Минулого року в грудні, на питання колег-журналістів: що мені запам’яталось в році, що минав, які відкриття я зробила для себе, що вразило, я розповіла про своє маленьке відкриття в поезії – Віру Лахуту. Друзі тоді запитали: а хто це?
Власне, відповісти чітко я не могла. Бо читала Вірині вірші лише на її сторінці у Фейсбуці, а особисто ми не бачились і не спілкувались, повідомляє Погляд.
Як літературного гурмана, мене можна зачепити лише чимось винятково прекрасним і щирим. Вірі це вдалося одразу. Як пострілом. І одразу в ціль. Читала завжди з радістю і насолодою. Чесно кажу: іноді “пхала носа” в приват і писала, що десь можна риму підправити, а десь – є ще отаке слово. Щоразу думала: от зараз ця жінка скаже , куди мені потрібно піти з моїми порадами.
А жінка… Вона так педантично правила свої тексти і так щиро раділа, що виходить з тієї роботи, що мені ставало аж якось не по собі.
І я вирішила : мушу з нею поспілкуватись. Напросилась в гості.
Тепер ось пишу про Віру. Але… Хто хоче прочитати класичне: народилась, виросла, вчилась – тих розчарую. Цю ниву залишаю для колег, бібліографів і майбутніх біографів.
Я напишу вам про Віру, якою я її побачила.
Вона, як тоненька струна. Ота найменша на скрипці. Хочеш почути – відкрий серце і мовчи. Бо вона – Віра. А Віру сприймають саме так – мовчки і з відкритими серцем і душею.
ЇЇ слова, її вірші – віддзеркалення того, що відбувається в небі, на землі, в душі. Вона, як ретранслятор того великого і чистого, що йде з неба через людське серце. Через серце жінки.
Вона завжди з Богом. У кожному вірші, кожному вчинкові, кожній думці.
Уперто вчуся гріх перемагати, до крові аж — змагатись в боротьбі. Людині завжди важко тамувати всі почуття й емоції в собі.
Стожильна сила Божої десниці зціляє од непрощення й образ… Черпаю — мов водицю із криниці Господню милість й благодать не раз.
Коли спілкуюся з Вірою, відчуваю і непросту жіночу долю, і трепетне відчуття материнського тепла і щастя, бачу якийсь прозорий і чистий кристалик, котрий світиться. Поглядом, думкою, словом. Мені рідко з ким траплялося спілкуватися отак легко, просто, відкрито. З розумінням, що перед тобою не просто співрозмовник, а Жінка, поет, рідна душа
Посивіла коса… Пахне смутком розкішне волосся, Хоч іще молода… А в очах – посивіла сльоза… Посивіла душа… В ній роками лунке стоголосся, В посивілому серці Давно не вщухає гроза..
Це вона про вдів, взагалі-то. Щоб не забували, щоб пам’ятали. Але між рядками – щось інше, ближче їй самій. Життєвий досвід і боротьба. Шалена віра в те, що все буде добре.
Вона вміє вірити і знає, що всі правильні рішення Бог завжди підтримає. Віра народила трьох чудових діток. Всіх шляхом кесаревого розтину. Коли родина, друзі, де-які лікарі в один голос вмовляли зробити аборт, бо третя дитина-кесарятко – це вірна смерть, Віра чула інший голос, котрий казав, що є в цьому високотехнологічному, науковому і суціль знаючому, світі геть інші виміри. Там панує Любов. А отже – Бог.
У Віри все добре. В неї народилась чудова Катруся. Братики Даниїлко і Тимко її просто обожнюють. А про маму кажуть:
– Мама в нас від Бога, бо вона любить нас.
Ти милістю обновлюєш мій ранок, у сутінках вслухаєшся в мій голос лише в Тобі – душі моїй світанок, і хліба вічного достиглий колос.
Ти – охорона, щит, могутня скеля В Тобі я заховаюсь в час недолі… Я вірю: перейду з Тобою всі пустелі, я знаю: ти вгамуєш мої болі…
Бо лиш в Тобі життя земного сутність і лиш в Тобі душа знаходить спокій! Не раз до сліз бентежить Твоя вірність – Не відпускай мене на шлях широкий!..
Вона покладається на Нього у всьому. І шукає себе в цьому світі. В нашому світі, де ми живемо щодня звично і просто. Для Віри Він – інший. Переживши кому, вона бачить його набагато глибшим і складнішим для себе. І, водночас, набагато простішим і відкритим.
День за днем Віра живе любов’ю, дітьми, молитвою і чеканням. Чоловік пішов добровольцем на фронт. То був його особистий вибір, його покликання. Війна привнесла в життя неспокій, біль, тривоги і втрати. Війна лишає по собі вдів і сиріт, покалічені душі, пошматовані життя. Вона сприймає їх, як свої власні, особисті. Немає чужого горя, немає чужої біди.
Привіт, коханий… очі голубі безсмертям сяють… вічністю із неба… З Твоїм синочком я годую голубів нам третій рік — і так Тебе нам треба… Його назвала іменем Твоїм, у нього очі, як Твої,— бездонні… Ти збудував нам теплий гарний дім, лиш ночі в ньому — довгі… і холодні. У передпокої висить твоє пальто, ще й досі Чап тебе чека на ґанку… Без сліз уже гортаю наш альбом, не вірю!.. сон!.. діждусь світанку!..
Попри все – життя триває. В ньому після грози надходить погідний ранок, після тривог – умиротворення, після життєвих негараздів – мир в душі, спокій і спогади. То – кохання.
