолютно немає значення, яким способом прийшла дитина. Усиновлення – це просто один зі способів появи дитини в сім’ї. Вікуся для нас – найкраща й найрідніша дитина у світі. Скільки б не спостерігала за різними дітками на майданчиках, бачу, що моя дитина – найсимпатичніша, найрозумніша та найкумедніша. Найрідніша наша донечка, дана Богом. Абсолютно всі мої мрії, що стосувалися материнства, з Вікусею здійснилися в значно більшій мірі, ніж я могла сподіватися. Звичайно ж, із усиновленими дітками є дуже багато проблем, як і з біологічними, але ж щастя вони приносять набагато більше.

Коли нас називають героями через те, що ми усиновили дитину, у мене виникає ступор. Ми зовсім не герої. Просто взяли щастя у свою сім’ю.

Раніше, коли я думала про проблему наявності дітей-сиріт, то виникало відчуття безсилля, адже всім допомогти неможливо. Таке можуть зробити лише герої, а я ж – не герой. Зараз прийшло зовсім інше розуміння. Ми, дійсно, не можемо допомогти всім дітям, але практично кожен із нас може допомогти одній дитині.

Статистика щодо наслідків виховання дитини у будинку сиріт лякає не на жарт, адже з настанням повноліття більшість з тих дітей, що виховувалися у державних закладах, не можуть пристосуватися до життя поза його межами. Існує 70% імовірності того, що дитина скоїть злочин; що почне займатися проституцією - 50% ; що не буде мати місця проживання чи роботи - 33%; що впродовж двох років учинить самогубство - 30%; що її шлюб закінчиться розлученням - 80%.

Кожен з нас може запобігти цьому, прийнявши дитину в свою сім’ю. Адже так ви врятуєте її від розчарування, безвиході та дасте змогу цій дитині соціалізуватися і знайти своє місце в житті. Ваша любов і турбота потрібна таким дітям, пам’ятайте про це!

Фото з особистого архіву Ілони