Листів моїх не спалиш — не згорять, бо писані живим палким коханням… Лелечим пір’ям дні перелетять, допоки спаяні два серця листуванням. Допоки дихають життям отих рядків — таких тремких, як промінь на світанні, таких, як подих невимовної туги, як спалах зірки, що горить востаннє… Як передлісся першоцвітів навесні, як літній дощик після довгої засухи, пекучий вітер, що у жовтні знавіснів із хмаровиння виткав завірюху… Негода раптом вщухне… як колись… Ізнов шумітиме красою на підгірку, з Тобою ми колись в листах зрослись, на нашім небі запалили зірку…
Все просто. Прості слова, в котрих просто висповідалась, розказала і понадіялась.
У Віри немає складних образів і карколомних словесних конструкцій. Хоча – може. Віра – філолог за освітою і лікар – за мрією. Тож у її віршах слова, як ліки. В неї свої медичні протоколи, до яких МОЗ не має жодного відношення. Вірині протоколи пишуть янголи. Вони краще від медиків знають, що потрібно для чутливих душ, розбитих сердець і травмованих крил, аби вони знову відчули політ.
Про почуття виказує сльоза… То лист до Бога, повен болю, то часто недоказані слова… то те, що йде од щирої любові. Сльоза в одбіленій душі жива, сльоза у вічності святій — безодня… Сльоза то завше більше, ніж слова, печаль і радість — втіха Великодня…
У Віри немає неповторних рим. Таких, що прочитавши, кажеш :” Ох! Нічого собі втнула!” У Віри немає насичених метафор і поетичних вивертів. У неї немає високопарних фраз і гасел.
У Віри є трепетна і ніжна душа. А ще велике серце. Любляче, щире, ніжне. Здатне подарувати високі почуття, а не високі слова, щиру радість буття, а не його соціалізований замінник.
Коли клекоче гнів у серці, жариною нутро пече… Стенаються серця у герці, тремтить долоня… і плече… Тремтить нутро— бракує сили, а вдих і видих — через біль… Колись нас янголи носили у ніжнім небі божевіль… Як матіоли пахли ніжно ті ночі дням — перемовчать… І кожен дотик — дивовижний, і кожне слово — мов печать… У найчорнішую годину, у найзапеклішій борні… Згадай щасливі ці хвилини і найсолодші наші дні…
Відстані – розлуки – поїзди – сірі віддалі – нестримні сльози… Скільки це триватиме?!.. Скажи!.. Сльози – замерзають на морозі… Сльози обпікають твій портрет, полум’ям душа горить-палає… Терпко віє жовтий очерет- хоч свіча різдвяна дотліває… Пам’ять ніжно-ніжно береже… кожне слово, дотики неспинні, аромат твій ще болить-п’янить – в жовтому каптурику донині…
Виковую терпіння… крізь пітьму іду напрочуд впевнено і вперто… Не здамся!.. не зігнусь!.. не пропаду!.. Хоч бачу: Ти — намріяне опертя…
Моя душа – Ти знав – жагуча суть, неначе полум’я палке… огненне… О, Боже!… в сні я бачила — несуть крилаті янголи… Тебе до мене…
*****
Ти не розтринькуй просто так довіри, не убивай нас, не збивай хрести… Ти просто будь!.. минуть жалі-зневіри, … згубити завжди легше, ніж знайти…
Ти не розтринькуй просто так кохання, і не розмінюйся на дріб’язки… Болять мені вечерь напівзітхання, недобажання нога в ногу йти…
Колесування доль під синім небом знічев’я плачуть в тишині сльоти… Коханим душам… небагато треба — аби в довірі і любові разом йти…
Її вірші чимось нагадують мені ті, що в юності ми переписували у великі товсті зошити і читали вечорами, мріючи про велике кохання.
І ще трохи вони мені нагадують поезію, котру забороняли в часи тотального атеїзму і від тих заборон вона ставала бажаною і потрібною. Присмак забороненого плоду на чистому рушникові душі. Десь так я бачу Вірину поезію.
Оце її трепетне поєднання ніжного, аж дитинного і глибоко жіночого, пережитого, передуманого – змушує читати, думати, ставати добрішим і відкритішим. І любити.
Не можна не любити – поруч Бог. Він все прощає, окрім нелюбові.
У серці залишились світлі спомини, такі щемкі — здригається нутро… І я мала… вмостилась біля комина, гортаю наш старесенький альбом… Гортаю часоплин і часопростори, чиїсь життя — отут… в малій руці… Всміхається матусенька… а що мені?!.. Всміхаюсь й я — хлоп’ятку на стільці. Бабуся — славна, ніжна наречена, мов кедр ліванський, дужий мій дідусь, …. між нами — ріка часу широченна, а я дивлюсь — ніяк не надивлюсь… ……………………………………………………. Сумую часом… в засвітах давно вже… А пам’ять є — вона завжди жива… І тане час — пройшло чверть віку майже, як і тоді, я вірю у дива…
У Віри є кредо – ЖИТИ! Саме так – всі літери великі, всі прагнення високі, всі почуття – справжні,всі слова – щирі.
” Іти. Спотикатись. Падати. Підніматись. Справлятись з вивертом долі…. Надіятись. Сподіватись. Кріпитись. Триматись… вірою в силу Неба…Журитися і всміхатись. Мріяти й не вагатись. Іти по житті з Любов’ю. З Долею цілуватись. З Радістю обійнятись. Мудрості святій вклонятись…”
Дзвінка Торохтушко